Раді Вас бачити!

Забравшись з ногами на ліжко, Тріна задумливо гортала щоденник. Записів у ньому останнім часом додалось – адже нових вражень за останні кілька тижнів вона отримала предостатньо.

Підземелля. Нічийні Землі. Нові подорожі, нові землі й досвід… Знайомство з Келем та Мірою, врешті.

Вкрай нестандартна парочка. Сонячний ельф – і темна ельфійка. Мали б обходити одне одного десятою дорогою, ну або намагатись прибити при першій же зустрічі. Ач ні – він за нею готовий на край світу… А вона, що ще дивніше, відповідає йому взаємністю.

Цікаво, як у них там справи? Чи вдалось усе задумане?

Дівчина настільки поринула у думки та мрії, що на хвильку випала з реальності, геть не помічаючи деяких навколишніх змін.

Наприклад – Дзена, що абсолютно невимушено увійшов до кімнати крізь балконні двері.

Ніби все життя так робив.

– Привіт, моя солоденька ватрушечко!

Щоденник полетів на підлогу. Тріна підскочила, наче її вдарило блискавкою, миттю злетівши з ліжка. Босими ногами – та на холодну кам’яну підлогу. Чортихнувшись, навпомацки знайшла капці.

– Ти… ти! – не в силах добрати гідних ситуації слів, вона звинувачувально тицяла пальцем у несподіваного гостя.

– Я, я, – слухняно закивав головою найманець. – Натюрліх.

– Ти як сюди взагалі потрапив?! – дівчина врешті віднайшла дар мови. – Це ж кланова оселя! Магічний захист, руни, сигналізація… Охорона, зрештою!

– В мене свої секрети, цукеронько, – підморгнув Дзен. – Я добре знаюсь на… глибокому проникненні, – останню частину фрази він вимовив низьким, хрипким голосом.

– Дурне! – простогнала Тріна. – Тебе ж міг хтось помітити! Трясця, та охоронці могли тебе просто вбити!

– Пф! – зневажливо фиркнув горянин. – Вбивалки в них ще не відросли… І взагалі, я сто разів вже так робив. Коли по малолітству лазив до дівчат у гуртязі… Так, добре, це до справи не відноситься.

– Ну-ну! – підозріло зіщулилась травниця. – Цікаво б знати… До кого це ти там лазив і коли.

– Пиріжечку! – широко всміхнувся Дзен. – Ти що, ревнуєш?

– Ще чого не вистачало.

– Чого ти сердишся, взагалі? – трохи здивовано спитав світловолосий. – Ти написала, що скучила – от я й прийшов. Пам’ятаю, при останній зустрічі ти казала, що хочеш мене або стукнути, або обійняти. Ну то… ось він я.

– Стукнути б, звісно, не завадило… – оцінююче поглянула на нього Тріна.

Потім підійшла – і обійняла. Без зайвої пристрасті, зате щиро й міцно. Заплющивши очі, притулилась головою до прикритих сірою футболкою кремезних грудей.

– Ось так-то краще, – тихо промовив Дзен, погладжуючи рукою її волосся.

– Ні, я знала, що ти навіжений, МакДугал, – трохи відсторонившись, промовила дівчина. – Але от зараз ти сам себе перевершив. Про що ти взагалі думав? Я вже втямила, що тобі море по коліно… Але ж мене банально могло вдома не бути!

Про те, що вона могла в цей момент, наприклад, перевдягатися, Тріна завбачливо вирішила не згадувати. Бо знала: наслухається зараз такого, що вуха не один день будуть червоні.

– Ну, ти мене геть уже за дурного не рахуй, – трохи самовдоволено всміхнувся найманець. – Звісно, я підготувався. Зібрав, так би мовити, інформацію.

– Ти що це маєш на увазі, МакДурик? – вивільнившись з його обіймів, підозріливо промовила травниця. – Ти що – стежив за мною?!

– Як ти могла звинуватити мене у вуайєризмі?! – непідробно обурився Дзен. – Ні, ну я іноді можу, чого гріха таїти… Але ні, пончику, за тобою особисто я не стежив. Так… продивлявся підходи.

– Ясно все з тобою, – Тріна скрушно похитала головою. – Не приведи Великий Майстер, батько дізнається…

– А, потужний та незламний батечко Торвальд, – з розумінням кивнув горянин. – Він мене, до речі, намахав на гроші, старий скнара.

– Як? – здивувалась дівчина. – Він же тобі заплатив.

– Так, але коли я заїкнувся про доплату за форс-мажор – ну, те, що нам довелося сунутись крізь Нічийні Землі і оте от все… То він мене, м’яко кажучи, послав. У не дуже пристойне місце. А може, навіть дуже непристойне…

– То справа тільки в грошах? – зіщулилась Тріна. – А я-то думала, ти мене рятував… не лише заради них.

– Пампушечко! – Дзен докірливо подивився на неї. – Маніпулювати мною ось так – нечесно.

– Одна моя подруга, – Тріна солодко всміхнулась, – дуже добре навчила мене, що іноді можна… нечесно.

Підібрала з підлоги кинутий записник, поклала його на стіл. Присіла на ліжко.

