Раді Вас бачити!

Розділ 1. Перше вересня

Ранкове сонце пробивалося крізь тонкі фіранки, залишаючи на стінах кімнати золотаві смуги. За вікном уже давно прокинулося місто: десь сигналили автомобілі, десь поспішали батьки з дітьми, а на сусідньому подвір’ї якась дівчинка, судячи з усього, уже втретє просила маму не фотографувати її з величезним букетом.

Але Том цього всього не помічав.

Він міцно спав, загорнувшись у стару ковдру, наче намагався сховатися від усього світу хоча б ще на кілька годин. На ньому залишилася та сама проста синя сорочка, яку він учора зняв і залишив біля ліжка, повернувшись із кафе далеко за північ.

Учорашня зміна була особливо важкою.

Спочатку клієнти замовляли каву, потім хтось захотів десерт, потім ціла компанія вирішила, що саме о десятій вечора їм конче потрібні ще три порції картоплі фрі. А коли Том уже подумав, що нарешті зможе піти додому, один чоловік попросив його переробити каву, бо вона була «занадто кавова».

Том досі не розумів, що саме це означало.

Але сперечатися з клієнтами не входило до його посадових обов’язків.

Він працював допізна, бо гроші були потрібні родині. Том давно звик поєднувати школу з підробітком у кафе. Після уроків — одразу на роботу, а додому він повертався тоді, коли більшість людей уже давно спали.

Іноді йому здавалося, що його життя складається з трьох речей: школа, кафе і сон.

Причому останній пункт стабільно займав найменше часу.

— Томе!

Тиша.

— Том-е-е!

Хлопець навіть не ворухнувся.

Двері тихенько прочинилися.

На порозі з’явилася Інна.

Молодша сестра кілька секунд мовчки дивилася на брата, схрестивши руки на грудях.

Потім підійшла ближче.

— Томе…

Жодної реакції.

Вона нахилилася над ним.

— Томе, прокидайся.

Тиша.

— ТОМЕ!

Хлопець різко розплющив очі.

— Що?! Пожежа?!

Інна відскочила на крок і невдоволено подивилася на нього.

— Ні.

— Тоді чого ти кричиш?

— Бо ти не прокидався!

— Я спав.

— Саме це мене й турбує.

Том примружився.

— А що мені ще робити о такій ранній годині?

Інна демонстративно глянула на годинник.

— О сьомій ранку?

— Для нормальної людини це дуже рано.

— Для школяра — ні.

— Для школяра, який учора працював до півночі, — дуже навіть так.

Інна вже відкрила рот, щоб відповісти, але раптом переможно посміхнулася.

— Ти знаєш, який сьогодні день?

Том сонно подивився на неї.

— Середа?

— Ні.

— Четвер?

— Ні!

— Мій день народження?

— Твій день народження у лютому!

— Тоді не знаю.

Інна театрально вдихнула.

— Сьогодні перше вересня!

Том завмер.

Кілька секунд він просто дивився на сестру.

— Перше… вересня?

— Так!

— Уже?

— Уявляєш? Календар теж працює, навіть якщо ти його не читаєш.

Том потер обличчя долонями.

— От цього мені тільки не вистачало…

Він сів на ліжку й почав наосліп шукати окуляри.

— Де вони?..

— На тумбочці.

— Я їх не бачу.

— Бо ти без окулярів.

— Саме тому я їх і шукаю.

Інна фиркнула.

— Праворуч.

Том провів рукою по тумбочці, зачепив книжку, ручку, телефон, мало не скинув чашку, яка стояла ще з учорашнього вечора, і нарешті намацав окуляри.

— Є!

Він надягнув їх і подивився на сестру.

— Ти могла просто сказати, що перше вересня. Навіщо було кричати так, ніби я зник на десять років?

— Бо інакше ти б не прокинувся.

— Справедливо.

Том підвівся.

Кімната одразу здалася йому надто яскравою.

Він позіхнув, потягнувся й подивився на свою сорочку.

— Мені ще й це прасувати?

Інна глянула на нього.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— Ти в ній учора працював.

— Вона чиста.

— Томе, вона просто втомлена разом із тобою.

Хлопець подивився на сорочку.

— Дуже смішно.

— Дякую.

Інна вже збиралася вийти, коли з кухні почувся голос матері:

— Діти! Ідіть снідати, поки чай гарячий!

Том одразу пожвавився.

— Що сьогодні на сніданок?

Інна вже прямувала до дверей.

— Чай і хліб із маслом.

Том на секунду замислився.

— Святковий сніданок першого вересня?

— Ага. Майже ресторан.

— А десерт?

— Масло.

— Розкішно.

Інна засміялася й вибігла з кімнати.

Том похитав головою.

Попри втому, він усміхнувся.

