Спочатку:
На сторінку книги
Над Долиною Тисячі Списів ніколи не світило сонце. Хмари тут завжди затуляли небо – так діяло одне з родових заклять, створених пращурами нинішнього Володаря.
Проте й без сонячного світла краєвид, що відкривався з оглядового балкону, був вартий уваги.
На балконі стояло крісло. У кріслі сиділа Анетта фон Герц та вивчала папери, складені поруч на невеликому журнальному столику. Вітер – постійний тутешній мешканець – грався з темним волоссям дівчини, а заодно й з паперами, намагаючись переконати їх, що вони нічим не гірші за птахів і можуть нарівні з ними ширяти небесною височінню.
Папери, правда, злітати відмовлялись – бо були завбачливо притиснуті покладеним зверху побутовим артефактом. Взагалі-то він призначався для освітлення кімнати… Але хто сказав, що його не можна використовувати як прес-пап’є?
Тонкі вправні пальці акуратно, майже ніжно гортали сторінки. Зелені очі пильно вдивлялися в текст, лише іноді відволікаючись на вид, що відкривався з висоти пташиного польоту.
Звісно, можна було робити це й в кімнаті – та тут було якось легше й вільніше. Житлові приміщення у Похмурій Цитаделі хоч і зручні, та все ж… Не так просто вона зветься Похмурою.
Справа була лиш за тим, аби вмовити гоблінів-слуг затягнути сюди стіл та крісло. Слуги від такої ідеї були не в захваті – проте все ж суперечити не стали.
– Ви перша, хто до такого додумався.
– Що, вибачте? – відклавши зшиті листи убік, дівчина обернулась.
Володар стояв поруч, спершись однією рукою на парапет; у сірих очах світилась невимовна цікавість. Захопившись, Анетта й не почула, як він підійшов.
– За багато століть ви перша серед мешканців Цитаделі, кому прийшла у голову ідея працювати на свіжому повітрі. Зазвичай усі тут чітко розділяють роботу й відпочинок…
– Це погано? – Анетта ледь помітно, куточками губ, всміхнулась.
– Аж ніяк, – Володар похитав головою. – Немає ніц доброго у тому, аби щомиті затискати себе рамками та обмеженнями. У цьому ми маємо відрізнятися від світлих… – він раптом осікся, втямивши, що бовкнув трохи не те. – Вибачте.
– Та покиньте! – дівчина розсміялась. – Я не плекаю ілюзій щодо нашого королівства та його звичаїв. Інакше б не втекла звідти… – оцінююче примружилась. – Знаєте, а ви дуже чемний, як на Повелителя Зла.
– Повелитель Зла має насамперед правити Злом, а не бути злим самому, хіба не так? – Володар іронічно здійняв брову. – Дозвольте поцікавитись, що ви так захоплено читаєте?
– Вивчаю деякі старі архівні документи. Ви ж надали мені доступ до палацової бібліотеки, от я й вирішила скористатись… І знайшла дещо цікаве. Наприклад – текст васального договору, який вожді кам’яних тролів підписували з вашим дідом.
– Вони укладали з нами васальний договір? – здивувався Володар. – Я-то гадав, ми їх просто завоювали.
– Як можна так недбало ставитись до справ державної ваги? – докірливо промовила Анетта. – Йой! Тримайте папери!
Підступний вітер, дочекавшись моменту, коли люди відволічуться на розмуову одне з одним, раптово налетів, підхопивши ту частину паперів, що не була притиснута до столу. Та не врахував, що один з присутніх – маг, як би не найсильніший у світі.
Володар змахнув пальцями – і листки, що вже було намірились злетіти та відчути себе вільними, були перехоплені телекінетичним захватом і повільно спланували йому до рук.
– Ось, тримайте, – підійшовши ближче, Повелитель схилився та поклав папери на столик. – Це не діло, щоб важливі державні документи літали де попало.
– Дякую, – злегка почервонівши, відповіла Анетта.
