Раді Вас бачити!

Марта

Холодно.

​Я намагаюся вдихнути, але чомусь не виходить. Повітря не доходить до легень. А ще воно гірчить. І тхне старим бетоном, іржею та... антисептиком.

​У голові гуде, неначе там працює трансформатор. Та навіть язик присох кудись до піднебіння. Спроба поворухнути пальцями вимагає надзусиль — тіло чуже, важке.

​Та як-не-як мозок починає фіксувати симптоми. Сильна м'язова слабкість, сухість слизових, сплутаність свідомості. Не схоже на той препарат, який вони використовували для імітації смерті Леона та інших жертв. Тоді пульс і дихання були б майже невловимі. Значить, це було седативне. Можливо, навіть кінська доза, щоб знерухомити мене.

​«Отже, вони справді не збиралися мене вбивати. Принаймні поки що».

Пам'ять без попередження підкидає останні секунди перед провалом у темряву. Постріли. Брязкіт металу. Чиїсь руки на моїх зап'ястях. І крик Нори.

Моєї Нори.

Від цієї згадки нудота підступає до горла. За неї страшніше, ніж за себе.

Змушую себе розплющити очі. Голова відразу вибухає тупим болем, і на кілька секунд доводиться знову заплющити очі. Потім пробую ще раз.

Світ повертається уривками. 

Сіра стіна. Стеля. Жовтувате світло. Темні двері.

Поволі повертаю голову.

Не підвал. Принаймні не схоже. Обдерті стіни, стара плитка на підлозі, вікна закриті металевими листами. У кутку під стелею чорніє маленька камера.

Отже, за мною спостерігають.

Поряд стоїть порожня медична каталка. На металевій рамі під кількома шарами подряпин видніється напівстертий напис: М-17.

Не знаю, що це означає.

Але запам'ятовую.

Зараз я взагалі намагаюся запам'ятати все.

Десь далеко щось гуркоче.

Спершу здається, що це знову шумить у голові після препарату. Але звук наростає. Підлога трохи тремтить, а металева каталка поруч тихо дзенькає одним із коліс.

Потім долинає протяжний гудок.

Потяг.

Я завмираю й просто слухаю.

Стук коліс якийсь час котиться десь за стінами, поступово віддаляючись, доки кімната знову не занурюється в тишу.

Десь неподалік залізниця.

Не знаю, чи це колись мені допоможе. Не знаю навіть, чи матиму можливість комусь про це розповісти.

Але повторюю подумки, ніби вчу напам'ять:

М-17. Металеві вікна. Потяг.

І тільки тоді дозволяю собі подумати про Нору.

Двері відчиняються. Заходять двоє чоловіків. Не кажуть ані слова. Просто підходять, беруть мене попід руки й різко піднімають. Ноги ще погано слухаються після препарату, але я змушую себе йти сама, аби вони не тягнули мене по підлозі.

Мене ведуть довгим коридором. Під ногами щось скрипить. Широкі дверні отвори, на стінах подекуди залишилися кріплення від поручнів. Це точно не якась підземна база. Більше схоже на старий медичний чи реабілітаційний центр.

Мене заводять у невелику кімнату й силоміць саджають на стілець.

В очі одразу б'є різке світло. Мружуся, чекаючи, поки зір трохи звикне. Переді мною стоїть звичайний стіл. На ньому — склянка води й товста закрита папка. Трохи далі, на високому штативі, просто на мене дивиться об'єктив камери.

І тут усе стає зрозуміло.

Ось навіщо я їм жива.

Охоронці відходять до дверей. За кілька секунд у коридорі чути кроки, і до кімнати заходить чоловік.

Він без маски. На ньому темний костюм, і спочатку я просто дивлюся, намагаючись зрозуміти, звідки знаю це обличчя.

А потім упізнаю.

На мить мене ніби прибиває до стільця.

«Ні. Тільки не він».

Шість років тому він стояв на цвинтарі біля труни Рафаеля. Тоді ще керував його підрозділом у поліції. Тиснув мені руку, говорив слова співчуття. Потім нахилився до Нори й сказав їй, що її батько був одним із найкращих поліцейських, з якими йому доводилося працювати.

