Раді Вас бачити!

Леон

​— ...боюся, ви в ній далеко не перший.

​Слухаю ці слова і не знаю, як реагувати. Дивлюся на патологоанатомку. На те, як вона рівно стоїть, на ній гумові рукавички зі слідами моєї крові, яку вона щойно брала.

​Чудово, просто геніально.

​Три дні мого життя стерті. Я нічого не пам'ятаю про це. Як так могло статися, що я нічого не пам'ятаю. Лежу голий на столі в морзі. А жінка, яка п'ять хвилин тому примірялась до моїх грудей скальпелем, щойно повідомила, що я, можливо, не єдиний живий труп у її кар'єрі.

​Намагаюся витягнути з пам'яті хоч щось, але натикаюся на чорну стіну. Я чітко пам'ятаю рев трибун. Пам'ятаю вібрацію керма, запах паленої гуми і свій ідеальний фініш. Пам'ятаю, як вийшов із боліда, як відповідав на питання журналістів.

​А далі — порожнеча.

​Мене хтось убив. Я не пам'ятаю, як це сталось.

​Від цього усвідомлення всередині закипає злість. Серце працює швидше, набагато швидше. Паніка відступає. Кисень, який я отримую з маски, трохи прояснює свідомість. Але моє власне тіло все ще здається мені чужим. Воно якесь важке і неповоротке, ніби після якоїсь жорсткої аварії на трасі.

​Я звик усе контролювати. Швидкість, траєкторію, своє життя. А зараз я не можу навіть нормально підняти голову.

​Мені потрібен зв'язок. Команда. Саймон. Мій менеджер. Хтось із них має приїхати сюди, підняти на вуха поліцію і витягти мене з цього лайна. Вони швидко знайдуть того, хто це зробив.

​Стягую кисневу маску на підборіддя. Горло пече так, ніби я ковтав бите скло, але я змушую себе говорити чітко.

— Дайте телефон.

​Марта навіть не повертається від свого монітора.

— Ні.

​Міцніше хапаюся за стіл.

— Це не було прохання. Я маю право на дзвінок. Це лікарня, а не в'язниця.

— Це морг, — холодно виправляє вона. — Тут у клієнтів узагалі немає прав.

​— Дайте свій телефон.

— Ви мене не чуєте? Я сказала ні.

— Я маю подзвонити команді, — кажу шаленіючи, ігноруючи сухий кашель. — Менеджеру. Поліції. Кому завгодно, хто зараз приїде з адвокатами і забере мене з цієї.... кімнати.

​Вона нарешті відриває погляд від екрана. Здається, вона мені не співчуває. Тільки жорсткий прагматизм, який мене зараз неймовірно дратує.

— І що ви їм скажете? — Марта ледь помітно нахиляє голову. — «Привіт, я передумав вмирати, заберіть мене»?

​Я спираюся ліктями об стіл і напружую спину. Намагаюся піднятися хоча б на кілька градусів, щоб не говорити з нею знизу вгору. М'язи миттєво відгукуються тупим болем, руки починають зрадницьки тремтіти, але я вперто тримаюся.

​— Ви серйозно пропонуєте мені сидіти тут і робити вигляд, що я мертвий?

​Марта підходить ближче. Спокійно дивиться на те, як напружились мої лікті. Адже я слабкий.

— Ні, — різко протвережує мене. — Лежати. Сидіти ви поки що все одно не можете.

Вона мовчки розвертає монітор комп'ютера до мене.

— Подивіться сюди.

​Слухняно дивлюся на екран. Якісь таблиці, рядки тексту, медичні терміни.

— І що це? — питаю дратуючись. — Мій діагноз?

— Це ваш протокол констатації смерті. Його підписав доктор Морріс на місці. А ось тут ще три справи з його підписом. Усі ці чоловіки мертві. А ось це, — Марта тицяє пальцем у кут екрана, — історія доступу до бази. Хтось анонімно перевіряв вашу картку п'ять хвилин тому. Саме тоді, коли я мала почати розтин.

​Я мовчу. Інформація не одразу вкладається в голові.

— Тобто... хтось просто стежив за системою?

— Хтось чекав підтвердження, — дивиться мені просто в очі. — Чекав, коли система зафіксує, що я вас розрізала і ви вже точно не прокинетеся.

​Від цих слів темніє в очах. Знову дивлюся на монітор. Тепер я бачу текст набагато чіткіше.

​Моє ім’я: Леон Рейв.

Дата народження.

Дата смерті.

Статус: помер.

​У двадцять три роки я вже маю дату смерті. Непогане досягнення навіть для мене.

​Але цього разу мій внутрішній сарказм не працює. Він просто не допомагає відгородитися від реальності.

​— Моя команда... — починаю, але в горлі знову пересихає. — Вони повинні знати, що я зник. Вони шукають мене.

​Марта дістає з кишені халата свій мобільний. Кілька разів торкається екрана і простягає телефон мені.

— Тримайте.

​Беру телефон. Руки трясуться.

