Раді Вас бачити!

Розділ 40. Комп’ютерне кохання

Минуло кілька днів, але Лоліта Трувецька так і не з’явилася в ліцеї.

Спочатку Роберт Володимирович намагався зберігати спокій. Потім телефонував дівчині. Далі телефонував її матері. А коли й це не допомогло, почав ходити кабінетом із таким виглядом, наче особисто відповідав за всі невирішені математичні задачі світу.

— Я не розумію! — обурювався він, розклавши на столі журнал. — Відмінниця, здібна учениця, учасниця олімпіад! І раптом зникає зі школи! Що мені робити? Надіслати їй домашнє завдання поштою з кур’єром? Чи, можливо, викликати рятувальників?

Анастасія Рафаелівна, яка саме зайшла до кабінету по журнал із контрольними роботами, зупинилася на порозі.

— Роберте Володимировичу, ви вже третій день розмовляєте з журналом.

— Бо журнал хоча б мовчить!

— На відміну від вас?

— Анастасіє Рафаелівно, я серйозно!

— Я теж. Якщо ви продовжите так нервувати, нам доведеться організувати для вас окремий урок із дихальної гімнастики.

Роберт Володимирович важко зітхнув.

— Я збираюся повідомити директору Димейшену. Це вже не звичайний прогул.

— Не поспішайте. Я хочу поговорити з її подругами.

— Ви думаєте, вони щось знають?

— Думаю, вони знають більше, ніж говорять. А якщо не знають, то принаймні можуть допомогти нам зрозуміти, що відбувається.

Учителька забрала журнал і рушила до кабінету, де саме закінчувалася перерва.

Роберт Володимирович подивився їй услід.

— Якщо вона не повернеться до понеділка, я точно посивію.

— Ви вже сивієте, — нагадала Анастасія Рафаелівна.

— Дякую за підтримку!

— Завжди рада допомогти!

***

Вікторія, Клер, Маша й Лія сиділи на підвіконні в коридорі та обговорювали майбутню контрольну з алгебри.

Точніше, контрольна була лише приводом. Насправді ніхто не міг зосередитися на формулах, бо всі думки вперто поверталися до Лоліти.

— Я вчора написала їй сім повідомлень, — повідомила Маша.

— І що? — запитала Вікторія.

— Перше вона прочитала. Решту навіть не відкрила.

— Може, вона образилася на нас? — припустила Лія.

Клер похитала головою.

— Не думаю. Якби образилася, то вже надіслала б мені довжелезний текст із переліком моїх недоліків. Або хоча б мем із котом, який показує середній палець.

— Дуже тонкий спосіб висловити почуття, — зауважив Стефан, який проходив повз.

— У кожного своя мова кохання, — серйозно відповіла Клер.

— А в тебе яка?

— Залежить від того, хто запитує.

Стефан усміхнувся, а Клер раптом згадала, що в неї є надзвичайно важлива справа — розглядати шнурки на власних кросівках.

Саме тоді до них підійшла Анастасія Рафаелівна.

— Дівчата, ходімо зі мною. Нам потрібно поговорити.

Клер зблідла.

— Ми нічого не робили!

— Я ще нічого не запитувала.

— Тоді я офіційно підтверджую, що нічого не робила.

— Клер, — зітхнула Вікторія, — просто ходімо.

У кабінеті математики вчителька зачинила двері й запропонувала їм сісти.

— Я хочу поговорити про Лоліту. Роберт Володимирович уже на межі нервового зриву. Якщо він іще раз запитає мене, чи можна відшукати ученицю за допомогою математичної формули, я почну сумніватися в його психічному здоров’ї.

— А так можна? — зацікавилася Клер.

— Ні!

— Шкода. Я вже уявила формулу: Лоліта дорівнює кількості пропущених уроків, поділеній на кількість з’їдених цукерок.

Лія прикрила обличчя долонями.

— Будь ласка, не допомагай.

Анастасія Рафаелівна ледь усміхнулася.

— Я знаю, що ви хвилюєтеся за подругу. Але скажіть чесно: ви намагалися з’ясувати, чому вона не приходить до ліцею?

— Так, — відповіла Вікторія. — Ми відвідали її вдома. Вона нас прогнала.

— А потім?

