Раді Вас бачити!

Нора

— Мамо! — кричу, і здається, що зараз охрипну.

​Стрілянина вщухла, але раптова тиша, яка настала після неї, здається ще страшнішою. Повітря не вистачає. Катастрофічно не вистачає. У приміщенні тхне паленою проводкою і чимось нудотно-солодким. Це що, кров?

​У коридорі пульсує червонюще світло, від чого підсвідомість підкидає картинки якогось моторошного старого будинку з фільмів жахів, де стіни покриті нутрощами.

​Я біжу. Під ногами відчуваю уламки скла і ще щось, на що просто не звертаю уваги. У легенях пече. Не повіривши, що мами ніде немає, я вирішила сама перевірити всі приміщення.

​Медичне крило. Порожньо. Лише розкидане обладнання та коробки.

​Бункер. Двері відчинені. Там Саймон на каталці, Холт, який хрипить, затискаючи прострелене стегно, і Вейл. Забігає лікар, щоб допомогти Холту.

​Далі за планом кімната мами. Порожня.

​— Де вона?! — відчайдушно верещу.

Один з охоронців Джуліана, витираючи кров з обличчя, переступає через тіло вбитого нападника.

— Ми перевіряємо периметр, міс. Наразі найкраще для вас — залишатися в укритті.

​— Вона не могла випаруватись! — все одно кричу та кидаюсь до нього. — Її, мабуть, схопили... викрали!

​Паніка огортає у свої невидимі тенета, вимикаючи інстинкт самозбереження. Я не думаю про те, що, можливо, хтось із нападників ще знаходиться на території. Зараз просто не до цього. Я не можу втратити ще й маму. Яка ж я була дурна... Сердилася на неї. Але зараз усе це відступає.

​Я рвуся в бік службового виходу. Якщо вони забрали її, то не встигли від'їхати далеко. Треба кинутися в погоню. У голову приходять шалені, неадекватні думки.

​Чиїсь руки охоплюють мене за плечі та різко смикають назад.

— Норо. Зупинись, будь ласка.

​Це Леон. Його голос такий хриплуватий і, я б навіть сказала, темний. Хоче мене заспокоїти? Дарма, зараз не до цього. Але відчуваю, що він теж наляканий не менше за мене.

​— Відпусти мене! — відчайдушно висмикуюсь.

Але він стискає міцніше, блокуючи мої випади.

— Якщо вони її забрали, то поїхали тільки-що! – не здаюся.

​— Стій! А якщо на території сховалися їхні люди? Вони можуть схопити й тебе. 

— Але це ж моя мама! — Б'ю його в груди. Один раз, другий. Б'ю з такою силою, що руки німіють. Хочу зробити йому боляче. Хочу пробити цю стіну, бо мій світ просто зараз руйнується.

​— Відпусти, я сказала! — кричу йому просто в обличчя, але Леон не відступає.

​Здається, мої удари його навіть не зачіпають. А потім він стискає мої руки так, щоб я вже не змогла бити його і не змогла вирватись.

​— Я знаю, що це непросто, — лунає від нього. Відчуваю, як важко здіймається його грудна клітка. — Але одна ти нікуди не підеш. Для початку потрібно заспокоїтись.

​Ці слова чомусь все одно не заспокоюють. Але приходять раціональні думки, що змушують агресію відступити. Я перестаю боротися. Слабну в його руках, немов лялька. Більше навіть не можу кричати. Ми стоїмо серед розтрощеного коридору, задихаючись від безсилля. І я приречено дивлюсь у бік виходу.

​За мить уже змушую себе вдихнути і відступити від Леона. Паніка нікуди не зникає, вона просто осідає десь глибше, від чого утворюється крижаний клубок під ребрами.

​Маєток зараз схожий на якусь братську могилу. Але люди Крейна вже розгрібають наслідки. Проходячи повз ізолятор, я краєм ока помічаю на підлозі тіло, яке вже накрили простирадлом. Отже, Морріса прибрали. Бачу лише його взуття. Людина, яка знала всі таємниці «Другого вироку», все-таки отримала кулю. І навіть безпечний будинок Крейна не допоміг.