Переодягнувшись, він поправив синю сорочку, зачесав рукою розпатлане волосся, взяв рюкзак і вийшов на кухню.

На столі справді стояли три чашки чаю, тарілка з кількома скибками хліба та масло.

Мати саме ставила на стіл ще одну чашку.

— Нарешті прокинувся.

— Мене Інна розбудила.

— Я бачила.

Інна сиділа за столом із таким задоволеним виглядом, ніби щойно врятувала брата від катастрофи державного масштабу.

— Інакше він би проспав до обіду, — заявила вона.

— Не перебільшуй.

— Ти навіть не почув будильник.

Том зітхнув.

— Він дзвонив?

— П’ять разів.

— П’ять?

— На шостий я його вимкнула.

— Ти вимкнула мій будильник?!

— Він мене дратував.

— Тобто ти врятувала себе, а не мене?

— Саме так.

Мати не втрималася від усмішки.

— Досить вам. Їжте.

Том сів за стіл і взяв шматочок хліба.

— Смачно.

— Звичайний хліб із маслом, — сказала мати.

— Після вчорашньої зміни навіть хліб із маслом — святкова вечеря.

Мати уважно подивилася на нього.

— Ти знову пізно повернувся?

— Трохи.

Інна підняла брову.

— О першій ночі.

— Це називається «трохи».

— Це називається «Том знову забув, що він людина, а не робот».

Хлопець усміхнувся.

— Роботи хоча б не мають контрольних.

— У тебе сьогодні теж можуть бути.

Том мало не вдавився чаєм.

— У перший день?!

— Я просто сказала.

— Не кажи таких страшних речей зранку.

Мати поставила перед ним ще один шматочок хліба.

— Не переживай. Перший день — це не лише уроки. Побачиш друзів, учителів.

Том кивнув.

— Так.

Але він знав, що цей навчальний рік буде непростим.

У їхній родині не було багато грошей. Іноді доводилося економити буквально на всьому. Саме тому Том і працював після школи в кафе — хотів допомогти матері, підтримати сестру та зробити життя рідних хоча б трохи легшим.

Він не скаржився.

Звик.

Хоча іноді дуже хотілося просто прийти після школи додому, кинути рюкзак у куток і нічого не робити.

Але мріяти можна було.

Реальність мала інший розклад.

Школа.

Кафе.

Дім.

Сон.

І знову все спочатку.

Том допив чай, підвівся й закинув рюкзак на плече.

— Я пішов.

— Не забудь телефон, — нагадала Інна.

Том поплескав себе по кишенях.

— Є.

— Ключі?

— Є.

— Гаманець?

— Є.

— Окуляри?

Том поправив їх на носі.

— Інно…

— Просто перевіряю.

— Може, ще перевіриш, чи я взагалі я?

— А раптом?

Він засміявся.

Мати підійшла й поправила йому комір сорочки.

— Усе буде добре.

Том кивнув.

— Побачимо.

Він вийшов із квартири.

На вулиці його зустріло прохолодне ранкове повітря. Місто вже жило своїм святковим життям. Батьки поспішали разом із дітьми, школярі несли величезні букети, хтось фотографувався біля під’їзду, а хтось уже скаржився друзям, що літо закінчилося занадто швидко.

Том ішов до школи, поправляючи рюкзак.

Попереду був новий навчальний рік.

Нові уроки.

Нові проблеми.

Нові знайомства.

І, можливо, нові мрії.

Тоді він ще не знав, що цей рік стане зовсім не таким, як усі попередні.

Він ще не знав про п’ятьох дівчат, які невдовзі з’являться в його житті.

Не знав про Вікторію.

Не знав, що їхня перша зустріч буде далеко не романтичною.

І точно не знав, що одна сварка посеред першого вересня може стати початком історії, яку він запам’ятає надовго.

А поки Том просто йшов до школи.

І навіть не підозрював, що десь попереду на нього вже чекала дівчина з блондинистим волоссям, рожевими пасмами та характером, здатним зіпсувати йому не один спокійний день.

Щоправда, згодом він зрозуміє:

можливо, саме цього йому бракувало.

А тим часом у зовсім іншому кінці міста ранок першого вересня розпочався зовсім інакше.

Якщо в одній частині міста люди поспіхом допивали чай, шукали ключі та намагалися згадати, куди поклали шкільний щоденник, то тут усе було набагато гучніше.

Перед величезним дзеркалом у лавандовій рамі стояли дві дівчини-підлітки.

На них були навушники, а з телефону лунала весела музика. Обидві намагалися одночасно збиратися до школи, танцювати й розмовляти, що, як виявилося, було майже неможливим завданням.

— Не крутися! — засміялася Вікторія.

— Я не кручуся, я танцюю! — заперечила Клер.

