Спочатку:
На сторінку книги
В окремій кімнаті столичної бібліотеки було тихо й порожньо. Охоронці залишились ззовні, лишивши її наодинці.
Сидячи за столом, Тріна замислено гортала сторінки “Великої Енциклопедії Флори”, не сильно вчитуючись у зміст – думки були зайняті іншим.
Де його носить?
Дзен виліз з-під столу, обтрушуючись.
– Фу, ну й пилюки тут…
– Не можеш без позерства, так? – єхидно запитала дівчина.
– О! Я вельми досвідчений в плані всяких… поз, – він хтиво посміхнувся. – Можу якось показати.
– МакДугал… У мене тут книжка під рукою. Велика й нівроку важка, і нею можна дуже боляче стукнути. Можу теж якось показати! – Тріна зміряла найманця сердитим поглядом. – Ми, взагалі-то, про серйозні речі зібрались говорити.
– Добре, – на диво покладисто мовив Дзен. Сів навпроти, спершись ліктями на стіл. – Все, я серйозний. Серйозніший за статую Свободи… пробач, вирвалось.
– Ти невиправний, – зітхнула дівчина.
Пильно подивилась йому в очі.
– Я згодна.
– Згодна на що? – невимушено спитав Дзен.
– Згодна… на твою пропозицію. Піти з тобою.
– Згодна втекти зі мною, – з веселим виразом обличчя виправив найманець. – Називай речі своїми іменами, пампушечко.
– Але, – зауважила Тріна, – за однієї умови.
– Мм… Якої ж? Спати на дивані не буду, навіть не проси.
– Ні, – цього разу травниця вирішила пропустити його жарт повз вуха.
Подалась вперед, і собі спершись на стіл ліктями.
– За умови, що ти мені все розповіси! – її очі блищали нестримною цікавістю. – Розповіси свою історію. Про себе. Про свою справжню батьківщину – я ж не дурненька, і вже давно втямила, що ні з якого ти не зі Скелястого півострова.
Дзен, відкинувшись на спинку стільця, склав руки на грудях. Уважно подивився на дівчину.
– Гаразд, – промовив врешті. – Колись я все тобі розповім, пиріжечку. Розповім про далекі краї… Настільки далекі, що про них не знає жоден ні у цих горах, ні на всьому континенті. Розповім про країну сильних і незламних людей та їхню багатовікову боротьбу за свободу. Розповім про своїх друзів… І про себе теж.
Голос найманця був незвично спокійним та розміреним, а обличчя - замріяним. Наче думками він перебував десь геть в іншому місці.
Тріна тепло всміхнулась.
– От таким ти мені подобаєшся набагато більше. Зазвичай в тебе слово “незламний” звучить як жарт, а тут… Я бачу зовсім іншого Дзена. І не буду приховувати – він мені подобається!
Її обличчя посерйознішало.
– То який план?
– Тобі не варто перейматись, сонце, – вираз Дзенового обличчя змінився – це знову був той самий веселун, що й зазвичай. – Просто чекай слушного моменту, я про все подбаю, – він встав зі стільця. – Ну що? Скріпимо нашу змову пристрасними обіймоньками?
– Обійдешся! – Тріна швидко вислизнула з-за столу. – Я ж тебе знаю як облупленого, МакДугал. Знов почнеш розпускати руки!
– Не почну, круглику мій. Чесне скаутське!
– Знов ці твої незрозумілі слова, – скривилась дівчина. – Не вірю! І не називай мене “кругликом”. Сто разів казала вже – я не товста.
Вона повернулась до виходу.
– Бувай, Дзене. Не забудь книгу повернути на місце – там, в третьому ряду, де вільний проміжок.
Вона пішла, а найманець лишився стояти, замислено дивлячись на розкриту книгу.
План дій був давно прорахований. Та спочатку – варто зробити ще дещо.
Під час свого останнього візиту до кланової резиденції він, чисто заради приколу, під’єднався до внутрішньої мережі. Ну, раз вже вийшло обдурити систему – чого б не зайти трохи далі? І деяка знайдена інформація йому вельми не сподобалась.