Я дуже добре пам'ятаю той день.

І дуже добре пам'ятаю його.

— Ви?.. — виривається в мене.

Він підходить ближче й спокійно дивиться мені в очі.

— Давно не бачилися, Марто.

Від його спокою стає ще моторошніше. Він навіть не намагається приховати обличчя. І тільки тепер я по-справжньому замислююсь, що це означає.

​— Ви навіть не маскуєтесь, — констатую. Усередині все стискається від передчуття.

​Він злегка схиляє голову, ніби погоджуючись із моєю логікою.

— На цьому етапі це вже не має значення.

Він підходить до столу й відкриває товсту папку.

Я опускаю погляд.

Зверху лежать копії записів Рафаеля. Впізнаю його почерк одразу. Нижче — мої робочі журнали з моргу, накладні на препарати з підписом Морріса, медичні карти знайомих уже прізвищ.

Перегортаю кілька сторінок і спочатку навіть не розумію, що саме мене так лякає.

А потім доходить.

Вони взяли справжні документи. Справжні імена. Справжні події. Просто зв'язали їх між собою так, як їм було потрібно.

За цією версією після смерті Рафаеля я знайшла його записи. Дізналася про людей, яких він колись перевіряв, і вирішила закінчити те, що не встиг він.

Тільки вже по-своєму.

Не через поліцію.

Через морг.

Маючи доступ до тіл і медичні знання, я нібито сама обирала жертв зі списку Рафаеля. Морріс став моїм спільником. Я підробляла записи, діставала препарати, приховувала справжні причини смерті.

А потім доходжу до Леона.

У цій історії він — моя єдина помилка. Людина, яка мала померти, але раптом прокинулася. І тієї ночі я нібито вивозила його з моргу не для того, щоб урятувати, а щоб позбутися доказу власного невдалого вбивства.

По спині пробігає хвиля холодних мурах.

Вони навіть не вигадали хорошу брехню. Їм не довелося. Взяли правду, розібрали на шматки й склали назад так, як було вигідно їм.

І раптом у голові спливає голос Рафаеля.

«Вони не карають винних. Вони вирішують, хто винен».

Тепер вони вирішили, що винна я.

Чоловік дістає з внутрішньої кишені піджака планшет і кладе його поверх папки.

На екрані відкрита стрічка новин.

Моє фото.

Під ним великими літерами: «Патологоанатом підозрюється у серії з двадцяти смертей».

Я швидко переглядаю текст нижче. Свідчення нічного охоронця з моргу. Згадки про Морріса. А ще офіційна інформація поліції: моє місцеперебування невідоме, слідчі не виключають, що я могла втекти.

Спочатку я просто дивлюся на екран.

Оце вже не папери, які можна підробити й заховати в папку. Це вже стало правдою для всіх інших.

— Ви все злили, — кажу тихо.

— Кілька годин тому.

Піднімаю на нього очі.

— Ще до того, як мене сюди привезли?

— Звичайно.

Він вимикає планшет і відкладає його вбік.

— Поліція вже отримала матеріали. Ті самі документи пішли в кілька великих редакцій. Морріс мертвий і нічого не розповість. Ви зникли саме тієї ночі, коли почали з'являтися докази проти вас. Для стороннього спостерігача картина виглядає цілком переконливо.

Повертається до камери.

— Не вистачає тільки одного.

Я вже знаю, що він скаже.

— Вашого пояснення, Марто. Чому ви це робили. Чому обрали саме цих людей. Як вам вдалося приховувати все стільки часу.

Дивлюся на бісову камеру і відчуваю, як усередині все холоне.

Ось навіщо їм потрібна камера.

Якщо я скажу те, що вони написали, у поліції з'явиться не просто набір підозрілих документів. З'явиться моя власна версія подій. Моє обличчя. Мій голос.

Морріс стане мертвим спільником. Леон — жертвою, яка випадково вижила. Записи Рафаеля — списком людей, яких я нібито вирішила покарати сама.