— Ти танцюєш саме тоді, коли я намагаюся нафарбувати тобі очі!

— Це називається багатозадачність.

— Це називається бажання залишитися без ока!

Клер розсміялася й на секунду завмерла.

— Все, все. Я стою.

Вікторія обережно провела пензликом по її віях.

— Отак. Бачиш? Коли ти не рухаєшся, усе чудово.

— Я просто перевіряла твою професійність.

— Дякую. Можеш перевіряти її мовчки.

Клер знову засміялася.

Вікторія теж не втрималася й почала підтанцьовувати під музику.

Вона мала довге золотисте волосся з ніжним рожевим меліруванням, яке особливо красиво виглядало під ранковим світлом. Карі очі уважно стежили за відображенням у дзеркалі. На одному вусі красувався лавандовий навушник, а в руці вона тримала пензлик для макіяжу.

— Ти сама щойно казала не рухатися, — нагадала Клер.

— Я передумала.

— Ага. Дуже переконливо.

— Я господиня цього пензлика. Можу робити з ним усе, що хочу.

— Навіть танцювати?

— Особливо танцювати.

Вікторія підняла пензлик, ніби мікрофон, і заспівала під музику.

Клер одразу підхопила.

Через кілька секунд їхня кімната більше нагадувала маленький концертний майданчик, ніж місце, де дві школярки мали спокійно збиратися на перший урок.

На ліжку валялися кілька кофтинок, косметичка була відкрита, поруч лежали заколки, парфуми, щітка для волосся та телефон.

— До речі, — сказала Клер, вимикаючи музику, — котра година?

Вікторія глянула на телефон.

Її очі округлилися.

— Ой.

— Що?

— Нам треба виходити.

— Через скільки?

— Через десять хвилин.

Клер мовчки подивилася на неї.

— Ти жартуєш?

— Хотіла б.

— Ми запізнимося!

— Не запізнимося.

— Вікторіє, ти ще навіть не вибрала, що вдягнеш!

— Я вже вибрала.

— На тобі халат.

Вікторія подивилася вниз.

— Точно.

Клер вибухнула сміхом.

— Оце я розумію — підготовка до першого вересня!

— Не смійся! Я просто… дуже зосередилася на макіяжі.

— Звичайно.

Вікторія швидко відкрила шафу.

— Так… джинси… светр… ні, не цей… цей! О, ідеально.

Вона почала діставати одяг так швидко, що Клер ледве встигала ловити речі, які летіли просто в її бік.

— Обережно!

— Лови!

— Я не шафа!

— Але ти добре ловиш.

— Дякую, мабуть.

Клер поклала одяг на ліжко й похитала головою.

— Я скучила за цим.

Вікторія зупинилася.

— За школою?

— Ні! — Клер обурено подивилася на неї. — За тобою.

На обличчі Вікторії одразу з’явилася тепла усмішка.

— О, тоді пробачаю.

Вона обійняла подругу за плечі.

Клер справді дуже сумувала за нею.

Вони дружили з самого дитинства. Разом гралися, вигадували власні секретні правила, сварилися через дрібниці, мирилися через п’ять хвилин, ділилися секретами й будували грандіозні плани на майбутнє.

Іноді вони могли посваритися через останню цукерку.

А через десять хвилин уже ділили її навпіл.

Вони були різними, але чудово доповнювали одна одну.

Коли Клер поїхала до Каліфорнії, Вікторії дуже не вистачало її.

Вони спілкувалися телефоном, надсилали одна одній фотографії, записували голосові повідомлення, але це все одно було не те.

Не вистачало сміху поруч.

Не вистачало їхніх безглуздих розмов.

Не вистачало людини, яка могла зрозуміти тебе навіть тоді, коли ти сама не знала, що саме відчуваєш.

А сьогодні Клер знову була поруч.

— Ну що, — сказала Клер, поправляючи волосся, — де наші дві пропащі подруги?

— Уже, мабуть, у школі. Вони обіцяли чекати нас біля входу.

— Лоліта точно прийде першою.

— Звичайно. Вона може прийти до школи навіть раніше за директора.

— А Маша?

— Якщо її молодший брат знову влаштував істерику через шнурки, то…

Клер засміялася.

— Тоді ми її побачимо хвилин через двадцять.

— А якщо вона ще й почне його фотографувати?

— Тоді через тридцять.

Вони переглянулися й засміялися.

Раптом двері кімнати відчинилися.

— Дівчата! Ви ще тут?!

На порозі стояла старша сестра Клер — Рейчел.

Вона вже була повністю готова до виходу й дивилася на дівчат із таким виразом, ніби давно втратила надію побачити їх за межами цієї кімнати.

— До школи залишилося зовсім мало часу! — вигукнула вона. — Ви ж не збираєтеся весь день перед дзеркалом провести?

