Раді Вас бачити!

Марта

Скальпель вислизає з пальців.

Метал вдаряється об стіл, дзенькає об підлогу і відлітає кудись під шафу. Я цього майже не чую.

Дивлюсь лише на руку, яка стискає моє зап’ястя.

​Вона тепла.

Не крижана. Не трупна.

Ні.

​Пальці ледь ворушаться, а тоді все ж стискаються. Відчуваю його палець на своєму зап'ястку. На обличчі нічого не змінюється окрім очей.

​Вони розплющені.

Очі сірі. Мутні. Налякані. Живі.

Мозок відмовляється складати ці факти докупи.

​П'ятнадцять років практики розлітаються на друзки. Мозок відчайдушно чіпляється за логіку. Опирається, не хоче обробляти цей збій.

​Трупний спазм. Посмертна контрактура.

​Захисна, автоматична думка. За свою кар'єру я надивилася на сотні мимовільних скорочень. Знаю напам'ять, як згасаюча нервова система здатна генерувати залишкові імпульси. Знаю, як мертва діафрагма може виштовхнути залишки повітря, імітуючи хрип чи стогін.

​Але мертві не дивляться тобі просто в очі.

І вони точно не посилюють хватку, коли ти інстинктивно смикаєш руку на себе.

​— Господи... — шепочу шоковано.

​Його губи сіпаються, ніби він намагається вимовити хоч слово. Марно. Зіниці чоловіка хаотично плавають, намагаючись пробитися крізь туман і сфокусуватися на моєму обличчі.

​Різко вириваю зап’ястя. Притискаю два пальці до сонної артерії.

​Нічого.

Під шкірою нічого.

Переміщую пальці вище. Давлю сильніше. Потім нижче.

​Серце гупає у вухах так, що заглушає все навколо. Затримую подих.

І раптом...відчуваю.

​Ледь ледь.

Один слабкий поштовх під подушечками пальців.

Нескінченна пауза.

Ще один.

​Ціпенію від жаху.

— Ні...

Нахиляюся впритул до його обличчя, майже торкаючись щокою.

​Грудна клітка не здіймається.

Майже.

Якщо вдивлятися довше, можна вловити шевеління — настільки слабке, що починаєш сумніватися у власних очах. Біля самих ніздрів — слабке коливання повітря.

​Він дихає.

​Долоні під латексом миттєво спітніли. Я щойно ледь не зробила розтин живій людині. Ще кілька секунд — і лезо розпанахало б йому груднину. Від чіткого усвідомлення цього факту шлунок скручує таким болісним спазмом, що я змушена спертися рукою на край столу.

​Тільки не зараз.

​Панікуватиму потім. Через десять хвилин. Через годину. Удома, замкнувшись у ванній. Скиглитиму, сидячи на підлозі чи ховаючись під столом. Але в цю конкретну секунду переді мною не труп. Переді мною пацієнт, якого система помилково відправила на розтин.

​Рвучко підтягую до столу пересувний кардіомонітор. Зриваю з дротів липкі електроди, чіпляю їх на шкіру. Дію суто на моториці — тіло виконує завчені реанімаційні алгоритми швидше, ніж мозок здатен опрацювати цей абсурд.

​Екран спалахує і за кілька нескінченних секунд видає ідеальну ізолінію.

​— Давай... — сподіваюся на краще. — Ну давай же.

​Він знову намагається стиснути пальці — слабко, але свідомо.

На чорному тлі дисплея вимальовується гострий зубець синусоїди.

За ним ще один.

Ритм смертельно повільний. Проміжки між скороченнями такі довгі, що зводять із розуму.

​Але він є.

Мені терміново треба розігнати цей пульс.

Стискаю руку в кулак і з силою вдавлюю кісточки пальців у його грудину, різко прокручуючи їх. Жорсткий больовий подразник. Найшвидший трюк, щоб змусити вегетативну систему викинути в кров хоча б краплю адреналіну.

​Хлопець здригається. Кардіомонітор одразу ж відгукується частішим піканням.

Я різко вдихаю, не розтискаючи зубів.

— Добре. Чуєте мене?

Його погляд повзе до мого обличчя.

— Якщо чуєте — моргніть.

​Моргає один раз.

Повільно.

Але абсолютно усвідомлено.

​Холодний піт проступає між лопатками. Він був при свідомості. Увесь цей час. Чув кожне моє слово, чув брязкіт інструментів. Як я одягала рукавички.

