Спочатку:
На сторінку книги
ПРОЛОГ
До рідного селища з війська повертається видний козак. Наречені тут водяться на всі смаки, але парубок надає перевагу тендітній дівчині, що геть не подобається його батькам. Ігноруючи заборону старших, молодята стають на рушник та вже чекають на первістка.
Буття родини прямує серед щоденних суперечок і гучних сварок. Свекрам байдуже, що невістка носить під серцем їх нащадка й вони кошмарять її за будь-яку дрібницю.
Кілька разів жінка потрапляє до лікарні, бо злі люди сподіваються, що в неї станеться викидень. Тільки марно! Маленьке створіння, всередині мами, так міцно вчепилося за життя, що здається йому обов'язково треба потрапити у жорстокий світ.
Не досягнувши мети, старі йдуть на крайнощі. Пізно ввечері, коли молодь вже відпочивала, в хаті з’являється страшна жінка. Околицями гуляють чутки, що вона відьма.
Свекруха вимагає, аби невістка вийшла до гості. Робити нічого й майбутня мама погоджується. Світло в домі є, але на столі тліє свічка. У її променях вагітна бачить зловісну бабу, зі страхітливим кублом на голові та вдягнену в усе чорне. В руках, з жахливими пазурями, вона тримає палицю-крюк.
– Підійди... – хрипить відьма й поглинає бідолашну вогняним поглядом.
Загіпнозована страхом молодиця йде ближче, а чорна баба прикладає лапу до її живота й каже:
– Прокляті будуть твої нащадки та не знайдуть добра на землі!
Вагітна кидається від неї навтьоки й довго не може заспокоїтися. А через кілька днів, раніше призначеного терміну, на світ з’являється дівчинка. Новоспечений тато дещо засмучений, адже чекав на сина. Та не радіти чарівній крихітці міг би хіба сліпий. Пара називає доньку Яринкою.
* * * * * * *
Вітер гуляє двором і смикає стару хвіртку. А зачіпка на ній монотонно гойдається й скрипить, наче квилить маленька дитина...
– Чуєш? Знову відьма літає селом і мучить душі невинних, – притискає до себе доньку Оксана та намагається не тремтіти.
– Нікого там немає, спи. То лише вітер, – легенько пестить її плечі Степан.
Тільки як заснути, коли перед очима Оксани й досі стоїть похилий дах старого льоху, розпанаханий вночі невідомим звіром.
Кількома днями раніше, коли Степан був на зміні, а свекри ще міцно спали на своїй половині, вона прокинулася раненько. Погодувала Яринку й вийшла у двір, аби набрати з криниці свіжої води. З-за гаю вставало сонце й розкидало навколо перші яскраві промені.
Раптом погляд жінки зупинився на смітті, біля льоху. Звідки? Лише вчора вона старанно повигрібала всі закутки. Оксана підняла очі й побачила жахливу картину. Солома на даху скуйовджена так, наче її рвали чиїсь могутні зуби...
Жінка забула, що поруч стоїть повне відро води, зачепилась і ледь не впала. А кляте відро, з гамором, покотилося двором та зробило веселу мокру доріжку. Холодні бризки привели молодицю до тями й вона метнулася до хати.
Наразі її цікавила лише дитина, якій могла загрожувати небезпека. Та малеча тихо сопіла в колисці й навіть не здогадувалася, які страшні думки в’ються в голові її бідолашної матері.
Коли батьки чоловіка вибралися до сніданку, Оксана поставила на стіл свіжої гарбузової каші. Тільки невихований свекор, в нетерплячці, пішов до вітру. А повернувся з порожнім відром й відразу присіпався до неї:
– Це так ти, безмозка, бережеш родинне добро? Відро ж було геть новісіньке, а вона замість принести води, розлила її по всьому двору й пом’яла гарну річ! І навіщо, питається, ти стіни льоху подряпала? От зараз помиєш посуд і все позамазуєш!
– Я нічого не дряпала... На даху хтось солому зібгав і я злякалась! А хіба й на стінах горе? Я не бачила, – геть розгубилась Оксана.