​І мені зовсім не шкода його. Шкода тільки мою маму. Вона не має постраждати в цьому всьому. Просто вона виявилась занадто людяною, щоб не залишити Леона в біді. Хто ж знав, що все настільки серйозно і все це приведе нас до «Другого вироку».

Заходжу до медичного блоку, де вже метушиться лікар. Він якраз закінчив із Холтом. Здається, у того все буде добре: куля пройшла навиліт, не зачепивши нічого серйозного. Із Саймоном теж усе гаразд, лікар перевірив його показники.

​Поранення Джуліана виявилося не таким критичним. Він зараз у нашому імпровізованому центрі управління. Точніше, в тому, що від нього залишилося після вибуху. У нього травма голови, і лікар щойно закінчив робити перев'язку, і весь час невдоволено бубонів про можливий струс мозку та тріснуті ребра. Але Крейн просто відмахується від нього і продовжує жорстко віддавати накази охороні. Цей чоловік наче якийсь термінатор. Здається, ніщо у світі не здатне його похитнути. Хто ж він такий насправді?

​Але я вже не слухаю їх. Ноги самі несуть мене до заднього коридору. Туди, де, за словами охоронців, система сама відчинила двері вбивцям.

​Тут значно холодніше. З вулиці тягне нічною свіжістю, яка зараз здається абсолютно недоречною. Іду в бік дверей і раптом чую металевий брязкіт під черевиком.

​Опустивши погляд, завмираю. Скальпель. Що він тут робить? Невже мама намагалася захиститися? Можливо, їй навіть вдалося когось поранити. Тільки б вона сама при цьому не постраждала... На очі миттєво навертаються сльози.

​Повільно присівши, я таки помічаю кров на лезі. Сподіваюсь, хтось із нападників отримав своє. Але за кілька сантиметрів від скальпеля бачу інші плями та хаотичні сліди — тут натоптано важкими черевиками. Наче відбулася жорстка сутичка. Боротьба. Можливо, саме тут її схопили й потягнули до виходу.

​Занурена у свої думки, я навіть не помічаю, як до мене підходить Вейл.

​— Вони не вбили її, — чомусь каже він.

​— Звідки ви можете знати? — піднявши очі, заглядаю в його обличчя. Горло знову стискає спазмом. Ще мить, і я просто розплачуся.

​— Тому що якби хотіли вбити, то не забирали б. Зробили б це тут. Значить, вона для чогось їм потрібна.

​Він говорить це так буденно, але для мене ці слова звучать як удар. З'являється надія, що мама жива, та ця думка приносить полегшення всього на мить. Одразу ж виникає інша, значно страшніша.

​Для чого вона їм знадобилася? Адже вона патологоанатом і мала прямий стосунок щонайменше до кількох тіл тих жертв, яких вони вбили.

Я повертаюся разом із Вейлом до командного центру. Там уже працює Тео — для нього знайшли якийсь вцілілий монітор. Поглядаю на друга: він блідий як крейда. І навіщо я тільки втягнула його в усе це? Він же жодного разу не поскаржився, жодного разу не сказав, що не хоче тут бути чи допомагати нам.

​Підходжу і м'яко кладу руку йому на плече.

— Вибач мені.

— За що? — він відривається від екрана і повертається до мене.

— Що втягнула тебе в це все. Я не думала, що все обернеться саме так. Не думала, що буде настільки небезпечно.

​— Норо, ти що? — сумно всміхається. — Звісно, події страшні, і мені дуже шкода твою маму... Але я щиро сподіваюсь, що ми її знайдемо. А щодо іншого — мені подобаються всі ці розслідування, пошуки. Це моє. Так я відчуваю себе потрібним. Відчуваю себе живим.

​Леон теж підходить до нас і стає поруч, намагаючись роздивитися, що саме зараз робить Тео.

​— Як вони все-таки увійшли? — хрипить Джуліан. Він морщиться від болю, поки лікар обробляє свіжі садна на його тулубі. — Адже тривоги не було, і немає жодних слідів зламу.