А «Другого вироку» просто не буде.

Вони не намагаються приховати двадцять убивств.

Вони просто хочуть зробити винною мене.

Я стану серійною вбивцею!

Я ще раз дивлюся на теку зі своєю «справою».

Щось у цій версії не сходиться.

Мабуть, професійна звичка. Я роками шукала дрібні невідповідності там, де на перший погляд усе виглядало очевидно. І зараз одна з них буквально лежить переді мною.

— Чому чоловіки? — питаю, піднімаючи на нього очі.

Він мружиться.

— Що?

— Усі двадцять жертв — чоловіки. Якщо ви хочете зробити з мене серійну вбивцю, у поліції рано чи пізно виникне це саме питання. Чому я обирала тільки чоловіків? Жінки теж чинять злочини. Теж уникають покарання.

Він мовчить.

А от це вже недобре!

А далі усміхається.

— Ви плутаєте двадцять людей із цього списку з усіма нашими жертвами, Марто.

Витріщаюся на нього.

— Що ви сказали?

Він не відводить погляду.

— Хто вам сказав, що ми вбиваємо тільки чоловіків?

У мене всередині все стискається.

Отже, ці двадцять — далеко не всі.

Скільки їх тоді було насправді? Скільки смертей ми навіть не пов'язали між собою?

Але ця думка майже одразу відходить на другий план.

Є питання, яке сидить у мені вже шість років.

І тепер переді мною стоїть людина, яка, можливо, нарешті знає на нього відповідь.

— Це Ви вбили Рафаеля? — питання виривається раніше, ніж я встигаю подумати.

Він не поспішає відповідати. Відходить на кілька кроків, ніби ми говоримо про щось цілком звичайне.

— Рафаель був дуже хорошим слідаком, — нарешті лунає від нього. — Саме тому й став проблемою.

Дивлячись на нього я згадую розповідь Артура. Те, як шість років тому все розсипалося буквально за одну ніч. Зник свідок. Зникли матеріали. А Рафаель після цього перестав довіряти навіть власному напарнику.

І тепер я нарешті розумію чому.

— Отже, Артур передав докази саме Вам.

Чоловік замовкає й переводить на мене погляд.

І що тут не ясно?

Отже, я права.

Рафаель знайшов зв'язок між старими смертями й передав частину матеріалів Артуру. А той зробив те, чого від нього вимагала служба: поніс усе керівництву.

Наверх.

До людини, якій мав довіряти.

До нього.

Стискаю руки. Перед очима знову постає запис, який Нора знайшла у V-3.

«Протокол зіткнення авторизовано».

— Хто влаштував аварію? — запитую тихо.

Він мовчить.

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. Я вже й так знаю відповідь, але все одно чекаю, ніби вона ще здатна щось змінити.

— Я.

І все.

Навіть не намагається виправдовуватися чи щось пояснити мені.

Він наказав убити Рафаеля.

Людина, яка шість років тому стояла поруч зі мною на його похороні, і співчувала.

І раптом я згадую не сам похорон, а його слова.

Норі тоді було чотирнадцять. Вона стояла біля мене заплакана, наче ще не до кінця розуміла, що батько більше не повернеться. А він нахилився до неї й сказав:

«Твій тато був справжнім героєм, Норо. Ми його не забудемо».

Він же все знав.

Знав, чому Рафаель лежить у труні. Знав, бо віддав наказ. І все одно дивився моїй дитині в очі та говорив ті слова.

Терпіння скінчилося.

Я різко підводжуся й кидаюся до нього, навіть не думаючи, що тіло після препарату ще не слухається. Не встигаю зробити й двох кроків як охоронець перехоплює мене ззаду, заламує руки й силоміць саджає назад.

— Ви говорили слова співчуття моїй дитині! — кричу, намагаючись вирватися. — Дивилися Норі в очі й називали її батька героєм, хоча самі наказали його вбити!

Чоловік навіть голосу не підвищує.

— Це нічого не змінило б, Марто.

— Нічого?!

— Рафаель зайшов надто далеко. Йому дали можливість зупинитися. Він нею не скористався.

