Раді Вас бачити!

Смертоград гудів. Представники усіх рас та народів, що проживали у столиці Темного Королівства, заполонили вулиці. У повітрі майоріли стяги, а заповзятливі гобліни-торговці розгорнули на вулицях ятки з сувенірами та смаколиками (у тому числі –”мерзавчики” з контрафактною консервованою кров’ю для вампірів, розведеною ягідним вином).

Вперше за багато десятиліть у серці Темних Земель мав відбутись урочистий парад Об’єднаних Збройних Сил. Нинішній Володар проводив цей захід чи не вперше.

На центральній площі було споруджено трибуну – як і належить, у класично “темному” антуражі, прикрашену стягами та рунічними візерунками. На трибуні зібралось вельми поважне та різноманітне товариство.

По-перше, звісно ж – сам Темний Володар, для якого слуги притягли сюди його улюблене зручне крісло з робочого кабінету. За традицією він взагалі-то мав би стояти, вітаючи поблажливим помахом долоні війська, що марширували повз. Але якщо Повелитель Зла хоче спостерігати за своїми воїнами з комфортом, то хто ж йому заборонить?

Правильно, ніхто.

Мордехай, як один з головних воєначальників. Лицар смерті стояв по праву руку від Повелителя – мовчки й незворушно, та в червоних очницях танцювали веселі бісики.

Джейкобсон “Дай Лапу” – у якості командувача групи армій “Північ”. Справжній альфа-перевертень і ватажок зграї – спокійний та холоднокровний, але в очах палав вогонь.

Звичайно ж, Елідія. Відьми Сутінкового Ковену зазвичай особисто не приймали участі у війнах, але забезпечення військ захисними артефактами та зіллями завжди лежало на їхніх плечах.

Також тут був присутній ще один представник її народу. Його можна було б описати одним словом… Звичайний. Ну, наскільки може бути звичайним темний ельф. На фоні решти його сородичів ви б ніколи не звернули на нього увагу, а за кілька хвилин – і взагалі б забули про його існування.

Так виглядають професійні шпигуни, а Скоріель – голова усієї темної розвідки – був саме таким.

Осібно від інших стояв адмірал Зон-Джин. Він помітно нервував. Протягом останніх місяців троль з усіх сил намагався привити своїм підлеглим ази армійської дисципліни, не шкодуючи запотиличників, підсрачників та добірної піратської лайки. Виходило, відверто кажучи, так собі.

Неподалік від нього стояв Кхирдик, зосереджено колупаючись в зубах. Він відверто не розумів, у чому сенс цієї показухи – але “Володаря сказати треба, значить треба”.

Не було Архігронда – вищий знов послався на якісь невідкладні пекельні справи. Власне, демони все одно участі в параді не брали – до столиці їх не допускали, аби раптом чогось не вийшло.

Ну і завершували перелік поважних осіб майстер Скрадж та Марті власною персоною. Перший був запрошений як командир абсолютно нового у темній армії підрозділу, другий – як той, хто неабияк посприяв певним змінам, в тому числі й у війську.

У протилежному кінці площі спорудили дерев’яний помост для глашатая, озброєного артефактом для підсилення голосу. Марті жартівливо назвав цю штуку “матюгальником”. Володар, почувши це, суворо заборонив Обраному вживати це слово – щоб не прижилось.

Заграли сурми – парад починався.

* * *

– Пані та панове! – надривався глашатай. – Ельфи та гобліни, гноми і люди, злодії та законослухняні громадяни! Ми починаємо!

Над площею зметнулись стяги, а сурмачі заграли знову.

– Відкривають парад Чорні Вершники – гвардія нашого незрівнянного Володаря! Сила та міць, вишкіл та дисципліна! Вони настільки ж незламні, як і чорна сталь, з якої зроблені їх обладунки! Вітайте!

Під оплески глядачів наїзники у чорній броні та на чорних конях перетнули площу, ідеально тримаючи стрій.