— Вони не зламували систему, — зрадливо тремтить голос Тео, поки він швидко перевіряє якісь дані. — Вони просто відчинили двері. Хтось використав старий адміністративний ідентифікатор. Ним відкрили центральний шлюз, а через вісім хвилин — службовий виїзд.

​Вісім хвилин. Тобто їм знадобилося лише вісім хвилин, щоб безперешкодно вдертися сюди, а потім блискавично вбити Морріса, ще декількох охоронців, покалічити людей і забрати маму. Усе відбулося до жаху швидко.

​— Але це ще не все, — я чую, як Тео нервово ковтає клубок у горлі. — Я перевірив протокол відкриття зовнішніх воріт. Система зафіксувала автомобільну радіомітку.

— Яку саме? — миттєво напружується Леон.

— За документами вона належить одному з медичних фургонів Вашої компанії, містере Крейн. Але машину списали два роки тому.

​— Це неможливо, — Джуліан різко піднімається, повністю ігноруючи невдоволені протести лікаря.

— Машини справді немає, — погоджується Тео. — Але її цифровий ключ хтось ідеально скопіював. Вони мали повний доступ до вашої старої системи безпеки. Усе було прораховано до секунди. І це здається дуже дивним, не знаходите?

— Ми з цим розберемося. І скоро, — лунає холодний голос Джуліана.

​А мені стає недобре. Вони знали все, прийшли сюди, як до себе додому. Можливо, Крейн навіть не здогадувався, що за ним давно стежать. Він думав, що тримає все під контролем, але весь цей час під контролем тримали його.

​— А камери ти перевіряв? — нависаю я над Тео. — Ти можеш знайти, на чому вони поїхали?

— Внутрішня мережа лягла, але... є одна зачіпка. Залишилася одна автономна камера на зовнішньому периметрі. Вона не підключена до загальної системи, тому її не вирубили.

​На екрані з'являється чорно-біле відео. На вулиці темно, дощ саме почав накрапати. У кадр потрапляє темний медичний фургон без жодних розпізнавальних знаків. Він плавно виїжджає за територію маєтку. Номерний знак видно лише частково, але цього достатньо.

​— Ось на чому вони її вивезли, — тихо каже Леон.

​Я буквально прилипаю поглядом до монітора. Моя мама десь там. Налякана. Можливо, поранена.

— Ти зможеш його відстежити? — мій голос чомусь лунає жорстко.

— Уже займаюся цим.

​Кадри на екрані завмирають.

— Швидше, Тео, у нас мало часу!

— Я намагаюся, але сервери...

— Та швидше ж ти! — вже кричу я, з силою вдаряючи долонею по столу.

​Тео різко підскакує і б'є кулаком у відповідь.

— Я роблю все, що можу! — зривається він на крик. Йому теж усе це дається нелегко. — Ти думаєш, мені не страшно?! Вона твоя мама, але й для мене не чужа людина!

​Він не договорює, різко відвертається до екрана і знову поринає в пошуки. Мій гнів миттєво зникає. Його затоплює пекучий сором. Це ж Тео. Як я могла зірватися на ньому?

— Вибач, — опускаю голову.

​Час минає, але поки що не вдається знайти жодної корисної зачіпки. Вночі Крейн змусив нас розійтися і хоча б трохи поспати, проте вже вранці ми знову беремося за роботу. Тео безперервно шукає фургон на міських камерах, але результату нуль.

​Раптом його телефон на столі починає вібрувати. Раз. Другий. А потім лунає серія безперервних звукових сповіщень. Одночасно з цим дзвонить телефон у кишені Джуліана.

​Тео кидає погляд на екран свого смартфона і завмирає. Він кліпає, ніби не може сфокусувати зір, а потім повільно піднімає на мене очі, в яких я бачу страх.

Тео неохоче виводить на великий екран монітора стрічку новин. Там з'являється велике фото моєї мами. Здається, його зробили кілька років тому на якійсь медичній конференції.

​А під ним — чорний жирний заголовок: «Патологоанатом підозрюється у серії з двадцяти смертей».

​— Що це за маячня? — я ледве не втрачаю свідомість. Мене з головою накриває хвиля паніки.

