Раді Вас бачити!

Обійнявши подушку, Тріна солодко спала. Поїздка у сусіднє місто її трохи втомила – як і всі супутні події.

Дзен, звісно, милий… Як не дивно. І допоміг їй неабияк з тими травами, за що вона йому, безумовно, вдячна. Але цій білявій бестії однозначно треба якось вправити мізки – бо рано чи пізно його поведінка може мати… не дуже гарні наслідки.

Втім, прямо зараз дівчина про це не думала. Вона просто відпочивала.

Аж поки не пролунав стук у двері.

– Майстрине Гібіскус!

– Трясця, – крізь сон простогнала Тріна. – Корі, що трапилось? Я втомлена, і якщо це не питання життя й смерті…

– Але вам передали записку! Посильний щойно приніс. З заїжджого дому Браїна. Відправник просить про зустріч…

– Підсунь цю бісову записку під двері та йди. Я хочу ще поспати.

– Але ж, майстрине Гібіскус… Наказано передати особисто в руки!

– Корі, – дівчина відчула, що починає закипати. – Якщо ти зараз не даси мені спокій, то я тебе вгрію алхімічним казанком. Особисто в голову! Лиши кляту записку і вшивайся!

За дверима почулись кроки, що швидко віддалялись.

– Ну от, зірвалась, – докірливо пробурмотіла Тріна. – Чим він винен-то?

Спати перехотілось. Вона вибралася з ліжка, змочивши пальці у мисці з водою, що стояла поруч на тумбочці, протерла обличчя…

Складений удвоє клапоть паперу визирав з-під дверей. Дівчина зацікавлено розгорнула його.

“Твоє темне минуле чекає на тебе, подруженько. Третя кімната для приватних перемовин”.

– Ніц не зрозуміло, – розгублено пробурмотіла Тріна. – Це явно не Дзен, він знайшов би простіший спосіб зв’язатися… Гм. Ну гаразд, подивимось.

* * *

Лодар, голова кланової охорони, був чималеньким навіть за мірками дворфів. На півголови вищий за норму, а в плечах – ширший десь рази у півтора. “Шафа на ніжках” – це саме про нього.

А зброї на ньому було понавішано, як… Навіть немає з ким порівняти.

Дві маленькі метальні сокири на поясі. Сокира звичайна – у заспинних кріпленнях. Шотган в чохлі – куди ж без нього. Ніж. Револьвер.

“Ходячий арсенал” – пожартував якось Дзен. Хоча, якщо говорити про цього конкретно взятого дворфа – то горянин більше збиткувався з його імені. Ну, Лодар – це ж “ледар”, логічно? Принаймні з точки зору одного не дуже стриманого на язик найманця.

А ще – з ним дуже важко було сперечатись.

– Я б не радив туди йти, юна пані, – він заперечливо похитав головою. – Це може бути пастка.

– Посеред нашої столиці? Серйозно? – уїдливо запитала Тріна.

– У майстра Торвальда багато ворогів, – суворо відказав дворф. – І їм не чужа винахідливість.

– То що ж мені тепер, з дому не виходити?

– З точки зору безпеки – це найліпший варіант.

– Слухай, – ледь стримуючись, промовила дівчина. – Батька зараз немає – він поїхав на якісь там переговори з керівництвом альянсу. Як донька старійшини, я теж маю певні повноваження. Я можу тобі просто наказати, Лодаре… Давай по-хорошому.

Дворф глибоко зітхнув. Було видно, що такі розмови йому не до вподоби – проте намагався виконувати свій обов’язок до кінця.

– Гаразд, майстрине Тріно, йдіть – але тільки з супроводом! Як мінімум троє.

– Добре, – несподівано легко погодилась травниця. – Але як прийдемо на місце – вони почекають за дверима.

– Це суперечить…

– Ти зараз суперечиш здоровому глузду, Лодаре, – тихо промовила Тріна. – Або так, як я сказала – або я взагалі піду сама. І можеш потім скаржитись батечкові Торвальду, скільки влізе.

Дворф знову зітхнув. Набагато тяжче й глибше.

* * *

Двері заїжджого двору відчинились, і Тріна у супроводі трьох затягнутих у шкіряну броню охоронців увійшла всередину.

– Майстрине Гібіскус, – одягнений у непримітну сіру ліврею дворф-слуга вийшов назустріч, – на вас вже чекають. Я проведу.

– Лишайтесь тут! – тоном, що не передбачав заперечень, звернулась дівчина до охоронців.

– Але…

– Лишайтесь тут, – повторила вона. І – злегка бешкетно всміхнулась. – Якщо мені загрожуватиме небезпека – я закричу. Дуже голосно. Ви почуєте, повір.

* * *

Переговорна кімната була зовсім невеличкою. Кутовий диван, столик, на якому стояли срібний чайник і закуски – та й усе.

У кутку сиділа загорнута в темний плащ постать.

– Вітаю. Ви хто? – недовірливим і трохи напруженим тоном запитала Тріна.

З-під каптура блиснули очі. Великі й сірі.

– Що, сонечко, вже не впізнаєш стару подругу?

