Раді Вас бачити!

Розділ 39. Коли мовчить відмінниця

Лоліта Трувецька завжди вважала, що життя можна впорядкувати.

Для цього існували розклади, списки справ, кольорові закладки, підручники, конспекти й акуратно розставлені на полиці книжки. Якщо все правильно організувати, то навіть найскладніша задача неодмінно матиме розв’язання.

Принаймні так вона думала раніше.

Тепер же дівчина лежала на ліжку в піжамі, їла шоколадні цукерки й дивилася на екран ноутбука, де її персонаж у черговій грі героїчно рятував цілий віртуальний світ.

— От щасливчик, — пробурмотіла Лоліта, натискаючи клавішу. — У нього хоча б вороги чесні. Якщо хтось хоче його знищити, то намагається вбити мечем, а не приховує від нього половину сімейної історії!

Персонаж стрибнув у прірву.

— Чудово! Навіть ти мене розумієш!

Лоліта відкинулася на подушки й засміялася. Сміх вийшов коротким, сухим і зовсім не схожим на той дзвінкий сміх, який раніше лунав у її кімнаті.

На письмовому столі лежали підручники. Вони здавалися чужими. Зошит із математики був розгорнутий на сторінці, де червоною ручкою стояла оцінка за останню контрольну. Поряд валявся сертифікат учасниці міської олімпіади.

Лоліта різко підвелася, зім’яла аркуш із чернеткою та кинула його в кошик.

— Досить! Більше ніяких олімпіад, ніяких конкурсів і ніяких спроб довести, що я найрозумніша. Я взагалі не зобов’язана бути ідеальною!

Вона замовкла.

А потім тихо додала:

— Особливо для людини, яка навіть не може сказати мені правду про мого батька.

Двері відчинилися.

На порозі стояла її мати, пані Трувецька, із чашкою кави в руках.

— Лоліто, ти знову не пішла до ліцею?

— Як бачиш.

— І навіть не збираєшся?

— А якщо не збираюся, то що?

Мати здивовано підняла брови.

— Що з тобою відбувається? Ти вже кілька днів сидиш удома, не відповідаєш на дзвінки, не відкриваєш підручників. Я сьогодні отримала повідомлення від класного керівника й дізналася про твої результати на олімпіаді.

Лоліта повільно повернула голову.

— І що ти хочеш почути? Що я провалилася? Так, провалилася. Тобі легше?

— Не розмовляй зі мною таким тоном! — обурилася жінка. — Ти стільки часу готувалася! Як можна було так безвідповідально поставитися до своїх здібностей?

Лоліта дивилася на неї, але вже майже не чула слів.

Ось воно.

Жодного запитання про те, чому вона не хоче вставати з ліжка. Жодної спроби обійняти доньку. Жодного: «Мені шкода, що тобі важко».

Лише розчарування.

— Ти могла б хоча б спробувати мене підтримати, — тихо сказала дівчина.

— Підтримати? А хто, по-твоєму, постійно дбає про твоє майбутнє? Я жертвую всім, щоб ти мала найкращу освіту!

— А я жертвую собою, щоб ти могла мною пишатися!

Мати завмерла.

Лоліта відчула, як до горла підступають сльози, але не дозволила їм упасти.

— Знаєш, що найгірше? — продовжила вона. — Я навіть не знаю, кому маю дякувати за свої очі, волосся чи характер. Ти стільки років приховуєш від мене правду про батька. І після цього ще вимагаєш, щоб я довіряла тобі?

— Не починай знову цю розмову!

— Чому? Тому що правда зіпсує твою ідеальну картинку?

— Лоліто!

— Вийди, будь ласка.

— Ми ще поговоримо.

— Ні. Ти говоритимеш, а я знову нічого не дізнаюся.

Мати стиснула губи. На мить у її погляді промайнуло щось схоже на провину, але вона швидко відвернулася.

— Гаразд. Якщо ти хочеш побути сама, я не заважатиму.

Двері зачинилися.

Лоліта дивилася на них ще кілька секунд, а потім накрила голову ковдрою.

Вона ненавиділа матір за брехню. Ненавиділа себе за те, що досі чекала від неї правди. І найбільше боялася, що одного дня дізнається ім’я свого батька — і пошкодує, що взагалі запитувала.