– За ними слідують бійці групи армій “Північ”. Нестримна сила, первісна звірина лють! Їхні кігті та зуби не поступляться найгострішим мечам! Вітайте, панове!

Елітні воїни різних кланів перевертнів (кожен – окрема шеренга) перебували, задля більшого пафосу, у проміжній формі: людське тіло, але голова та кінцівки – звірині. Вовки, тигри, рисі…

Джейкобсон на трибуні задоволено кивнув головою.

– На черзі в нас – немертві вояки групи армій “Центр”. Ось де ідеальний порядок! Смерть не терпить вільнодумства!

Площею крокували кілька лицарів смерті. Кожен вів за собою загін скелетів, зв’язаний Базовим Управляючим Системним Ядром (скорочено БУСЯ). Слідом пливли у повітрі кілька лічів, а замикали колону рідкісні, та все ж присутні у немертвій армії бійці – двоє живих некромантів. Якби не обличчя, що проглядали з-під каптурів, цих холодних та беземоційних типів цілком можна було б сплутати з їхніми мертвими “побратимами”.

– Жвавіше, червиве військо! – оживився Мордехай. – Чого плететесь, як гуль на рослинній дієті? Покажемо живим, що ми не гірші за них!

Те, що в загоні присутні й живі також, його геть не хвилювало. Зайвою толерантністю некролицар не страждав – мабуть, при його створенні Рінго забув додати це до налаштувань управляючого системного ядра.

– А тепер, шановне темне товариство – наша розвідка! Стрільці та диверсанти, гостре отруєне лезо, що сягає всюди, куди звелить наказ! Тихо прийшли – тихо пішли!

Загін розвідників складався з темних ельфів та вампірів. У темних костюмах, озброєні луками та короткими клинками, вони прослідували площею в абсолютній тиші – навіть луни від їхніх кроків по бруківці не було.

Марті на трибуні скабрезно гигикнув. Фрази “тихо прийшов, тихо пішов” навчив глашатая, звісно ж, він.

Скоріель провів своїх підлеглих безстороннім поглядом, не змигнувши оком і не проявивши жодної емоції.

– Площею йдуть відьми Сутінкового Ковену – цвіт нашого магічного та алхімічного мистецтва. Яка вбивча краса! Який вогонь! Ви точно не зможете відірвати очей!

Відьомський загін поголовно складався з темних ельфійок та людських дівчат. Це були єдині раси Темних Земель, які в повній мірі могли опанувати класичну магію та алхімію – на відміну від, наприклад, гоблінів з їхнім шаманством або сірих гномів з їхньою рунною механікою. На алхімії ще нівроку знались лісові тролі – але в них дар перетворювати звичайні зілля на щось більше відкривався лише чоловікам, а до Ковену приймали тільки жінок. Давня традиція, яку свого часу бабуся Ельвіра (та сама, ага) з вродженої шкідливості ще й закріпила магічно.

Усі в темних сукнях, з захисними амулетами (які заодно слугували й прикрасами) та лакованих чобітках, чиї каблуки синхронно цокали бруківкою. В кожної – ідеально нанесений макіяж на обличчі.

Відьмочки йшли впевнено, тримаючи поставу та невідривно дивлячись вперед. Але часом то одна, то друга з хижою цікавістю зиркала вбік: чи не спіткнеться сусідка, чи не зіб’ється в неї крок? Ото можна буде потім поглузувати й присоромити!

– “Вбивча краса”... От же ж придурок, – ледь розтуляючи губи, промовила Елідія. – Але гарно йдуть. Розумниці, дівчатка.

Своїми підлеглими вона була задоволена. Зміїне кубло ще те – але ефективне, коли треба.

– Ось ідуть воїни об’єднаних племен! – не вгавав глашатай. – Вони не знають жалю, адже їхній девіз – “наша твоя стукать і в котел”!

Гобліни навіть не намагалися тримати стрій. Та їх того ніхто й не вчив – це така ж марна затія, як і навчити їх нормально спілкуватися. Можливо, навіть більш марна. У загоні були лише воїни і жодного шамана. Серед Тих, що Балакають З Духами, не знайшлось нікого достатньо адекватного, хто просто у процесі не вчудив би… щось.