Я дивлюся на нього й відчуваю, як мене трясе.

Ось і все. Шість років болю для нього вкладаються в кілька спокійних речень.

— Ви прийшли на похорон, щоб перевірити, чи він нічого нам не залишив?

Цього разу він витримує коротку паузу.

— Скажімо так: після смерті Рафаеля залишалося кілька питань, на які нам потрібні були відповіді.

Отже, я вгадала.

Він підсуває до мене аркуш із надрукованим текстом.

— Прочитайте зізнання. І ми закриємо цю історію. Усі отримають те, що їм потрібно.

Я з презирством дивлюся на папір.

— І що потім? Ви мене відпустите? — не стримую гіркого сарказму. — Подякуєте за співпрацю і викличете таксі додому?

— Ми з вами обоє дорослі люди, Марто, — спирається долонями на стіл. — Вам я нічого не обіцяю. Але Нора залишиться жива.

У мене всередині все стискається.

Він дістає телефон, щось шукає, а потім показує мені.

Нора.

Фотографію зробили зовсім недавно. Вона стоїть біля входу в маєток Крейна, напружена, з розтріпаним волоссям. Трохи далі видно Джуліана Крейна.

Вони стежать за ними.

— У вашої доньки багато спільного з батьком, — продовжує він. — Вона теж не вміє вчасно зупинятися. Останніми днями це створило нам забагато проблем. Нора привертає увагу там, де нам вона зовсім не потрібна.

— Не смійте її чіпати, — майже верещу.

Він повільно прибирає телефон.

— Тоді переконайте мене, що в цьому більше немає потреби. Дайте мені те, що зупинить подальше розслідування і змусить вашу доньку ховатися, а не шукати правду.

Я опускаю погляд на текст перед собою.

Паніка нікуди не зникла. Вона все ще сидить десь усередині, стискає горло, заважає нормально дихати. Але тепер я змушую себе думати.

Їм потрібен мій голос. Потрібен переконливий запис. Отже, поки я сиджу перед цією камерою і говорю — я потрібна живою.

А поки я жива... у моєї дівчинки ще є час.

Я опускаю погляд на аркуш.

«Мене звати Марта. Я працюю патологоанатомом. Після смерті мого чоловіка я втратила віру в закон...»

Пробігаю очима далі, і мене починає нудити вже від самого тексту.

Вони навіть не вигадували мені мотив. Просто взяли те, у що колись вірив «Другий вирок», і зробили це моїми словами.

Рафаель нібито залишив мені списки людей, які уникли покарання. А я після його смерті вирішила, що закон більше ні на що не здатен, і почала карати їх сама.

Красиво придумано.

І майже все побудовано на правді.

Чоловік подає охоронцеві короткий знак. Той вмикає камеру. Біля об'єктива загоряється червона лампочка.

— Починайте.

Вдих - видих.

— Мене звати... Марта. Я працюю...

Голос тремтить. Я кашляю, відвертаючись. Намагаюся показати, що не можу продовжити.

— Стоп, — у його голосі вперше чути роздратування. — Ще раз.

Я чекаю, поки охоронець знову ввімкне запис.

— Мене звати Марта. Я працюю патологоанатомом. Після...

Замовкаю посеред речення, кілька разів моргаю й тру очі.

— Вибачте. Я погано бачу текст. Рядки розпливаються.

Чоловік приречено зітхає, і уже не здається спокійним.

— Якщо ви хочете отримати від мене хоч трохи переконливе зізнання, а не жалюгідне белькотіння, дайте мені хоча б води, — вимагаю, твердо дивлячись йому в очі. — Зв'язки пересохли від ваших транквілізаторів. Я патологоанатом, а не акторка.

​Він махає рукою, і охоронець підсуває мені склянку. Роблю кілька повільних, жадібних ковтків. Виграю секунди. Кожна з них зараз має значення.

​— Пробуємо ще.

Я знову починаю читати, намагаючись говорити так, ніби вже здалася.

І раптом відчуваю під ногами знайоме тремтіння.

