Раді Вас бачити!

Леон

—Де я? Чому навколо така тиша?

​Холод пропікає до самих кісток, вгризається в хребет крізь тверду, крижану сталь, на якій я лежу. 

Чому я лежу?

Повіки здаються відлитими зі свинцю, а легені — наче залиті бетоном, грудна клітка відмовляється розширитися хоча б на міліметр, щоб впустити рятівний ковток повітря. Я не можу поворухнутися. Не можу кричати. Тільки чую, як десь зовсім поруч різко брязкає метал об метал.

​За сімдесят дві години до цього....

Світ звужується до смуги розпеченого асфальту і реву двигуна, що вібрує десь під ребрами. Траса плавиться від спеки, повітря над нею тремтить, перетворюючи боліди попереду на розмиті кольорові плями. Я майже відчуваю, як стирається гума на задніх сліках, втрачаючи міліметри дорогоцінного шару з кожним новим колом.

​— Леоне, скидай темп! — голос Саймона в навушнику проривається крізь статичні перешкоди, різкий і знервований. — Температура лівого переднього критична. Твій відрив від третього місця — вісім секунд. Просто довези машину, чуєш? Не ризикуй!

Ігнорую. Міцніше стискаю кермо, поки пальці не починають німіти під рукавицями.

Довезти машину? Серйозно?

​Вони там, на піт-воллі, втупилися у свої монітори, вивчають телеметрію і свято вірять, що контролюють перегони. Бачать ідеальні графіки, цифри, відсотки зносу. Але вони не відчувають трасу так, як я. Вони не знають цього ледь вловимого ковзання осі в поворотах, коли машина балансує на самісінькій межі зчеплення.

​— Пішов до біса, Саймоне, — кидаю в мікрофон і, замість того щоб підняти ногу з педалі, вдавлюю газ ще сильніше .

​Двадцять перший номер — лідер гонки — виринає прямо переді мною. Його заднє антикрило гіпнотизує. Відстань скорочується. Я пірнаю в його сліпстрім, повітряний мішок миттєво підхоплює мій болід, і швидкість стрімко зростає. Спідометр перестрибує позначку в триста двадцять.

​Обережно? Обережність ще нікого не робила легендою. Ти або граєш зі смертю, або стоїш на подіумі другим і криво всміхаєшся спонсорам.

​Попереду «шпилька» — жорсткий, сліпий поворот. Ідеальне місце для фатальної помилки. Двадцять перший зміщується на зовнішню траєкторію, готуючись до гальмування. Майстерно перекриває мені ідеальну лінію. Він певний, що я не сунуся на внутрішній радіус. Там брудно. Там розсипані шматки відпрацьованої гуми й майже немає притискної сили.

​Але пізнє гальмування — мій улюблений фокус.

​Я чекаю до останньої долі секунди. Саймон у вусі зривається на панічний крик, переконаний, що я зараз вмажуся у відбійник. Тіло жорстко вдавлює в паски безпеки з такою силою, що на мить темніє в очах. Груди стискає від шаленого перевантаження. Смикаю кермо, зрізаючи апекс настільки агресивно, що днище викресає сніп яскравих іскор із поребрика. Машину зриває в занос, але я ловлю її коротким, рефлекторним рухом, вирівнюю і вистрілюю на пряму.

​Чисто.

Я попереду.

​— Ти хворий виродок, Рейв! — тон головного інженера різко змінюється з істерики на здавлене захоплення. — Це було... неможливо.

​Куточки губ самі розтягуються в хищній усмішці під візором шолома. Клітка з адреналіну розчиняється. Ейфорія загортає мене в свої обійми. Картатий прапор майорить над фінішною лінією, сповіщаючи про перемогу.

​Саме заради цього я існую. Заради цих коротких миттєвостей, коли смерть дихає тобі в потилицю, а ти просто залишаєш її ковтати пил.

​Скидаю швидкість. Заходжу на коло пошани, і киваю натовпу на трибунах, хоча крізь тонований пластик вони не можуть бачити мого обличчя. Руки злегка тремтять — звичний фізіологічний відкат після скаженої напруги.

​Тоді я ще не знав, що смерть не залишилася позаду на трасі. Вона просто вирішила почекати на мене в боксах.

У боксах мене одразу накриває шумом — голоси, інструменти, мотори, безперервні спалахи.

Відстібаю ремені, стягую шолом. Волосся наскрізь мокре від поту, комбінезон неприємно липне до спини. Механіки обступають машину, Саймон ляскає мене по плечу, щось волаючи про ідеальну телеметрію. Він виглядає абсолютно щасливим. Уже геть забув, як п'ять хвилин тому зривав голос у мікрофон.

​Перемога списує все. Завжди.

​Вибираюся з кокпіта, підіймаю руку, вітаючи трибуни. Натовп реве. Журналісти сунуть мікрофони просто в обличчя, хтось простягає кепку для автографа. Я механічно розписуюся маркером, широко всміхаюся в об'єктиви, але всередині відчуваю лише знайоме спустошення. Адреналін стрімко падає. Після цього завжди залишається дзвін у вухах і шалена спрага.

​Проштовхуюся крізь натовп до свого моторхоуму. Нарешті тиша. Стерильна прохолода кондиціонера охоплює запалену шкіру. Кидаю рукавиці на стіл, дістаю з сумки телефон. На екрані — десятки сповіщень від прес-служби, друзів, спонсорів. Але погляд миттєво чіпляється за одне.