***

У понеділок у ліцеї атмосфера була така, ніби всі учні одночасно забули, навіщо прийшли на навчання.

Вікторія дивилася у вікно.

Маша крутила ручку між пальцями.

Лія втретє перечитувала одну й ту саму сторінку підручника.

А Клер малювала на полях зошита карикатуру на вчителя фізики, який, на її думку, мав вираз обличчя людини, що щойно дізналася про скасування всіх канікул до кінця життя.

— Дівчата, — прошепотіла Клер, — я щойно відкрила нову формулу.

— Яку? — запитала Лія.

— Якщо дивитися на годинник кожні тридцять секунд, урок не закінчиться швидше.

— Невже? — Маша похитала головою. — А я вже думала, що ти геній.

— Дякую. Нарешті хтось визнав мій талант.

Вікторія навіть не всміхнулася.

— Цікаво, як там Лоліта?

Усмішка Клер зникла.

— Я телефонувала їй учора. Вона не відповіла.

— Мені теж, — сказала Маша.

Лія опустила підручник.

— Може, їй справді потрібно побути самій?

— Може, — погодилася Вікторія. — Але я не можу позбутися відчуття, що з нею відбувається щось серйозніше, ніж невдалий результат олімпіади.

— Вона ніколи не дозволяла собі помилятися, — задумливо сказала Маша. — А тепер, мабуть, думає, що одна поразка перекреслила все її життя.

— Якщо так, то їй терміново потрібен курс із виживання в реальному світі, — пробурмотіла Клер. — Перше правило: двійка — це не кінець світу. Друге: якщо в тебе двійка з математики, не намагайся самостійно розрахувати, скільки років тобі залишилося до пенсії.

— Ти зараз про себе? — поцікавився Стефан, який почув останню фразу.

— Я зараз про людство загалом!

— Зрозуміло. Людство просить тебе не допомагати йому з математикою.

Клер показала йому язика, але цього разу не розсміялася.

Її думки теж поверталися до Лоліти.

***

Останній урок нарешті закінчився.

Учні висипали в коридор, радіючи свободі так, наче щойно втекли з в'язниці суворого режиму.

Вікторія з подругами вже збиралися йти, коли дорогу їм перегородила Лера. Поруч стояли Аня, Наташа й Лена.

— О, подивіться, хто тут у нас! — протягнула Лера. — Невже наші благодійниці? А де ваша ботанша?

Клер миттєво повернулася до неї.

— Якщо ти шукаєш розумну людину, подивись у дзеркало. Може, вперше побачиш того, кого давно не вистачало у своєму житті.

Стефан тихо пирснув.

— Клер, ти сьогодні особливо дипломатична.

— Я ще навіть не починала дипломатію!

Лера скривилася.

— Чого ви всі так переживаєте за Лоліту? Вона ж завжди вдавала із себе найрозумнішу. А тепер провалилася на олімпіаді. Мабуть, уперше зрозуміла, що її окуляри не додають інтелекту.

— Звідки ти взагалі знаєш про її результати? — обурилася Вікторія.

— У нас є спільні знайомі. Рона з паралельного класу бачила, як Лоліта писала олімпіаду. Каже, вона постійно відволікалася й виглядала так, ніби думками перебувала десь на іншій планеті.

— Можливо, тому що в неї були проблеми! — різко відповіла Маша.

— Ой, не треба. У кожного є проблеми.

— Так, — погодилася Клер, роблячи крок уперед. — Наприклад, у тебе. І головна з них зараз стоїть перед тобою.

— Ти мені погрожуєш?

— Ні, я пропоную тобі безкоштовну екскурсію до кабінету стоматолога. Можливо, після неї ти навчишся менше говорити.

— Клер! — Стефан схопив її за руку, коли та вже була готова кинутися на Леру. — Заспокойся.

— Вона образила нашу подругу!

— Я знаю. Але якщо ти зараз удариш її, директор викличе твою маму, а тоді ми всі дізнаємося, чи справді Віра вміє карати без позбавлення десерту.

Клер зиркнула на нього.