​От що відбувається. Вони хочуть вивернути всю правду навиворіт, підставити маму, зробити з неї винну.

​У репортажі йдеться про те, що вона роками мала несанкціонований доступ до медичних справ майбутніх жертв. Додані якісь скриншоти журналів із моргу, документи про списані препарати. Згадується її зв'язок із Моррісом, якого вже прямим текстом називають «спільником». Більше того, журналісти звідкись отримали фрагменти архіву мого батька — списки чоловіків. І зараз їх подають як трофейні записи самої вбивці.

​Відчуваю, як підкошуються ноги.

​Поліція оприлюднила свідчення нічного охоронця з моргу. Того самого чоловіка, з яким ми зіткнулися тієї ночі, коли таємно вивозили пораненого Леона.

«Свідок підтверджує, що підозрювана разом зі своєю донькою посеред ночі вивезли з будівлі медичну каталку без належного оформлення. Ймовірно, з тілом».

​Ось як вони все перекрутили. Виставили порятунок Леона як спробу приховати докази та позбутися чергового трупа.

​«Місцеперебування підозрюваної наразі невідоме. Поліція припускає, що вона втекла».

​Втекла. Для всього світу моя мама зараз — монстр, який злякався викриття і просто зник.

​— Її викрали, дебіли! — я скаженію та ледве стримуюся, щоб не запустити телефоном в екран. Тремчу так сильно, що просто неможливо витримати. — Треба дзвонити в поліцію зараз же! Розповісти їм усю правду!

​Чиясь важка рука лягає мені на плече, і за мить у мене забирають телефон. Цього разу це Крейн.

​— І що ти їм скажеш, Норо? — намагається достукатися до залишків раціональності. — Що серійна вбивця не втекла? Що її викрали з приватної фортеці людини, яка сама роками працювала на таємну організацію?

​Я відкриваю рот, щоб заперечити, але слова застрягають глибоко в горлі. Хай йому чорт, він має рацію. Будь-яке наше слово зараз чи спроба захиститися або ж пояснити свою присутність у цьому будинку лише підтвердить їхню брехню. Ми в пастці.

​— Тоді що нам робити?! — у відчаї кричу я.

Тео не відриває погляду від екрана. Він швидко завантажує пакети файлів, які вже розлетілися мережею, і перевіряє їхні властивості. Поки він це робить, я ніяк не можу зосередитися.

​— Норо, — раптом промовляє він. — Усі ці дані вони зібрали не сьогодні.

— А коли ж? — відчуваю, як шкіра вкривається сиротами.

— Усе це було підготовлено ще три дні тому. І ще дещо, — Тео швидко переглядає метадані. — Сьогодні вранці цей пакет одночасно розіслали в поліцію і кільком великим медіа. Причому журналісти отримали практично той самий набір файлів, що й слідчі. Хтось спеціально подбав про те, щоб ця версія не просто потрапила до поліції, а одразу стала публічною.

​Викрадення мами та її публічне викриття — це не збіг обставин. Це бездоганно спланована акція. Вони прийшли, бо в них уже був заздалегідь підготовлений сценарій.

​Джуліан Крейн теж втручається:

— Тепер усе зрозуміло.

— І що ж вам зрозуміло?

— Чому її не вбили на місці. Їм потрібна вона сама. Потрібне її зізнання, — жорстоко лунає від нього. — Вони вже створили ідеальну серійну вбивцю. Архів Рафаеля, фальшиві журнали, спільник у морзі. Залишилося тільки, щоб сама Марта це підтвердила. Тоді справа буде закрита назавжди, а «Другого вироку» офіційно не існуватиме.

​Стрічка новин оновлюється постійно. Ми бачимо коментарі, які множаться з шаленою швидкістю.

«Монстр».

«Розтинала власні жертви».

«Як таку людину взагалі допустили до моргу?»

​У мене навіть думки зникають.

— Вони ж навіть не знають її... — мій голос ламається.