— Ми вирішили не тиснути на неї, — сказала Маша. — Хотіли дати їй час.

Клер підняла руку.

— А ще ми намагалися за нею простежити.

Учителька повільно повернула до неї голову.

— Що ви зробили?

— У нас була операція.

— Яка ще операція?

— «Врятувати Лоліту».

Анастасія Рафаелівна заплющила очі.

— Дівчата, ви не детективне агентство. Ви її подруги.

— Ми це знаємо, — пробурмотіла Клер. — Але якщо людина зникає, хтось повинен узяти на себе відповідальність. У кіно це завжди роблять найрозумніші персонажі.

— А в реальному житті найрозумніші персонажі спочатку запитують, чи потрібна допомога, — відповіла вчителька. — Ви не можете примусити Лоліту розповісти те, до чого вона не готова. І не можете вирішувати за неї, як їй переживати невдачу.

— Але ж вона майже перестала з нами спілкуватися, — тихо сказала Маша.

— Я розумію. І це справді привід хвилюватися. Проте іноді людині потрібен час, щоб розібратися у власних почуттях. Не перетворюйте турботу на переслідування.

Дівчата замовкли.

— Спробуйте підтримувати з нею зв’язок без вимог і докорів, — продовжила Анастасія Рафаелівна. — Якщо матимете підстави вважати, що вона в небезпеці, не намагайтеся впоратися самотужки — зверніться до дорослих. А поки що дайте їй зрозуміти, що ви поруч.

— Добре, — погодилася Вікторія.

— І, будь ласка, не вигадуйте більше жодних операцій.

Клер задумалася.

— А якщо ми назвемо це не операцією, а дружньою ініціативою?

— Клер!

— Усе, мовчу!

Але в голові дівчини вже народжувався новий план.

І цього разу вона принаймні збиралася почати без шпигунських окулярів.

***

Тим часом Лоліта жила так, наче навчального року взагалі не існувало.

Вона більше не вставала о сьомій ранку, не перевіряла розклад і не сперечалася сама із собою, чи варто повторити тему перед уроком.

Тепер її будильник виконував роль декоративного предмета, шкільна форма сумувала в шафі, а підручники перетворилися на підставки для чашок.

Одного дня Лоліта вдягнула порвані джинси, чорну футболку, старі кеди й великі навушники. Волосся зібрала в недбалий хвіст, навіть не глянувши в дзеркало.

— Оце вже інша справа, — сказала вона своєму відображенню. — Ніхто не запитуватиме, чому я отримала не дванадцять балів. Ніхто не вимагатиме ідеальних відповідей. Максимум — програю в грі й почую, що я бездарна.

Вона замислилася.

— Хоча це теж неприємно. Але принаймні в грі можна натиснути «перезапустити».

У навушниках пролунав сигнал повідомлення.

**Сем: «Ти вже виходиш? Я чекаю біля кав’ярні».**

Лоліта вперше за кілька днів усміхнулася по-справжньому.

Сем — так вона називала Семена, хлопця з іншого ліцею, з яким познайомилася в онлайн-грі. Спочатку вони сперечалися через стратегію, потім обмінялися повідомленнями, а згодом почали переписуватися щодня.

Семен був із заможної родини, жив у великому будинку й мав комп’ютер, про який Лоліта могла лише мріяти. Проте найбільше її приваблювало не це.

Він не питав, скільки балів вона отримала на олімпіаді.

Не вимагав бути найкращою.

Не порівнював її з іншими.

З ним вона могла бути просто Лолітою.

— Уже йду! — надрукувала вона.

За пів години вони сиділи в кав’ярні, їли десерт і сперечалися про те, який герой у грі найсильніший.

— Ти програла мені тричі, — нагадав Семен.

— Це тому, що я дозволила тобі відчути смак перемоги.

— Звичайно.

— Не сумнівайся. Я просто милосердна.

— Тоді, може, дозволиш мені запросити тебе до себе?

Лоліта замовкла.

— До тебе додому?

— Так. Мої батьки сьогодні у від’їзді, але вдома є моя старша сестра. Познайомлю вас, якщо захочеш. Можемо пограти, замовити піцу й подивитися фільм.

Лоліта раптом відчула хвилювання, якого не відчувала навіть перед найскладнішими контрольними.

— Добре, — відповіла вона.