Чорт...

На екрані відкритий спортивний портал.

​Великий заголовок: «Загинув Леон Рейв».

Моя фотографія. Відео з тієї самої гонки, де я стою на подіумі з кубком, а під ним текст: «Останні кадри знаменитого гонщика всього за кілька годин до трагічного зникнення».

​Гортаю сторінку нижче. Заява моєї команди. Саймон каже якісь правильні, сумні слова про велику втрату для автоспорту. Фотографії фанатів, які принесли квіти до огорожі автодрому.

​Дивлюся на власний некролог. Мене огортає....сум? Ніііі...Я не знаю, що відчуваю. Не маю назви для цієї емоції.

Для всього світу мене більше не існує. Вони вже мене поховали. На мить хочеться померти по справжньому.

​Мовчки повертаю телефон Марті. Жартувати більше зовсім не хочеться.

Перед очима все ще стоять ці літери.

​«Загинув». Заява команди. Співчуття від Саймона. Усе це виглядає настільки штучно, що мене нудить. Вчора я був їхнім головним активом, приносив мільйони і завойовував для команди перше місце. А сьогодні я просто зручний привід для скорботних постів у соцмережах. Життя триває. Вони вже, мабуть, обговорюють, хто сяде в мій болід на наступному етапі. Для них я стертий. Похований і забутий.

​Я намагаюся вхопитися за відео, яке щойно бачив на екрані. Кадри після гонки. Я стою з кубком, навколо натовп, спалахи камер.

Що було далі?

Пам'ятаю, як спустився з подіуму. Пам'ятаю, як пройшов повз журналістів, бо хотів тиші. Я пішов у технічну зону. Туди, де зберігають обладнання і куди не пускають пресу.

​І раптом у голові щось спалахнуло.

Не картинка. Короткий спогад.

Підлога. Світле волосся. Дівчина лежить на підлозі.

Я чую голос. Чоловічий, дуже знайомий, але такий жорсткий, якого я ніколи раніше не чув.

А потім — запах. Різкий, солодкий і абсолютно недоречний серед запахів паленої гуми та моторного мастила. Квіти апельсина.

​Різко втягую повітря, що аж боляче, і міцно заплющую очі. Намагаюся втримати цей спогад, розширити його, побачити обличчя того чоловіка, зрозуміти, чиє це було волосся. Але спогад просто обривається. Його ніби вимикають. Злюся на себе. Злюся на власний мозок, який зараз блокує єдине, що може пояснити, як я опинився на цьому столі.

​— Хтось із вашої команди міг хотіти вашої смерті? — голос Марти вириває мене з цих думок. Зависаю.

​Дивлюся на неї. Спочатку мені хочеться засміятися, але я бачу її цілком серйозне обличчя і розумію, що зараз не до жартів.

— Я заробляю на тому, що щотижня обганяю людей із дуже великими грошима й дуже великим его, — промовляю якось байдуже. — Цей список може бути довгим. Саймон, який вічно незадоволений моїми ризиками на трасі. Мій менеджер, який вибиває шалені контракти. Керівництво команди, конкуренти, спонсори, чиї ставки я зливаю, коли відмовляюся грати за їхніми правилами. В автоспорті немає місця дружбі. Там лише гроші та влада. Будь-хто міг би виграти від моєї смерті.

​Але глибоко всередині я розумію, що це брехня. Усувати мене отак, через отруєння, маскуючись під серійного вбивцю? Це не метод спонсорів. Це щось особисте. Я когось бачив там, у технічній зоні. Когось, кого я дуже добре знаю.

​Марта нервово поглядає на годинник на стіні.

— Ви не можете тут залишатися, Леоне. Це надто небезпечно.

— Звучить так, ніби ми в дешевому кіно.

— Ми в морзі, — перебиває. А мені цікаво що вона задумала . — Незабаром прийде наступна зміна. Ваш статус змінено на «помер», а це означає, що поліція, родичі або представники вашої команди можуть прийти вимагати доступ до тіла. І не забувайте про людину, яка стежить за системою. Якщо він побачить, що я не заповнюю протокол розтину, він може спуститися сюди особисто, щоб перевірити, чому я затримуюся. І повірте, він не зрадіє, коли побачить вас живим.

Обдумую її слова. Нарешті розумію, що вона задумала.

— Тобто ви збираєтеся мене викрасти?

— Формально — так.

— З власного моргу?

Марта закочує очі. Схоже ця жінка не проста. 

Чорт....потерплю її характер. Може вона дійсно мені допоможе.

— Це не мій морг. А державна власність.

— Ви зараз справді вирішили уточнити саме це?

​Ігнорує моє питання і починає збирати інструменти зі столу. Я розумію, що час на розмови вийшов. Треба діяти. З мене досить лежати на цьому столі в ролі безпорадної жертви.

​Тому спираюся руками об холодний стіл і ривком зсуваюся до краю.

— Що ви робите? — різко обертається, та просвердлює гнівним поглядом — Лежіть.