— Ти зараз жартуєш?

— Намагаюся врятувати тебе від чергового домашнього арешту.

— Ненавиджу, коли ти маєш рацію.

— А я люблю, коли ти визнаєш мої таланти.

Він усміхнувся й легенько стиснув її руку.

І Клер раптом відчула, як гнів відступає. Стефан стояв поруч, дивився на неї з теплом, і серце дівчини зрадницьки зробило кульбіт.

*Чудово. Просто чудово,* подумала вона. *Мене зараз мало не побили словами, а я стою й милуюся хлопцем. Можливо, мені теж потрібен лікар.*

Лера, побачивши, що її провокація не спрацювала, фиркнула.

— Побачимо, як ви заспіваєте, коли ваша відмінниця остаточно зламається!

— А побачимо, як ти заспіваєш, коли зрозумієш, що чужі невдачі не роблять тебе розумнішою, — відповіла Вікторія.

Лера пішла, потягнувши за собою подруг.

— Оце так! — видихнула Клер. — Я пишаюся нами. Ми нікого не побили, не зіпсували форму й навіть не потрапили до директора.

— День ще не закінчився, — зауважив Стефан.

— Не навроч!

І саме в цю мить перед Вікторією з'явився Микита.

***

Він повернувся до ліцею після тривалої відсутності, засмаглий, упевнений у собі й із такою усмішкою, ніби Мальдіви не лише подарували йому гарну засмагу, а й видали диплом із мистецтва підкорювати дівчат.

У руках він тримав велику коробку, перев'язану червоною стрічкою.

— Вікторіє, привіт.

Вона напружилася.

— Привіт.

— Я скучив.

— А я не помітила твоєї відсутності.

Клер тихо прошепотіла Маші:

— Оце удар. Навіть я відчула протяг.

Микита проігнорував її.

— Я привіз тобі подарунок. Дещо особливе.

Він простягнув коробку.

— Не потрібно, — сказала Вікторія.

— Ти навіть не знаєш, що всередині.

— І не хочу знати. Микито, я вже пояснювала тобі, що між нами нічого не буде.

— Ти просто не дала мені шансу.

— Я дала тобі відповідь. Це різні речі.

Микита стиснув коробку сильніше.

— Ти змінилася.

— Ні. Просто раніше ти не хотів чути те, що я говорила.

Він зробив крок до неї.

— Це через того хлопця? Тома?

— Так. Я його кохаю.

Наче на підтвердження її слів, Том підійшов до компанії й став поруч із Вікторією.

— Усе гаразд? — запитав він, переводячи погляд із дівчини на Микиту.

Вікторія взяла Тома за руку.

— Так. Микита просто хотів подарувати мені річ, якої я не просила.

— Я хотів зробити тобі приємне, — холодно промовив Микита.

— Тоді поважай її рішення, — спокійно відповів Том.

Микита глянув на їхні з'єднані руки. Його обличчя потемніло.

— Отже, ти обрав собі захисника?

— Я сама обираю, хто буде поруч зі мною, — відрізала Вікторія.

Вона розвернулася й пішла разом із Томом.

Микита залишився стояти в коридорі, стискаючи подарунок.

У коробці лежала розкішна сукня, яку він вибрав для Вікторії на Мальдівах. Він уявляв, як вона зрадіє, обійме його й нарешті зрозуміє, що ніхто не здатен дати їй стільки, скільки він.

Але його план провалився.

— Що ж, Том, — тихо промовив Микита, дивлячись їм услід. — Тоді чекай на мою відповідь. І повір, тобі вона не сподобається.

***

За кілька хвилин Вікторію, Клер, Машу й Лію викликав до кабінету Роберт Володимирович.

Учитель сидів за столом, тримаючи перед собою журнал.

— Дівчата, я хочу поговорити з вами про Лоліту.

Усі відразу посерйознішали.

— Ви знаєте, що вона останнім часом не відвідує уроки, — продовжив він. — Я телефонував її матері. Вона підтвердила, що Лоліта сидить удома, але пояснити, що саме сталося, не змогла. Я також бачив результати олімпіади. Вони значно нижчі за її звичайний рівень.

— Вона дуже переживає через невдачу, — тихо сказала Лія.