Потяг.

Воно швидко посилюється. Склянка на столі починає подзенькувати, по воді розходяться дрібні кола. За кілька секунд крізь стіни долинає довгий гудок.

Я продовжую читати.

Тільки трохи повільніше.

Розтягую слова, роблю паузи, даючи мікрофону кілька зайвих секунд. Якщо запис потрапить до Нори й Тео, вони почують не тільки мій голос. Залишається сподіватися...

Почуй потяг, Тео. Цього має вистачити.

Переводжу погляд на наступний абзац.

В оригіналі написано:

«Після смерті мого чоловіка я залишилася сама...»

Я піднімаю очі від аркуша, дивлюся просто в об'єктив і промовляю:

— Після смерті Рафаеля ми з донькою залишилися самі...

— Стоп.

Чоловік піднімає руку, і охоронець вимикає камеру.

— Читайте так, як написано. Без імпровізації.

Невдоволено зиркаю на нього.

— Якщо хочете, щоб у це повірили, дозвольте мені говорити своїми словами. Я ніколи не сказала б «після смерті мого чоловіка». Я назвала б Рафаеля на ім'я.

Він мовчить, тому я продовжую:

— Ви збираєтеся показати це поліції й журналістам. Якщо буде видно, що я просто читаю підготовлений текст, у людей виникнуть питання.

Здається, обмірковує мої слова.

— Добре. Ім'я залишаємо. Але більше нічого не змінюєте.

Він киває охоронцеві.

— Спочатку.

Я знову опускаю погляд на аркуш.

Нехай думає, що я просто допомагаю зробити зізнання переконливішим.

Насправді мені потрібно лише одне — тягнути час і залишити в цьому записі хоч якісь підказки, щоб Нора й Тео змогли їх помітити й використати.

Після ще кількох дублів вони нарешті отримують те, що хотіли.

Чоловік переглядає запис на моніторі камери від початку до кінця. Я сиджу мовчки. Сорочка липне до спини, долоні холодні.

Він дивиться останні секунди, потім коротко киває охоронцеві.

— Можна надсилати.

У мене стискається шлунок.

Це що, все?

Скоро моє обличчя з'явиться на екранах. Мій голос розповідатиме про вбивства, яких я не скоювала. І для тисяч людей цього буде достатньо.

Пропалюю його поглядом.

— Тепер усе?

Він повертається до мене так спокійно, ніби ми щойно закінчили звичайну розмову.

— Майже.

Переводить погляд на охоронців.

— Підготуйте її до фінального етапу. Я чекатиму в машині.

— Якого ще фінального етапу? — завмираю, хоча відповідь уже відчуваю.

Він навіть не зупиняється. Іде до дверей, на ходу застібаючи піджак.

— Серійні вбивці іноді не витримують тягаря власного викриття.

Двері за ним зачиняються.

Кілька секунд я просто сиджу й дивлюся на них.

Самогубство.

Ось як вони збираються це закінчити.

Зізнання вже відправлено. Морріс мертвий. Я за офіційною версією втекла. Тепер залишиться знайти моє тіло й поставити останню крапку в їхній версії.

Один з охоронців хапає мене за передпліччя, другий піднімає зі стільця. Ноги ще погано слухаються після препарату, тому перші кілька кроків я майже висну між ними.

Ми знову виходимо в коридор.

Підлога знову рипить під ногами. Проходимо повз шафу, і я знову бачу напівстерті літери.

М-17.

Запам'ятовую. Навіщо? Мені ж кінець! А може ще є хоч найменший шанс?

Підлога починає вібрувати.

Знову потяг.

Десь зовні лунає довгий гудок, і звук проходить крізь стіни старої будівлі.

Сподіваюсь Нора з Тео зможуть розплутати цей клубок.

Мене тягнуть далі, а я думаю тільки про Нору.

Не про те, що саме вони збираються зі мною зробити чи скільки в мене лишилося часу.

Вони зможуть....

Я випрямляюся й намагаюся йти самостійно.

Ви вже одного разу вбили людину, яку я любила.

Нору я вам не віддам.