«Приступаю до Y-подібного розрізу».

​Відводжу погляд, не витримуючи цього усвідомлення.

— Не рухайтесь.

​Геніально, Марто. Пацієнт паралізований, а ти наказуєш йому лежати смирно.

​Зриваю зі стіни кисневу маску, натягую йому на обличчя і викручую вентиль подачі кисню. Рейв миттєво намагається втягнути повітря на повні легені. Задихається. Його тіло сіпається від короткого спазму, і я чую хрипи.

​— Повільно, — намагаюся тримати себе в руках. — Не намагайтеся вдихнути весь кисень за один раз.

Він злегка насуплюється.

Навіть напівмертвим він примудряється виглядати обуреним.

Чудово. Когнітивні функції збережені.

​Поглядаю на монітор.

Пульс піднімається.

Але все ще критично низький. Шкіра крижана, проте вона охолоджувалася зовсім не так, як повинно остигати тіло через кілька годин після констатації смерті.

​Усі ті дрібні аномалії, які я помічав під час огляду, раптом перестають бути випадковими.

Мляве трупне заклякання.

Атипова тепловіддача.

Жодної візуальної причини зупинки серця.

​Фіксую його підборіддя, та повертаю голову набік.

Ось воно.

Помічаю червону крапку за вухом. Мікроскопічний слід від ін'єкції.

​— Що вам ввели? — шепочу радше до себе, ніж до нього.

Рейв ворушить губами під маскою.

Відтягую край маски рівно на секунду.

— Що?

​Болісно ковтає.

— Де...

Голос сухий, різкий, аж ріже слух.

— Де я?

​Повертаю маску на місце.

— У морзі

Погляд скляніє, фіксується на мені.

​Так, хлопче. Я теж вважаю, що це лайняна новина.

​— Ви в міському судово-медичному відділенні, — додаю . — Я патологоанатом. Марта.

​Погляд Рейва чіпляється за мій білий халат. Ковзає по крижаному блиску столу. Завмирає на металевій таці з ножицями та пилками.

​У каламутних, сірих очах спалахує справжній жах.

Кардіомонітор реагує миттєво — зумер зривається на високий, панічний писк.

​М’язи на шиї помітно напружуються. Робить відчайдушну спробу відірвати голову від підголівника.

— Ні. Навіть не думайте!

​Бачу як напружує плечі. Йому вдається відірвати спину від столу лише на кілька сантиметрів. Наступної миті сили зраджують, і він знову падає на стіл.

​— Я сказала — лежіть.

Зсуваю з його обличчя кисневу маску.

​— Ви мене... — хрипить як старий дід.

Коситься на підлогу, туди, де під шафою виблискує скинутий скальпель. Потім знову впивається поглядом у моє обличчя.

— ...різали?

​— Ні.

— Збирались?

​Мовчу. Треба ж. Тіло повністю паралізоване, кров ледве циркулює, а мозок напрочуд гострий і неприємно спостережливий.

​— Так, — відповідаю спокійно, не відводячи погляду.

Тепер у його очах миготить щось зовсім інше. Якась суміш шоку й захисної реакції.

— Чудово.

​Мимоволі вигинаю брову.

— Рада, що вас так тішить перспектива власного розтину.

— Просто... — намагається ковтнути. — Завжди мріяв... прокинутися... в морзі.

​Серйозно? Навіть захлинаючись власним безсиллям, він примудряється сочитися сарказмом. Типовий любитель ризику: страх тільки сильніше запалює..

​— Гумор зберігся, — констатую сухо. — Це хороший знак.

— У мене... ще й серце... працює.

​Кошуся на дисплей. Пульс сорок два удари на хвилину і ледве тримає ритм.

— Не перебільшуйте його ентузіазм.

Губи розтягуються в чомусь схожому на усмішку. А потім обличчя різко перекошує від болю. Організм «відтаює», і нервові закінчення вибухають агонією.

Повертаю кисневу маску на місце.

​Живий.

​У скронях пульсує одна-єдина думка, витісняючи все, чого мене вчили.

Знову нагадую собі, що я працюю в судовій медицині п'ятнадцять років.

Навіщо? Щоб не з'їхати з глузду? 

Мій світ тримається не речах, які не змінюються. Пацієнти на цьому столі не дихають. Їм не боляче і їм не потрібен кисень.