– Давати швидше, придурка, ворушити копита! – длубаючись пальцем у носі, ліниво лаявся Кхирдик. – Моя давати ваша вождя багато по багато підсрачник за така підготовка! А, нецікаво, – він повернувся до улюбленого заняття – смоктання плитки з сушеного м’яса.

Колись вожді смоктали засушений людський палець. Потім Володар заборонив.

– Гордо й нахабно, з викликом в очах, йде команда галеону “Зваблива Ящірка” – еліта наших Темних Військово-Морських Сил, під орудою непереможного капітана Дуріеля! Справжні морські вовки! У їхніх очах – дзвін шабель та рев абордажних сутичок, одяг пропах морською сіллю, а обличчя пам’ятають дотик усіх океанських вітрів! Вітайте лицарів моря, панове!

Вчорашні пірати дійсно йшли “гордо й з викликом”. Правда, геть не в ногу, періодично хтось відставав або виривався вперед, один мало не зашпортнувся за власну шаблю. З натовпу почулись смішки.

– Шапки! Фьюююіть! – раптом вигукнув Дуріель і хвацько свиснув, повернувши свою бандану вузлом набік.

За мить весь загін послідував прикладу командира: бандани, трикутки та фетрові капелюхи були вдягнуті набакир, надавши своїм власникам непередавано ідіотського вигляду. І вже ніхто не звертав уваги, чи йдуть вони строєм: що з дурнів-то взяти?

– Вб’ю, [цензура], – прошипів Зон-Джин.

– І замикають колону нечисленні, але від того не менш грізні воїни! Підрозділ бомбометників – суворі гноми з Сірих Печер, якими командує славний майстер Скрудж… ее, тобто Скрадж, звісно ж!

Сірих гномів було небагато – десь з півтори дюжини. Вони були поділені на двійки, й кожна тягнула за собою на лафеті алхімічний бомбомет – ту саму зброю, придуману Обраним, а потім допрацьовану підземними майстрами: труба, платформа з кріпленням та механізм наведення зі шкалою.

Тягли самі, руками – бо більше не було як. З конями підгірні жителі не ладнали, а печерних кабанів, яких вони мали за тяглових тварин, Володар до столиці привозити заборонив: надто буйні. На обличчях славних артилеристів без слів читалось: “Який [цензура] це придумав, [цензура] б йому в [цензура]!”. Та обличчя Скраджа на трибуні, коли він почув останні слова глашатая, було куди красномовнішим.

– Обраний, срака! – він, стиснувши кулаки, повернувся до Марті. – Це ти цю балакаючу дупу навчив моє ім’я перекручувати? Ну, гівно мале… Вб’ю засранця! Чекай, хай-но ця всрата показуха скінчиться…

Марті лиш криво посміхнувся у відповідь. Сьогодні його повноваження радника добігали кінця, і він відбував до Темного Лісу. Разом з Лільхен. В якості її постійного супутника життя.

Володар меланхолійно спостерігав за військами, що проходили повз. Його думки були зайняті геть іншим.

Днями він таки зібрався з думками (а заодно й з духом) і зробив Анетті пропозицію руки та серця. Леді фон Герц, для годиться, подумала пару днів – і дала свою згоду.

Звичайно ж, довелось відверто про все розповісти під час чергового ритуалу зв’язку з предками. І, звісно ж, більшість із них були незадоволені.

Прадід ніц не сказав. Насупив брови, похитав головою – та й розчинився в повітрі.

Батько скрушно зітхнув та промовив:

– Не схвалюю твого вибору, сину – але це твій шлях, і тобі йти ним.

Дідо дотримав своєї обіцянки – і таки прокляв. Потім, правда, довго тікав від бабусі Ельвіри з її примарною пательнею. Але прокляв.

Втім, Володар тим не переймався. Прокляття прокляттями, а особисте життя треба налагоджувати.