– Явдохо, ти чуєш? Вона ще й сліпа! На лихо ти до нашого двору припхалася? Взяв би Степан роботящу Уляну, так ні! І що взагалі за місиво ти мені поставила? – скривився дід і скинув тарілку зі столу.
Яскравий гарбуз, разом з черепками, розлетівся по дерев’яній підлозі.
– Ну, ось тепер прибирай, плюгава. Зараз, діду, я тобі молочка наллю! А ти вилизуй свою страву з долівки, – розсміялася свекруха.
Та невістка звикла до постійних принижень і терпіла їх заради коханого чоловіка й дитяти. Вона поприбирала зі столу, старанно вимила підлогу, але до льоху піти не змогла. Ноги не несли! Так і просиділа до обіду в кімнаті, чекаючи на Степана.
А її міцний захисник нічого дивного у пошкрябаній стіні не побачив. Сказав, що то в боротьбі за курочок бешкетували сусідські півні. Він розколотив глини й тоді Оксана рівненько позатирала долоньками тріщини. І баба з дідом, коли додому повертався син, поводилися набагато ліпше.
Чесно кажучи, Степан вже давно забрав до голови ідею про новий, вхідний погріб. І щоб не вовтузитися з пошматованою соломою, невідкладно виписав у сільраді ковша. Вправний місцевий тракторист не примусив на себе довго чекати й зробив навпроти старого льоху величезний рів.
Вночі пройшов сильний дощ та наповнив баюру водою. І не встигла Оксана забути про чудовисько з льоху, як знову була приголомшена страхіттям. Здавалося, що вони спеціально лізуть їй на очі!
Ще горланили ранкові півні, як матуся вирішила прогулятися садом. В гумових чобітках, з Яринкою на руках, вона вдихала перші пахощі весни. Та на зворотному шляху ненароком глянула у вирву й закричала не своїм голосом. У брудній скаламученій воді, з вишкіреними зубами, плавав дохлий кіт...
Оксана відчувала, як калатається серце і все тіло тремтить та вона тільки міцніше притискала до себе дитятко. На той вереск з дому вибіг старий Ліщук.
– Ну, ти невдаха! Що дитину впустила? Ось повернеться з роботи Степан, я йому все доповім. Ти її хоч не вбила? – розтинав очима невістку дід, а вона прошепотіла:
– Ні, тату. Там... кіт у воді.
– Знову мариш? І за що тільки нас Господь тобою покарав? – геть не розумів її свекор.
Тоді невістка мовчки показала очима на яму. А він глянув і весело відповів:
– Так то ж Шестопалихи старий кіт сконав, нам на радість! Тепер не буде красти курчат.
В голові Оксани ще теленькали дзвоники та вона на хитких ногах повернулася до своєї кімнати. Дивно, але дитинка від крику матері навіть не заплакала. Вона продовжувала мовчки тулитися до рідного тепла. Здавалося, що доля знала більше за людей і нагородила дівчинку невибагливим міцним характером.
До осені Ліщуки вже мали сучасний погріб, а потворна споруда під соломою разом зі спогадами, пішла в небуття. Та й нещасний сусідський кіт залишився лише в пам’яті лякливої молодиці.
Городини того року вродило на диво багацько. З самісінької весни й до осені роботяща Оксана стояла навшпиньки біля кущів картоплі, підв’язувала рясні томати й регулярно збирала хрумкі огірочки. Вона раділа новому льоху, мов мала дитина. Адже тепер туди влізе стільки збіжжя, що вистачить годуватися кілька років.
Дарма невдячні свекри називали Оксану ледащом. Хіба що заздрили її працелюбності? Адже стара Явдоха ніколи не бувала на грядках. А навіщо, коли є закохана в будь-яку роботу «невільниця»?
Вдень свекруха валялася в постелі, шукаючи в собі хвороби. А як насувалися сутінки, до неї сповзалися дивні подруги. І першою з них шелестіла чорним вбранням відьма Агата. Та, що до смерті налякала колись вагітну Оксану. Баби запалювали свічки й починали варити віск та шукали в ньому малюнки передбачень.