Я бачила тіла, які доводилося збирати буквально по шматках. Бачила старих, що померли уві сні, і дітей, яких не встигли довезти до реанімації. Жертв кривавих аварій і тихих самогубців. Тих, чиє серце зупинилося за частку секунди, і тих, хто помирав годинами.

​Але за п'ятнадцять років жоден труп, чорт забирай, ще ніколи не хапав мене за руку.

Робочий телефон блимає індикатором внутрішньої лінії на столі. До нього — півтора метра.

​Мій обов'язок — викликати реанімаційну бригаду. Негайно. Я не маю права на роздуми. Це базовий протокол.

​Рука вже тягнеться телефону.

І завмирає в повітрі.

​У кутку монітора ком'ютера, який підключений до загальної бази даних, беззвучно виринає системне вікно.

Електронну картку пацієнта відкрито іншим користувачем.

​Погляд падає на цифровий годинник.

Час доступу — секунду тому.

Поки я стою тут, над його тілом.

​Страх повільно повзе від потилиці вздовж хребта. Навіщо комусь із персоналу саме зараз відкривати медичне досьє чоловіка, якого офіційно визнали мертвим і відправили до моргу?

Наводжу курсор на сповіщення. Ідентифікатор користувача — знеособлений числовий код. Анонімний вхід із внутрішньої мережі.

​Закриваю вікно.

Минає рівно три секунди — і воно вистрибує знову.

Оновлення статусу справи.

​Хтось сидить у системі й моніторить його. Просто зараз. Хтось перевіряє, чи почала я розтин.

​Повільно опускаю руку, так і не торкнувшись телефону.

Не роби дурниць.

Раціональна частина мозку, вишколена роками роботи, буквально кричить: ти порушуєш закон! Викликай допомогу. Дзвони черговому. Набирай поліцію. Роби те, що вимагає інструкція!

​Але інша, темніша частина, отруєна власними трагедіями, ставить лише одне питання, від якого холоне кров:

А що, як людина, яка забезпечила йому квиток на цей стіл, має прямий доступ до поліцейських і медичних протоколів?

Що як дзвінок черговому стане для Леона остаточним вироком?

​Переводжу погляд на Рейва.

Він стежить за мною. Навіть крізь кисневу маску видно, як напружуються його вилиці.

​— Що? — знову хрипить.

— Нічого.

Він мене в чомусь підозрює?

— Ви... не...схожі...на..людину...у..якої..«нічого».

— У вас дивовижна аналітична спостережливість для покійника, — ти диви на нього. Доволі цікавий екземпляр.

— Не називайте... мене... так.

— Тоді перестаньте демонструвати ознаки медичної аномалії.

​Чую хрипкий смішок. Маска миттєво запотіває зсередини. Кардіомонітор відгукується рівнішим, впевненішим піканням. Адреналін робить свою справу — організм хлопця починає повільно вириватися з заціпеніння.

​Чудово.

Відходжу до скляної шафи, дістаю гумовий джгут, вакутейнер і кілька стерильних пробірок із різними реагентами.

​Повертаюся до столу. Рейв напружується, побачивши голку.

— Що ви... робите?

— Беру кров.

— Навіщо?

​Стягую передпліччя джгутом, безжально протискаючи пальцями шкіру в пошуках вени.

— Хочу знати, чим саме вас отруїли.

​На слові «отруїли» він ніби приходить до тями. Погляд різко фокусується.

​— Мене... отруїли? — говорити йому все ще важко.

​— Я ще не робила токсикологію, — відповідаю сухо, заганяючи голку у вену. Темна, густа кров повільно заповнює вакутейнер. Занадто густа. — Але на інфаркт чи інсульт це точно не тягне.

​Він намагається пригадати.

Я бачу цей процес по мікромоториці його обличчя. Погляд скляніє і смикається, йде кудись убік. Між бровами залягає глибока тінь. Його мозок зараз відчайдушно нишпорить по власних архівах, натикаючись на стіни.

​— Який ваш останній спогад?

— Гонка, — хрипить він майже без затримки.

— Яка саме?

Рейв дивиться на мене так, ніби в мене замість скальпеля в руках дитяче брязкальце. Ніби я запитала абсолютну дурість.

— Сьогоднішня.

​Під ребрами різко холоне.

Сьогоднішня?

— Який сьогодні день, Леоне?

​Він називає дату без заминки.

Той самий день, коли його обличчя не сходило з екранів спортивних каналів.