Клер зняла один навушник.

— Ми майже готові!

Рейчел скептично підняла брову.

— Ви говорите це вже двадцять хвилин.

— Це перебільшення.

— Ні.

— П'ятнадцять?

— Клер.

— Добре, добре.

Рейчел похитала головою, але усміхнулася.

— Де Зик?

Клер озирнулася.

— Я думала, він із тобою.

— Щойно був у коридорі.

Раптом із коридору почувся тупіт маленьких ніг.

— Я готовий!

До кімнати забіг хлопчик із рюкзаком, який здавався майже більшим за нього самого.

Він був одягнений у святковий одяг і так гордо тримався, ніби сьогодні не йшов у перший клас, а збирався відкривати власну школу.

— Оце я розумію — відповідальний першокласник, — сказала Вікторія.

— Я вже великий! — гордо заявив Зик.

— Звичайно, великий.

— Мені навіть рюкзак купили великий!

— Ми помітили, — усміхнулася Клер. — Ще трохи — і він понесе тебе.

Зик подивився на свій рюкзак.

— Не понесе.

— Чому?

— Бо я сильніший.

Вікторія прикрила рот рукою, щоб не розсміятися.

— Сильний хлопець.

Рейчел підійшла до сина й поправила йому комір.

— Ну що, готовий до першого дня?

— Так!

— Не страшно?

— Ні.

— Навіть трохи?

Зик подумав.

— Тільки якщо буде контрольна.

Клер засміялася.

— У першому класі?

— А раптом!

— Оце правильний настрій, — сказала Вікторія.

Рейчел звернулася до Клер:

— Клер, ти сьогодні зможеш трохи за ним наглядати? Все-таки його перший день у школі.

Клер кивнула.

— Не хвилюйся. Я за ним простежу.

— Тільки не загуби його.

— Рейчел!

— Я просто нагадую.

— Він сам мене загубить, якщо побіжить уперед.

Зик тут же заперечив:

— Я не буду бігати!

Рейчел подивилася на нього.

— Точно?

— Точно!

Пауза.

— Якщо тільки дуже треба.

Усі троє дівчат засміялися.

Вікторія нахилилася до Зика.

— А я познайомлю тебе зі своєю молодшою сестричкою Мікі. Вона теж навчатиметься з вами.

Очі хлопчика одразу загорілися.

— Правда?

— Правда.

— Вона добра?

— Дуже.

— А вона любить гратися?

— Ще й як.

— Тоді я з нею подружуся!

— Оце швидкість, — засміялася Клер. — Ще навіть не познайомилися, а він уже знайшов собі подругу.

— Просто треба діяти швидко, — серйозно відповів Зик.

Вікторія посміхнулася.

— Думаю, ви швидко подружитеся.

— Тоді ходімо!

— Оце мотивація, — сказала Клер.

Рейчел узяла ключі.

— Усі готові?

— Так! — хором відповіли дівчата.

— Це точно?

— Так!

— Нічого не забули?

Вікторія завмерла.

— Телефон!

Клер одразу схопила його зі столу.

— Ось.

— Дякую.

— Навушники?

— Є.

— Рюкзак?

Вікторія подивилася вниз.

— Є.

Клер подивилася на неї.

— А взуття?

Вікторія опустила очі.

— Теж є.

— Чудово. Тоді можна йти.

Дівчата нарешті зібралися. Клер закинула рюкзак на плече, Вікторія востаннє подивилася у велике лавандове дзеркало й поправила волосся.

Рожеві пасма красиво спадали на плечі.

Вона взяла лавандовий навушник, усміхнулася власному відображенню й повернулася до подруги.

— Ну що?

Клер усміхнулася у відповідь.

— Перше вересня?

— Перше вересня.

Вони переглянулися.

— Готова?

— Ні.

— Я теж.

— Тоді ходімо!

Вони вийшли з кімнати разом із Рейчел та Зиком.

Попереду на них чекала школа, дві подруги, які вже, напевно, чекали біля входу, нові уроки, знайомства, секрети, сміх і безліч подій.

Вікторія ще не знала, що цього дня зустріне людину, яка спочатку неабияк її роздратує.

Клер не знала, скільки секретів доведеться зберігати.

Зик не знав, що перший шкільний день подарує йому нових друзів.

А Рейчел навіть не здогадувалася, що цей ранок стане початком цілого ланцюжка подій.

Вони просто їхали до школи.

Сміялися.

Жартували.

Обговорювали подруг.

І були впевнені, що попереду звичайний навчальний рік.

Але іноді найважливіші зміни приходять саме тоді, коли ти найменше їх очікуєш.

І цей навчальний рік уже готував для них багато сюрпризів.

Особливо для Вікторії.