— Я розумію, що олімпіада важлива. Але мене непокоїть не лише результат. Лоліта завжди була відповідальною, старанною, уважною. А тепер ніби відгородилася від усього світу.

Учитель зняв окуляри й потер перенісся.

— Я не хочу тиснути на неї. Навпаки, хочу допомогти. Ви її найближчі подруги. Можливо, вона зможе розповісти вам те, чого не говорить дорослим.

— Ми провідаємо її сьогодні, — запевнила Вікторія.

— Тільки не перетворюйте це на допит. Їй потрібні підтримка й розуміння.

— Ми знаємо, — сказала Маша.

Клер підняла руку.

— А якщо вона почне кидатися підручниками?

Роберт Володимирович здивовано подивився на неї.

— Тоді не кидайтеся у відповідь.

— Зрозуміло. Одностороння війна. Дуже гуманно.

Учитель ледь помітно всміхнувся.

— І ще одне. Не дозволяйте їй повірити, що одна невдача визначає її цінність.

Дівчата мовчки кивнули.

Вони й самі це розуміли. Питання полягало лише в тому, як донести цю думку до Лоліти.

***

Коли подруги відчинили двері квартири Лоліти запасним ключем, який та колись залишила Вікторії, їх зустріла тиша.

Незвична, важка тиша.

У передпокої стояли розкидані черевики. На тумбі лежали рекламні листівки, порожня чашка й кілька зім'ятих папірців. Із кімнати долинали звуки комп'ютерної гри.

— У неї вдома хтось проводив конкурс на найкращий безлад? — прошепотіла Клер. — Бо, здається, переможець уже відомий.

— Клер, — докірливо сказала Лія.

— Що? Я нервую. Коли я нервую, мій мозок починає жартувати. Іноді навіть без мого дозволу.

Вони пройшли до кімнати.

Лоліта стояла біля шафи й витягувала звідти речі. Сукні, блузки, светри й косметичка летіли на ліжко, а потім — у велику коробку на підлозі.

— Що ти робиш? — здивовано запитала Вікторія.

Лоліта обернулася.

Її волосся було скуйовджене, під очима залягли темні кола, а обличчя здавалося блідішим, ніж зазвичай.

— А ви що тут робите?

— Прийшли тебе побачити, — відповіла Маша.

— Я вас не кликала.

— Знаємо. Саме тому ми й прийшли, — сказала Клер. — Бо якби чекали запрошення, то, здається, побачили б тебе наступного навчального року.

Лоліта кинула в коробку ще одну блузку.

— Забирайтеся.

Вікторія помітила косметику, яку Лоліта складала окремо.

— Навіщо ти викидаєш речі?

— Бо вони мені більше не потрібні.

— Ти ж любила цю сукню.

— Раніше любила. Раніше я багато чого любила.

Маша повільно підійшла ближче.

— Лоліто, будь ласка, поговори з нами.

— Про що? Про те, що я провалила олімпіаду? Ви вже знаєте. Можете мене привітати.

— Ми прийшли не через олімпіаду, — сказала Лія. — Ми хвилюємося за тебе.

— Не треба.

— Але ми твої подруги!

— Саме тому я й прошу вас піти!

Її голос затремтів.

— Я не хочу, щоб ви дивилися на мене так, ніби я зламалася. Не хочу ваших співчутливих усмішок і порад. Не хочу чути, що все буде добре, бо ви цього не знаєте!

Вікторія відчула, як стискається серце.

— Ти маєш право помилятися, Лоліто.

— А якщо я більше нічого не вмію?

— Ти вмієш бути людиною, — тихо відповіла Вікторія. — І цього достатньо, щоб ми тебе любили.

Лоліта відвернулася.

— Не кажи так.

— Чому?

— Бо я не хочу плакати!

— То плач, — сказала Клер, і цього разу в її голосі не було жодного жарту. — Ми не будемо ставити тобі оцінку за кількість сліз.

Лоліта стиснула кулаки.

— Ви нічого не розумієте!

— Тоді поясни, — попросила Маша.

На мить Лоліта подивилася їй просто в очі.

І мало не сказала.