​Короткий текст із прихованого номера.

​«Ти бачив те, чого не повинен був бачити».

​Хмикаю. Серйозно? Черговий фанатик-хейтер? Чи хтось із конкурентів вирішив погратися в дешевий психологічний тиск перед фіналом сезону?

​Блокую екран, швиргонувши мобільний назад у сумку. Мене зараз хвилює тільки крижаний душ і можливість побути на самоті бодай десять хвилин.

​Виходжу через задні двері, прямуючи до закритої технічної зони. Стороння преса сюди не має доступу, тут тільки склади з обладнанням. Коридор тоне в напівтемряві, скрізь пахне моторним мастилом, відпрацьованою гумою та гарячим металом — мій улюблений запах.

​Раптом звичну акустику гаража ламає чужорідний звук.

​Жіночий плач. Тихі схлипування, ніби комусь силоміць затискають рот.

​Завмираю. Напружую слух.

​З-за напівпрочинених дверей дальньої підсобки доноситься голос. Чоловічий. До болю знайомий баритон, але зараз у ньому немає жодних звичних, ділових інтонацій. Зараз він звучить холодно.

​— ...він нас бачив. Зробіть його двадцять першим. Закінчуйте з цим.

​Двадцять перший? Що за маячня відбувається?

​Наближаюся впритул, обережно штовхаю двері плечем. У вузьку щілину падає смужка світла.

​Я бачу тільки фрагменти. Розмиті, хаотичні пазли.

Світле волосся дівчини, яка лежить на бетонній підлозі.

Чоловіча рука, що грубо смикає її за комір. На вказівному пальці виблискує масивний золотий перстень із чорною печаткою. Цей перстень я бачив сотні разів на командних брифінгах. На закритих вечірках.

​У цю ж секунду різкий запах мастила перебиває щось абсолютно інакше. Солодкий, нудотний, важкий аромат.

Квіти апельсина? Звідки тут...

​За спиною злегка шарудить тканина. Я навіть не встигаю обернутися.

​Потужний удар у потилицю вибиває залишки повітря з легень. Світло перед очима спалахує яскравим червоним спалахом і миттєво згасає.

​Темрява ковтає мене ще до того, як тіло торкається підлоги.

Холод.

Він усюди.

​Свідомість повертається різким, нудотним поштовхом. Я намагаюся втягнути повітря, але легені стиснуті невидимими лещатами. Грудна клітка відмовляється піднятися хоча б на міліметр. Повіки намертво склеєні.

​Тільки не панікувати. Дихай.

​Нічого. Тіло перетворилося на важкий, крижаний панцир. Відчуваю під спиною безжально холодний метал. У ніздрі вдаряє різкий хімічний запах хлорки, формаліну та чогось солодкувато-гнилісного. Це не запах лікарні.

​Десь праворуч різко щось дзвенить. Хтось перебирає інструменти на металевій таці. Звук проходить крізь мене різкою хвилею й осідає важким гулом у скронях.

​— Починаю зовнішній огляд, — лунає жіночий голос. Втомлений, беземоційний. — Тіло... Леон Рейв. Двадцять три роки.

​Тіло.

Вона назвала мене тілом.

​Паніка вибухає всередині, обпікає вени, але зовні нічого не змінюється. Я кричу у власній голові, рвуся назовні, благаю м'язи скоротитися. Марно.

​— Ознак насильницької смерті під час первинного огляду не виявлено, — продовжує вона, коли простір розрізає сухий шурхіт гумових рукавичок.

​Моєї шиї торкаються холодні пальці. Натискають там, де має битися пульс. Затримуються на кілька нескінченних секунд.

Я хочу розплющити очі. Хочу закричати, що живий.

Але жіноча рука плавно ковзає нижче. Пальці намацують ключицю.

​— Трупне заклякання виражене слабко, що є нетиповим з огляду на час виявлення. Температура... аномально низька....дивно. Треба буде взяти токсикологію. Приступаю до Y-подібного розрізу.

​Ні. Ні-ні-ні.

​Металевий предмет торкається моїх грудей, просто під шиєю. Лезо. Злегка тисне на шкіру, приміряючись до плоті.

​Мозок вибухає єдиним інстинктом виживання. Уся воля, увесь адреналін, усе, що залишилося від свідомості, б'є в одну точку.

​Вказівний палець правої руки сіпається.

Лезо тисне сильніше.

Я напружую зап'ясток, прориваючи стіну паралічу, і викидаю руку вперед.

​Хапаю її за зап’ястя за секунду до того, як скальпель встигає заглибитися в шкіру.

​Жінка здригається й на мить затримує подих.

А я розплющую очі.

Вітаю вас у своїй новинці — похмурому та динамічному трилері з елементами детективу! Обіцяю, це буде напружено, місцями моторошно і дуже непередбачувано. Головні герої вже опинилися в пастці, з якої не так просто вибратися, а загадки триматимуть вас у напрузі до самої розв'язки. З нетерпінням чекаю на ваші перші враження, коментарі та лайки! Не забувайте додавати книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення. Ваша підтримка та активність — це найкраще натхнення для мене творити далі!