Три доби тому.

​Я мовчу. Стою з пробіркою в руці й дивлюся на нього, намагаючись звести медичні факти докупи. Якщо він був без свідомості сімдесят дві години, хто підтримував його життєдіяльність? Де сліди від крапельниць на інших венах? Без води нирки мали б уже кричати про відмову.

Пауза затягується, і Леон це миттєво зчитує.

— Що? — видихає.

— Леоне...

— Що не так?!

Тепер він говорить голосніше, впевненіше. Та страх усе одно відчувається.

​— Ваша гонка була сімдесят дві години тому.

Рейв просто дивиться на мене.

— Ні.

— Так.

— Ні. Це маячня...

— Слухайте, я не маю звички брехати людям, які щойно ожили на моєму столі, — заклеюю місце проколу на його вені.

— Я не... ожив, — цідить він крізь зуби, відчайдушно борючись із панікою.

— І це зараз найважливіша частина речення, до якої ви вирішили причепитися?

​Він заплющує очі. Дивлюся як грудна клітка піднімається частіше. Киснева маска вкривається густим конденсатом.

Розплющує очі.

— Три дні? — у сірих райдужках – чистий відчай. — Де... де я був?

— Я дуже сподівалася, що саме ви мені це розкажете, — голос звучить м'якше, ніж я планувала. — Спробуйте згадати. Можливо якийсь дрібний фрагмент. Запах, звук, температуру. Вас десь тримали.

​Рейв дихає все частіше. Монітор зривається на тривожне пікання. Гіпервентиляція.

— Я... — намагається ковтнути повітря. — Я пам'ятаю...

​І раптом його голос обривається.

Очі стають абсолютно порожніми. Скляними. Ніби хтось щойно висмикнув шнур живлення з розетки. Зіниці розширюються.

​Зупинка серця? Больовий шок? Флешбек?

Кидаю пробірку на тацю й різко нахиляюся до його обличчя.

​— Леоне?

Його погляд проходить крізь мене. Зіниці розширені, немов він дивиться вглиб власних кошмарів, які я не можу побачити.

— Запах, — шепоче нарешті. Бачу як сіпається його кадик.

— Який запах?

Мовчить.

— Леоне, який це був запах?

Шкребе пальцями по столу, намагаючись знайти хоч якусь опору в реальності.

— Солодкий...

— Парфуми? Хімікати?

— Не знаю, — знову заплющує очі. — Квіти.

Терпляче чекаю, та не зводжу з нього погляду.

— Які саме квіти?

— Не знаю!

Він раптом хапає повітря, наче виринає після довгого занурення. Розплющує очі — і в них нічого.

— Нічого.

— Що ви побачили в тому спогаді?

— Я сказав — нічого!

Промовляє це надто різко та голосно для людини, яка ледве дихає.

Бреше. Як же очевидно і панічно він бреше.

Він згадав щось конкретне. Щось настільки страшне, що навіть зараз, паралізований, боїться вимовити це вголос.

Я не тисну. Поки що. У мене є час, а йому з цього столу нікуди тікати.

​Знову поглядаю на мікроскопічний прокол за його вухом.

— При Вас були якісь особисті речі в тей день?

— Я не знаю. Не...пам'ятаю.

— Телефон? Гаманець? Годинник?

— Я ж сказав, що не пам'ятаю!!!

— А я ставлю питання. Відповідайте на те, що можете, а не огризайтеся.

Вилиці напружуються.

— Ви завжди така приємна в спілкуванні?

— Тільки з чоловіками, яких маю намір розтинати.

​Він повільно повертає голову набік. Цього разу він справді усміхається. Слабо. У цій усмішці стільки ж чистого сарказму, скільки й болю.

— Починаю розуміти, чому у вас тут так тихо.

​Я вже відкриваю рот, щоб видати уїдливу відповідь, коли металева ручка дверей різко клацає.

Ми обоє завмираємо. Рейв миттєво кам'яніє.

Ручка смикається ще раз. Замкнено.

— Марто? — лунає голос із коридору.

Томас. Мій асистент.

— Ти ще там?

Очі зустрічаються з очима Леона. У його погляді — абсолютна паніка.

Кардіомонітор продовжує монотонно пікати, ритмічно видаючи живий пульс на всю кімнату.

Чорт.

Наосліп знаходжу панель управління. Тисну на кнопку. Динамік миттєво замовкає. На екрані беззвучно миготить зелена синусоїда.