І вперше за довгий час їй захотілося кудись іти не для того, щоб щось довести, а просто тому, що на неї там чекали.

***

У будинку Семена було просторо й затишно. Його старша сестра привіталася з Лолітою, запропонувала чай і залишила молодих людей у вітальні, домовившись, що вони не затримуватимуться допізна без попередження батьків.

Вони грали, сміялися, дивилися фільм і сперечалися через те, чи можна вважати головного героя генієм, якщо він постійно потрапляє в халепи.

— Це стратегічна непередбачуваність, — заявив Семен.

— Це відсутність мозку.

— Ти жорстока.

— Я чесна.

— Тому ти мені й подобаєшся.

Лоліта завмерла.

Семен теж замовк, ніби тільки тепер усвідомив, що сказав це вголос.

— Справді? — тихо запитала вона.

— Справді.

Він обережно взяв її за руку. Лоліта не відсторонилася. Навпаки, переплела пальці з його пальцями.

Їхній перший поцілунок був несміливим і коротким. Лоліта заплющила очі, відчуваючи, як щоки стають гарячими.

Коли вони відсторонилися, Семен усміхнувся.

— Ти червона.

— А ти надто спостережливий.

— Це комплімент?

— Це попередження.

Він засміявся, а вона вперше за довгий час засміялася разом із ним.

Пізніше Лоліта зателефонувала матері й повідомила, що залишиться в подруги на ніч. Вона не розповіла всіх подробиць і не сказала, де насправді перебуває. Семенова сестра знала, що дівчина залишиться, і допомогла їй влаштуватися в гостьовій кімнаті.

Наступного ранку Лоліта прокинулася з дивним відчуттям легкості.

Вона не думала про олімпіаду.

Не думала про батька.

Не думала про те, що подруги хвилюються.

Вона просто хотіла знову побачити Семена.

І це лякало її не менше, ніж тішило.

***

За кілька днів Лія поверталася з батьками додому після покупок. Вона сиділа на задньому сидінні автомобіля й розглядала вітрини, коли раптом побачила знайому постать біля невеликого скверу.

— Зупиніться! — вигукнула вона.

Батько здивовано натиснув на гальма.

— Що сталося? Ти побачила динозавра?

— Гірше. Тобто ні! Я побачила Лоліту!

Лія визирнула у вікно.

Біля скверу стояла Лоліта. Поруч із нею був високий темноволосий хлопець. Він щось шепотів їй на вухо, а вона сміялася. За мить Семен нахилився й поцілував її.

Лія розгублено відсахнулася від вікна.

— Не може бути…

— Ти її знаєш? — запитала мама.

— Так. Вона моя подруга. Тобто була… Я не знаю.

Лія дістала телефон і відійшла до іншого вікна.

— Дівчата, ви тільки не панікуйте, — сказала вона, щойно Вікторія відповіла.

— Якщо ти починаєш із цих слів, я вже панікую, — озвалася Клер.

— Я бачила Лоліту.

— Де? — одночасно запитали Вікторія й Маша.

— У сквері. Вона цілувалася з хлопцем.

На іншому кінці запала тиша.

— Що? — нарешті видихнула Маша.

— Я бачила на власні очі!

— Можливо, це просто знайомий, — обережно припустила Вікторія.

— Вони цілувалися так, що навіть мої батьки перестали обговорювати список покупок!

— Нічого собі, — пробурмотіла Клер. — Наша Лоліта? Та сама, яка колись червоніла, коли в підручнику траплялося слово «поцілунок»?

— Клер, це серйозно, — зупинила її Вікторія.

— Я знаю. Просто мій мозок відмовляється приймати нову інформацію без коментарів.

Маша мовчала найдовше.

— Вона нам нічого не сказала, — нарешті промовила вона.

— Можливо, не була готова, — відповіла Вікторія. — Але ми маємо дізнатися, чи все з нею гаразд.

— Знову підемо до неї? — запитала Лія.

— Так. Але цього разу не будемо її допитувати. Просто поговоримо.

Клер зітхнула.

— Я обіцяю поводитися нормально.

— Ти вже починаєш мене лякати, — сказала Маша.

— Не хвилюйся. Я маю запасний план.

— Який?

— Мовчати.

— Оце справді щось новеньке.