*Ми можемо бути сестрами.*

Слова вже підступили до губ, але вона зупинилася.

Як вона могла розповісти Маші про підозру, не маючи жодного доказу? Як могла ризикнути їхньою дружбою через уривки чужої розмови? А якщо все це неправда? А якщо правда?

Вона не була готова побачити, як зміниться обличчя Маші після такого зізнання.

— Просто залиште мене в спокої, — прошепотіла Лоліта.

Маша опустила голову.

Лія обережно поставила на стіл пакет із солодощами.

— Ми принесли тобі шоколад, печиво й твої улюблені цукерки.

Клер заглянула в пакет.

— І ще я поклала туди карамельки. Якщо ти раптом вирішиш убити когось солодким, у тебе буде повний арсенал.

— Клер! — прошепотіла Вікторія.

— Що? Я намагаюся зберегти традиції нашої дружби!

На обличчі Лоліти майнула ледь помітна тінь усмішки, але зникла так швидко, що дівчата не були певні, чи справді її побачили.

Вікторія підійшла до дверей.

— Ми підемо. Але якщо захочеш поговорити — телефонуй. У будь-який час. Навіть якщо це буде третя ночі.

— А якщо четверта? — запитала Лоліта, не повертаючись.

— Тоді я спочатку прокляну тебе пошепки, а потім усе одно відповім, — заявила Клер.

Цього разу Лоліта справді ледь усміхнулася.

Дівчата вийшли, залишивши солодощі на столі й двері незамкненими, щоб Лоліта не відчувала себе замкненою у власній самотності.

Але щойно їхні кроки стихли в коридорі, усмішка зникла.

Лоліта сіла на підлогу серед розкиданих речей і притиснула коліна до грудей.

— Вибач, Машо, — прошепотіла вона. — Я не знаю, як тобі сказати.

Вона боялася втратити подругу ще до того, як дізналася, чи справді вони могли бути рідними.

***

На вулиці дівчата зупинилися біля під'їзду.

— Ми не можемо просто залишити її так, — сказала Маша. — Ви бачили її кімнату? Вона викидає все, що їй подобалося. Навіть косметику.

— Це не схоже на звичайне розчарування через оцінку, — погодилася Лія. — Їй справді дуже важко.

Клер схрестила руки.

— Я хочу повернутися й силоміць витягнути її на прогулянку. Посадити в кафе, нагодувати піцою й заборонити думати про математику хоча б дві години.

— Ти не можеш силоміць змусити людину почуватися краще, — зауважила Вікторія.

— Знаю. Але я можу силоміць замовити їй піцу.

— Клер!

— Гаразд, гаразд. Без насильства над піцою.

Вікторія дістала телефон.

— Нам потрібно діяти обережно. Вона не хоче розмовляти, але я не вірю, що їй справді потрібна повна самотність. Вона просто не знає, як попросити про допомогу.

— Що ти пропонуєш? — запитала Маша.

Вікторія на мить замислилася.

— Поки що не будемо тиснути. Писатимемо їй, телефонуватимемо, але дамо зрозуміти, що вона може звернутися до нас у будь-який момент. І спробуємо з'ясувати, що сталося до олімпіади. Можливо, саме тоді щось змінилося.

— Тобто операція «Врятувати Лоліту»? — уточнила Клер.

— Так. Але без шпигунства, бійок і твоїх геніальних планів.

— Ти щойно позбавила операцію всіх найцікавіших елементів!

Лія тихо засміялася, але Вікторія залишалася серйозною.

Вона згадала слова Роберта Володимировича, погляд Лоліти й те, як дівчина мало не розплакалася, коли Маша

попросила її пояснити, що відбувається.

Там було щось іще.

Щось, про що Лоліта боялася говорити.

— Ми маємо бути поруч, — сказала Вікторія. — І не дозволити їй зникнути від нас остаточно.

Подруги погодилися.

Вони ще не знали, що найбільша таємниця Лоліти стосувалася не олімпіади, не оцінок і навіть не її матері.

Вона стосувалася правди про батька.

І, можливо, Маші.

А коли ця правда нарешті відкриється, їхній дружбі доведеться пройти випробування, до якого жодна з них не була готова.