— Так! — кричу я у відповідь, відчайдушно намагаючись вирівняти тон.

— Усе гаразд?

​Дивлюся на гонщика. Він лежить настільки нерухомо, що здається, ніби його серце справді зупинилося.

— Прекрасно.

За дверима виникає напружена пауза.

— Ти сказала... «прекрасно»?

Звісно. Бо патологоанатоми просто обожнюють це слово. «О, який прекрасний розтин». Ідіотка.

— Я сказала, що вже закінчую! — підвищую голос, імітуючи звичне робоче роздратування.

​Знову пауза. Чути, як Томас переминається з ноги на ногу.

— Тобі допомогти запакувати тіло?

— Ні.

— Точно? Я можу зайти і...

— Томасе.

Зітхання по той бік дверей.

— Усе, зрозумів. Не вбивай. Побачимося завтра.

Наші погляди з Леоном стикаються. Усе довкола настільки безглузде, що в мене нервово сіпається куточок рота.

Дверна ручка остаточно завмирає. Важкі кроки Томаса відбиваються від кахлів у коридорі й повільно розчиняються вдалині.

Тільки тоді я дозволяю собі видихнути.

​— Не вбивай, — хрипить Рейв. — Дуже... символічно.

— Мовчіть.

—Здається Ви нервуєте.

— На моєму столі лежить чоловік, біологічна смерть якого офіційно зафіксована системою, а він має нахабство коментувати мою поведінку, — ціджу крізь зуби. — Так. Трохи.

​Рухаюся до робочого термінала. Пальці відбивають швидкий дріб по клавіатурі, витягуючи з бази первинний протокол його огляду.

Час виявлення тіла.

Час констатації.

Номер бригади швидкої.

Лікар, який підписав висновок на місці.

​Одне ім’я змушує мій погляд вмерзнути в екран.

Доктор Едвард Морріс.

​Це не мій близький колега і не хтось із мого відділення. Але цей електронний підпис я вже бачила.

Де?

Швидко прокручую сторінку вниз. Мозок перебирає архівні папки, сотні справ, тисячі медичних висновків.

І раптом прострілює.

Чотири місяці тому. Чоловік п’ятдесяти восьми років. Жертва номер сімнадцять із нашої нескінченної серійної справи.

Той самий підпис у графі констатації.

​У грудях з’являється важкість.

Відкриваю загальний реєстр. Рядок пошуку. Вбиваю прізвище: Морріс. Фільтр за справами серійного вбивці.

Ентер.

​Один збіг.

Другий.

Третій.

​Система охолодження сервера тихо гуде, але для мене цей звук перетворюється на вакуум. Я перестаю дихати.

Три різні чоловіки.

Три різні місяці.

Три різні жертви із серії.

І в усіх трьох випадках смерть на місці констатував один і той самий лікар. Людина, яка першою оглядала тіла й відправляла їх до моргу.

​— Що ви... там побачили? — напружено лунає за спиною голос Леона.

Я не відповідаю.

Перед очима вже не монітор. І навіть не Рейв.

Перед очима — двадцять чоловіків.

​Двадцять разів, коли хтось із нас — моїх колег, моїх друзів, чи, можливо, я сама — брав до рук скальпель. Робив Y-подібний розріз. Розтинав груднину електропилкою. Запускав руки в черевну порожнину, щоб вилучити органи для зважування та гістології.

Диктував на диктофон причину смерті.

​Стискаюся.

Ні. Не смій. Навіть не смій думати про це.

Але думка вже тут. Тиха. Невідворотна.

Скільки з них усе відчували? Скільки з них кричали від нелюдського болю всередині власної паралізованої оболонки, не маючи змоги розплющити очі?

​Повільно повертаю голову.

Леон лежить під безжальним білим світлом хірургічних ламп.

Живий....Але офіційно мертвий.

Я більше не можу переконувати себе, що це одиничний збій.

​— Марто? — його голос падає майже до шепоту. Він немов би зчитує мій стан.

Я ще раз дивлюся на екран із трьома виділеними прізвищами. По спині, хребець за хребцем, сповзає крижаний мороз.

— Здається, у нас проблема.

— «У нас»? — намагається підняти підборіддя.

​Переводжу погляд на нього. Говорю спокійно, але всередині все обривається в прірву.

— Так, Леоне. І, боюся, ви в ній далеко не перший.