Незнайомець – точніше, незнайомка – відкинула плащ убік. Виявившись тепер ну дуже знайомою.

– Міра! – сповненим радості голосом вигукнула травниця. – Обнімусі!

– Тріно, та припини, – ельфійка, сміючись, намагалась вивільнитися з аж надто міцних обіймів. – Ну серйозно, відпусти. Кістки ж переламаєш! Це буде гранично безглузда смерть для Першої Леді Республіки. Ну, все, все. Пусти, будь ласка!

Трохи заспокоївшись, Тріна врешті розімкнула обійми.

– Так… розповідай. Все розповідай! І для початку – як ти тут опинилась. Ви ж мали вирушити на інший континент? Дзен мені розповів.

– Давай по порядку, – зупинила її темна. – Сідай, пий чай. Він не такий смачний, як твій – та все одно нівроку.

Тріна згідно кивнула, і вони віддали належне частуванню.

– Отож, – відпивши маленький ковток, почала розповідати ельфійка, – Кель нарешті налагодив роботу арки. Пропускна здатність поки невелика, і накопичувачі заряджаються збіса довго… Але, принаймні, перетнути океан разочок можна. Ну й повернутись назад, потім. Головне – маячок не загубити, щоб на нього змогли навестись.

– Але… чому ти сама? Без охорони?

– Ну ти даєш! – саркастично всміхнулась Міра. – Мабуть, мені ліпше було подорожувати з цілим почтом і гордим написом “Перша Леді” на грудях? Наодинці мені легше не привертати уваги. До того ж, замаскувалась під місячну ельфійку, по старій пам’яті… А то мене ваші могли й через кордон не пропустити. Вже тут, на місці – змила фарбу.

– А що там Кель? – поцікавилась Тріна. – Впорається без тебе? Бо сонячний ельф, що керує темними – це, ну…

– Та впорається! – відмахнулась Ельмірена. – Він у мене розумний, не пропаде. До того ж я, як Перша Леді, пообіцяла, що в разі якихось заворушень повернусь і відрубаю голову кожному десятому.

Травниця дивилась на неї широко відкритими очима.

– А-ха-ха! – дзвінко розсміялась темна. – Тріно, ти що, повірила? Ой, я не можу… Ти справді гадаєш, що я здатна на таке? Чи варто було воювати проти жриць, щоб потім ставати такою ж, як вони…

Трохи заспокоївшись, вона відпила ще ковток.

– Ти краще розкажи, що в тебе тут відбувається. Як життя? Як твої досліди? Врешті… – сірі очі сяйнули хитринкою, – як там Дзен?

Тріна злегка почервоніла.

– Ага, бачу, що добре. Отже, мені тоді не привиділось – між вами є щось більше, ніж постійні кпини і “я тобі зараз в чоло пропишу”.

– Ну, і це також є, – зітхнула травниця. – Але взагалі… – вона мрійливо всміхнулась. – Якось воно все несподівано, раптово… І на диво приємно. Ще недавно навіть не думала й не мріяла про таке. Воно все… як тобі сказати… Наче в отих книгах, що їх дівчата читають вночі під ковдрою.

Мірині очі лукаво засяяли, вона розтягла губи в солодкій посмішці, явно смакуючи момент.

– Вночі під ковдрою не книжки треба читати… Тріночко!

Тріна знов почервоніла – цього разу набагато сильніше.

– Знову ти за своє! Я ж тебе просила, Міро. І, здається, не один раз.

– Ну вибач, – знизала плечима ельфійка. – Ти щоразу так мило рум’янишся, що несила втриматись. Тепер я просто не можу не спитати, – вона бешкетно примружилась. – У вас з ним вже було… Ну, ЦЕ?

– Та припини ж ти збиткуватись! – спалахнула травниця. – Подруга, називається… І ні, не було, якщо тобі вже так цікаво.

– Ну що ти як дитя мале, – Міра докірливо глянула на неї. – Добре, вибач. Мене щось трохи занесло… Обіцяю, більше ні слова на цю тему!

Ельфійка поставила срібне горнятко на стіл, і її обличчя набуло більш серйозного вигляду.

– Взагалі, ти ж розумієш, що я тут не просто так. Ні, побачити тебе, звісно, було приємно… Але й справи в мене деякі тут є.

– Кажи, – з готовністю промовила Тріна. – Допоможу, чим зможу.

– Мені… – темна трохи зам’ялась, – потрібен доступ до вашої кланової бібліотеки. Щоб доповнити… деяку інформацію. Дещо я вже знайшла – щось в Ордені Конюшини, щось в баронствах… Але треба скласти картинку докупи. До Торвальда я звертатись не ризикнула – він мене може послати далеко й надовго. Тому – прошу допомоги в тебе.

– Та звісно, допоможу, які питання! Батька все одно зараз немає – він вирушив до Технократії у якихось своїх справах… Тож я можу все вирішити. Не скажеш, що саме тобі там потрібно?

– Вибач, – злегка посміхнулась Міра. – Поки не можу сказати. Обіцяю, колись ти все дізнаєшся!