– Спілкування з леді Темноцвіт не пішло тобі на користь, – зауважив найманець, сідаючи поруч. – І що старий? Більше не прагне відправити тебе у… гм, якусь дипломатичну місію?

– Ні, – дівчина мотнула головою. – Повернувшись, я влаштувала батечкові Торвальду натуральну істерику. Я так не роблю зазвичай… Але я дуже старалась.

Наступної миті її обличчя спохмурніло.

– Тож – ні, ніхто мене нікуди не відправляє. Зате тепер я й кроку не можу ступити без супроводу. Навіть з дому просто так не вийти… Бісить.

– Журбинка… – зітхнув Дзен. Його погляд зачепився за обтягнутий шкірою записник на столі. – Що за книжка? Любовний роман? Щось гаряченьке про принцес, драконів та ректорів магічних академій?

Тріна глянула на нього, як на звихнутого.

– Це мій щоденник, сер “я у мами гуморист”. Там деякі записи про моє життя, про досліди, спостереження за рослинами… І про нашу подорож, до речі, теж. І окремо – історія Міри й Келя. Вона мені розповідала на привалах, у вільний час…

– О! – непідробно зрадів Дзен. – Там прямо вся їхня історя? І про ЦЕ також? Даси почитати?

Наступної миті йому довелось ухилятися від запотиличника.

– Ні, нема там ні про яке ЦЕ, МакЗбочень! І ні, почитати не дам. Ми не настільки близькі… Поки що.

– Мене радує оце твоє “поки що”! – білозубо всміхнувся горянин, і в цю ж мить у двері постукали.

– Майстрине Гібіскус? У вас все гаразд? Я чув якісь голоси!

– В мене все як ніколи гаразд, Корі! – сердито вигукнула у відповідь дівчина. – А ще – я відпочиваю, і зовсім необов’язково ломитись до мене у двері й задавати дурні питання!

За дверима почулись кроки, що швидко віддалялись.

– Пронесло, – видихнула Тріна. Обернулась до Дзена, свердлячи його звинувачуючим поглядом. – Більше так не роби!

– Так – це як? – жартівливо всміхнувся він. – Не завдавати тобі несподіваних та приємних візитів?

– Так, трясця! Не завдавай візитів, лазячи до мене крізь вікно! – її тон став трохи спокійнішим. – Ні, не буду заперечувати – я вражена. Але ти створюєш мені масу незручностей! – трохи подумавши, продовжила. – Ми можемо якось зустрітися за межами міста. Подалі від зайвих очей.

– Ти ж кажеш, що тебе всюди супроводжує охорона? – здивувався Дзен.

– Я іноді ходжу до навколишніх тунелів… по матеріали. Ну, треба ж мені з чогось зілля готувати.

– Охоронці, – нагадав найманець.

– А що охоронці? – Тріна мило всміхнулась. – Дорога довга, їм пити захочеться. А я їм чаю запропоную. Смачнююющого! І зовсім трішечки туди сонного зілля піділлю, – хитро примружилась. – Я ж травниця, як не як.

– А ти, виявляється, погана дівчинка… – хрипко промовив Дзен, потягнувшись до неї.

Тріна швидко підвелася з ліжка й позадкувала до стіни.

– Руки, гарячий гірський хлопче! А то по ним же й отримаєш, – пильно поглянула на нього. – І взагалі, це не просто так. Послуга за послугу, сер найманець!

– Для тебе – що завгодно, – щиро відповів горянин. – Хоч зіроньку з неба.

– Зіроньку не треба, – відмахнулась Тріна. – Повчиш мене нормально вправлятися зі зброєю. У Нічийних Землях ти, мабуть, вже бачив, що стрілець з мене ніякий. А бути беззахисним дівчиськом я вже якось втомилась.

– Але ж я завжди поруч, – широко всміхнувся Дзен. – І готовий тебе захистии! Гаразд, гаразд, кексику, не дивись на мене, як Бандера на більшовика… А, ти ж не знаєш, хто це. Добре, якщо ти так хочеш – позаймаюсь з тобою. Але влаштовувати стрілянину коло міста…

– Ми будемо достатньо далеко. І там звук не сильно поширюється… – дівчина весело підморгнула йому. – Я знаю місця.

– Розумниця ти моя, – найманець звівся на ноги. – Дай поцілую!

– Переб’єшся! – Тріна пригрозила йому пальцем. – І взагалі, тобі вже час, гарячий гірський парубче.

– Отак от, – скрушно промовив Дзен. – Гониш мене… Моє серце розбите вщент!

– Не перегравай, – скривилась травниця. – Знов лізтимеш через вікно? Чи, може, вийдеш крізь двері, як годиться… Ну, для різноманіття.

– Е, ні, – він з посмішкою мотнув головою – У вас в коридорах стільки всього понатикано… Коротше, я не мільйонер, щоб стільки витрачатись на спецобладнання. Я не кажу “прощавай”, моя здобна булочко – я лиш кажу “до побачення”!

Вибігши на балкон, він вправно перестрибнув через поручень. Тріна, підбігши, глянула униз – там, звісно ж, нікого вже не було.

– Ну дурне, – дівчина вражено похитала головою. Постоявши трохи, рушила назад до кімнати.