***

Коли дівчата прийшли до Лоліти, та відчинила двері з таким виразом обличчя, наче побачила чотирьох контролерів із перевіркою щоденників.

— Ви знову?

— Привіт, — обережно сказала Вікторія.

— Якщо ви прийшли читати мені лекцію про освіту, то можете розвертатися.

— Ми прийшли, бо хвилюємося, — відповіла Маша.

Лоліта засміялася.

— Хвилюєтеся? Через що? Через мої оцінки? Чи через те, що я нарешті знайшла життя поза вашим ліцеєм?

— Ми не це мали на увазі, — сказала Лія.

— А що саме? Що я повинна звітувати перед вами про кожен свій крок?

— Ні, — відповіла Вікторія. — Але ти наша подруга. Ми сумуємо за тобою.

— Тоді сумуйте тихо.

Клер не витримала.

— Лоліто, ми бачили тебе з хлопцем. Якщо ти закохалася, це чудово. Але чому ти від нас ховаєшся?

— Бо не хочу слухати ваші поради! Не хочу, щоб ви пояснювали мені, як жити! Я більше не ваша відмінниця, не ваша ботанша й не ваш спільний проєкт із порятунку!

— Ми ніколи не вважали тебе проєктом, — тихо сказала Маша.

— А поводитеся саме так!

Лоліта розвернулася й зачинила двері перед ними.

Дівчата залишилися в коридорі.

— Ну, — прошепотіла Клер, — принаймні цього разу нас не обкидали підручниками.

— Це не смішно, — сказала Лія.

— Я знаю.

Вікторія повільно опустила руку, якою ще мить тому хотіла постукати.

— Вона відштовхує нас. І я не знаю, як до неї достукатися.

Маша дивилася на зачинені двері.

Їй було боляче. Не лише через те, що Лоліта віддалилася, а й через дивне відчуття, ніби між ними існувала таємниця, яку подруга не наважувалася назвати.

*Чому ти не можеш довіритися мені?* подумала вона.

Але Лоліта не могла відповісти.

Бо сама ще не знала, як жити з правдою, яку лише підозрювала.

***

Минув тиждень.

За цей час Лоліта майже не згадувала про ліцей. Вона проводила дні із Семеном, грала в комп’ютерні ігри, гуляла містом і вперше дозволила собі не бути найкращою.

Проте казка виявилася короткою.

Одного вечора вони посварилися через дрібницю. Семен хотів, щоб Лоліта частіше відповідала на його повідомлення, а вона не бажала постійно тримати телефон у руках. Слово за слово, і невинна суперечка перетворилася на справжній скандал.

— Ти поводишся так, ніби я маю бути доступною для тебе цілодобово! — обурилася Лоліта.

— А ти поводишся так, ніби тобі байдуже!

— Можливо, мені просто потрібно трохи простору!

— Тоді бери його!

Вони розійшлися, не домовившись ні про що.

Лоліта чекала, що Семен напише їй наступного дня. Потім — через два дні. Але повідомлень не було.

Вона кілька разів відкривала їхнє листування, набирала текст і стирала його.

Нарешті кинула телефон на ліжко.

— Чудово! — сказала вона порожній кімнаті. — Тепер я можу зосередитися на своїй блискучій кар’єрі професійної невдахи!

Їй ніхто не відповів.

І вперше за довгий час самотність перестала здаватися свободою.

***

Наступного дня Лоліта гуляла містом, намагаючись не думати про Семена. Вона звернула на тиху вуличку біля скверу й побачила незвичну жінку.

Та сиділа на лавці в довгій строкатій спідниці, із барвистими намистами на шиї та квітчастою хусткою у волоссі. Поруч стояв термос, а сама жінка із заплющеними очима повільно дихала, наче навколишній світ не мав над нею жодної влади.

Лоліта зупинилася.

Жінка розплющила очі й усміхнулася.

— Ти виглядаєш так, ніби несеш на плечах цілий автобус проблем.

— Лише один? — мимоволі відповіла Лоліта. — Я думала, що вже цілий вокзал.

Жінка розсміялася.

— О, почуття гумору ще живе. Це добрий знак.

— А ви хто? Психолог?

— Ні. Просто людина, яка навчилася іноді зупинятися й слухати себе. Мене звати Майя.