— Ми ж щойно вирішили, що мені треба йти, —видаю, і спускаю ноги вниз.

​Я впевнений, що зможу зробити хоча б кілька кроків. Я професійний спортсмен, натренований витримувати шалені перевантаження. Але варто моїм босим ступням торкнутися підлоги, як реальність жорстко ставить мене на місце.

​Ноги просто не тримають вагу. М'язи, які три дні перебували в комі, відмовляються скорочуватися. Я відчуваю, як коліна миттєво підкошуються, і я стрімко лечу вниз, на підлогу.

​Навіть не встигаю виставити руки. Марта кидається до мене. Ловить мене під пахви в останню секунду, не даючи розбити голову. Я вдвічі важчий за неї, і під моєю вагою вона сама ледь не валиться на підлогу. Ми завмираємо в абсолютно безглуздій позі, важко спираючись на край столу.

​Я задихаюся, відчуваючи повне безсилля і гостре приниження від того, що не можу навіть стояти на власних ногах.

— Я ж попереджала, — крізь зуби видавлює Марта, намагаючись утримати мене і не впасти самій.

— Не пам'ятаю такого.

— Пам'ять у вас вибіркова.

— Останні три дні взагалі відсутня, — хриплю, відчайдушно намагаючись підтягнутися на руках. — У мене є медичне виправдання.

​Дивлюся на неї і бачу, як вона оцінює ситуацію. Погляд швидко бігає по кімнаті. Я не можу йти, вона не зможе мене нести. Вона не виведе мене звідси сама, не обійде камери й персонал. Ми в пастці.

​Намагаюся спертися на стіл, поки вона допомагає мені сісти назад. Дихаю так, ніби щойно проїхав тридцять кіл під палючим сонцем. Ненавиджу бути слабким. Ненавиджу залежати від когось.

​Дивлюся на Марту. Вона відходить убік, поправляє халат і навіть не намагається приховати своє роздратування моєю витівкою. Має характер, що просто виводить мене з себе. Цей постійний холодний тон, абсолютна беземоційність, звичка говорити зі мною так, ніби я не людина, а просто проблемний шматок м'яса на її столі, який порушив інструкцію. У звичайному житті я б уже давно послав таку людину під три чорти. Я не терплю тих, хто намагається мене придушити чи повчати.

​Але зараз я мовчу. Терплю її тон і накази. Бо я не ідіот. Я чудово розумію, що без неї я не зроблю й кроку з цієї кімнати. Вона мій єдиний шанс вибратися звідси до того, як сюди навідається той, хто дійсно хоче бачити мене мертвим. Тому я ковтаю власну гордість і чекаю, що вона робитиме далі.

​Марта швидко оцінює ситуацію. Я бачу, як вона перебирає в голові варіанти. Вона розуміє те саме, що і я: сама вона мене не винесе. Їй треба відвернути увагу персоналу, обійти всі камери в коридорах і підігнати машину так, щоб ніхто не помітив. Для однієї людини, та ще й з таким баластом, як я, це неможливо.

​Вона дістає з кишені халата свій телефон.

​— Кому дзвоните? — питаю, намагаючись вирівняти дихання.

— Єдиній людині, якій я зараз довіряю.

— Поліції?

Зухвало дивиться на мене.

Ну і погляд...Цікаво в неї є чоловік?...Що? Про що я думаю? Дожився....

— Гірше.

— Наскільки гірше? – очікую будь-якої відповіді, але вона ошелешує.

— Моїй доньці.

​Доньці? Серйозно? Моє життя зараз залежить від доньки жінки, яка ріже трупи? Абсурд ситуації просто зашкалює. Я хочу запитати, чи не планує вона ще покликати своїх сусідів або шкільних друзів, щоб зібрати повну компанію, але вчасно прикушую язика. Марта вже притискає телефон до вуха.

​Кілька довгих гудків. Тут настільки тихо, що я чітко чую, як на тому кінці піднімають слухавку.

​— Мам? — лунає з динаміка незадоволений, сонний голос. — Ти знаєш, котра зараз година?

Марта навіть не змінює свого жорсткого тону. 

Вона з усіма так розмовляє?

— Норо, мені потрібна твоя допомога.

— Знову комп’ютер завис?

— Ні.

​Повільно переводить погляд на мене. Я дивлюся на неї у відповідь, очікуючи вироку.

— Мені треба непомітно вивезти з моргу тіло.

​На тому кінці лінії повисає абсолютна тиша.

— ...Що? — нарешті видихає дівчина.

​А я вже заплющую очі. Голова йде обертом. Я професійний гонщик. Я повинен зараз спати у своєму номері готелю або святкувати перемогу з командою, а не сидіти голим на столі в морзі й слухати, як мати з донькою планують викрадення мого тіла з державного моргу.

​Марта вагається, але все ж додає:

— І є ще одна проблема.

— Яка може бути більша проблема після «вивезти тіло з моргу»? — чую як дівчина підвищує голос. Мабуть там теж не простий характер.

— Воно живе.