​До цього моменту я ще якось трималася, але коли раз за разом вдивляюся на екрані в рідне обличчя з підписом «серійна вбивця», відчуваю, як усередині все холоне. Не витримую та відходжу кудись подалі від усіх, щоб просто передихнути, зібратися з думками.

​Але Леон не залишає мене саму. Підходить майже безшумно.

«Хоч би тільки не казав це банальне "все буде добре"».

Але він нічого не каже. Просто стає поруч.

​— Не треба мене жаліти, — кидаю, дивлячись кудись у підлогу. Не наважуюся підняти на нього очі.

— А я й не збираюся.

— Тоді чому ти тут?

— Бо ти тут.

​Це звучить настільки просто, що я все-таки піднімаю на нього очі.

— Я боюсь, — визнаю це нарешті вголос. Уперше.

— Я знаю, і це нормально.

— Якщо вони...

— Не треба, не продовжуй, не думай про це.

— А якщо ми запізнимось?

— Тоді нам треба бути швидшими.

​Він обережно притягує мене до себе, а я й не пручаюся. Просто дозволяю собі на кілька секунд притулитися до нього, відчути підтримку.

— Як твоє плече? — згадую. — Не болить? А я ж тебе ще й била.

— Не думай про мене зараз.

— Який же ти ідіот, — видихаю, і стає ніби легше.

— Оце вже краще. Тепер я тебе впізнаю.

​Ця коротка мить розрядки обривається, коли Тео раптом вигукує:

— Дещо є!

​Ми підбігаємо до столу.

— Я зловив фургон на міській камері через дев'ятнадцять хвилин після їхнього виїзду з маєтку. Потім засік ще на одній. Він рухався не в центр, а в старий східний промисловий сектор. І там зник.

​— Я знаю, чому він зник саме там, — подає голос Вейл, наближаючись. Його погляд зараз максимально зосереджений. — У цьому районі купа старих сервісних доріг, залізничних відгалужень і приватних складів. «Чистильники» використовують такі зони для заміни автомобілів. Скоріш за все, фургон був лише першим етапом, а далі вони змінили транспорт.

​Надія, що тільки-но з'явилася, знову гасне. Якщо вони пересіли в іншу машину, міські камери нам більше не допоможуть.

​— Зачекайте, — Тео мружиться, вдивляючись у код. — Перед тим, як фургон зник із радарів, система зафіксувала радіоперехоплення. Їхня машина передала короткий цифровий сигнал, щоб відчинити якісь автоматичні двері чи браму. І знаєте що? Це той самий старий протокол безпеки, яким вони відкрили двері маєтку.

​Тео виводить у центр екрана короткий рядок:

М-17 / Медична служба

​— Але це ж не адреса, — хмуриться Леон.

— Ні, але це зачіпка. — Тео вже перевіряє бази даних. — Я шукаю старі медичні об'єкти, склади та приватні клініки в тому секторі, які підпадають під цей маркер. Дайте мені трохи часу, щоб я зміг звузити список.

​Тим часом я помічаю часові мітки у файлах журналістів.

— Подивіться на час, — вказую на екран. — Пакет із фальшивими доказами почали розсилати в поліцію за кілька хвилин до того, як машина з мамою залишила маєток.

— Вони не імпровізували, — погоджується Леон.

— Так. Вони не просто мали її викрасти. Вони від початку збиралися зробити з неї винну, — я з усіх сил намагаюся вгамувати свою лють.

​— Підготувати дві групи! — різко командує Джуліан Крейн. — Беремо тільки перевірених людей. Вейл, Леон, ви теж у справі, тому гайда збирати спорядження.

​Я теж іду слідом. Хтось із людей Крейна мовчки простягає мені важкий захисний жилет, змушуючи його одягти. Ніхто навіть не намагається мене зупинити. Та й куди їм зараз зі мною сперечатися?

​Леон підходить ближче.

— Ти впевнена?

​Я дивлюся на екран, де досі світиться фотографія мами з підписом «головна підозрювана».

— Це моя мама. І я маю знайти її до того, як вони встигнуть остаточно зробити з неї монстра.

​Застібаючи кріплення на жилеті, я розумію головне: тепер це вже не розслідування.

Тепер це справжнє полювання.