Лоліта невпевнено кивнула.

— Лоліта.

— Гарне ім’я. Ти кудись поспішаєш?

— Ні.

— Тоді посидь трохи. Я саме збираю невелику групу для медитації. Нічого складного. Ніхто не вимагатиме від тебе розв’язувати рівняння або відповідати на запитання про майбутнє.

Лоліта вперше за день усміхнулася.

— А якщо я не вмію медитувати?

— Тоді просто навчишся сидіти в тиші. Це іноді складніше, ніж здається.

Дівчина вагалася, але зрештою погодилася.

Вона пішла за Майєю до невеликого приміщення, де на підлозі лежали подушки, горіли ароматичні свічки, а біля вікна стояли горщики з рослинами.

Лоліта сіла в кутку й заплющила очі.

Уперше за довгий час вона спробувала не думати ні про оцінки, ні про Семена, ні про матір.

Просто дихати.

Вона не помітила, що за вікном, на протилежному боці вулиці, стояла Клер.

Дівчина випадково побачила Лоліту біля скверу й спочатку хотіла покликати її. Але, помітивши, що подруга йде за незнайомою жінкою до якогось приміщення, вирішила зачекати.

Клер насупилася.

— Так, — прошепотіла вона сама до себе. — Це вже цікавіше, ніж я очікувала.

Вона визирнула з-за дерева.

— Спочатку зникає зі школи, потім цілується з загадковим хлопцем, потім свариться з ним, а тепер іде за жінкою в строкатій спідниці на медитацію. Лоліта, подруго, ти вирішила пройти всі жанри за один місяць?

Клер дістала телефон і зробила крок уперед, але зупинилася.

Ні. Цього разу вона не влаштовуватиме допит.

Вона просто має переконатися, що з Лолітою все гаразд.

— Ми тебе не залишимо, — тихо сказала Клер. — Навіть якщо ти вирішила стати королевою медитації.

Вона розвернулася й побігла до ліцею.

***

У коридорі Клер ледь не збила з ніг Зіка, який прийшов забрати в сестри забуту спортивну форму.

— Ти чого летиш, наче за тобою женеться директор із табелем? — здивувався хлопець.

— Зік, мені потрібна допомога!

— Якщо ти знову хочеш, щоб я збрехав мамі про твої оцінки, то я вже казав: за це треба платити.

— Не час для торгівлі! Я бачила Лоліту!

Зік відразу посерйознішав.

— І що з нею?

— Вона пішла на якусь медитацію з дивною жінкою. Я не знаю, що це за місце, але вона поводилася так, ніби хоче втекти від усього світу.

— Ти сказала про це Вікторії?

— Ще ні. Я біжу до них!

Клер схопила його за рукав.

— Ходімо зі мною. Ти допоможеш усе пояснити, якщо я почну говорити надто швидко.

— Тобто мені доведеться перекладати з мови Клер на людську?

— Саме так. Ти ж мій брат, у тебе є досвід.

— Який жах. Мені треба було народитися єдиною дитиною.

Вони помчали коридором.

Клер уже бачила, як збирає подруг, як вони разом шукають спосіб поговорити з Лолітою, як нарешті дізнаються, що відбувається в її житті.

Але цього разу вона пам’ятала слова Анастасії Рафаелівни: не тиснути, не переслідувати, не перетворювати дружбу на допит.

Вони мали допомогти Лоліті, а не вирішувати за неї.

— Вікторіє! Машо! Ліє! — гукнула Клер, вриваючись до класу. — У нас новини!

— Якщо ти знову когось образила, я не буду тебе рятувати, — попередила Маша.

— Цього разу я нікого не образила!

Зік підняв палець.

— Поки що.

— Дякую за підтримку, братику!

Вікторія підвелася.

— Що сталося?

Клер глибоко вдихнула.

— Я знайшла Лоліту. Вона жива, але…

— Але що? — схвильовано запитала Лія.

Клер подивилася на подруг.

— Здається, наша операція «Врятувати Лоліту» повертається. Тільки тепер нам доведеться з’ясувати, що саме вона намагається втекти від власного життя.

Вікторія мовчки взяла Машу за руку.

Ніхто з них не знав, що чекає на Лоліту далі.

Але цього разу вони вирішили не дозволити їй залишитися самій.