Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 11. Нова мама, старі почуття
Кабінет української мови був одним із найзатишніших у школі.
На стінах висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших відомих українських письменників. Здавалося, вони суворо стежили за кожним учнем і подумки перевіряли, чи правильно той поставив кому.
На одній стіні красувався великий стенд із висловами про українську мову та літературу, на іншій — дошка, поруч із якою був встановлений сучасний проєктор.
Але найбільше учні любили не портрети й навіть не проєктор.
Вони любили Олександру Михайлівну.
Учительку української мови та літератури, яка вже кілька років поспіль залишалася одним із найулюбленіших педагогів школи. Вона навіть свого часу перемогла в конкурсі «Учитель року».
Проте сьогодні на її обличчі не було звичної усмішки.
Олександра Михайлівна стояла біля столу, схрестивши руки на грудях, і дивилася на одинадцятикласників.
А перед нею стояли Лера, Клер та ще кілька дівчат.
І, звичайно ж, Поліна.
Та сама першокласниця, яка примудрилася за один ранок зробити Леру «мамою».
Олександра Михайлівна повільно вдихнула.
— Отже, — промовила вона. — Я правильно зрозуміла, що під час перерви у вас виникла… дуже своєрідна ситуація?
Лера фиркнула.
— Та ця мала сама до мене причепилася!
— Ага, — одразу втрутилася Клер. — Ти її ображала.
— Клер! — суворо сказала Олександра Михайлівна. — Мовчи. Ви й без того встигли влаштувати тут такий балаган, що мені вже хочеться написати заяву на відпустку.
Клас тихо засміявся.
— Якби не я, — продовжила вчителька, — вас би на рік поставили чергувати біля туалету.
Лоліта тихенько прошепотіла Маші:
— А це взагалі законно?
— Не знаю, — так само тихо відповіла Маша. — Але звучить страшніше за контрольну з хімії.
Олександра Михайлівна підняла брову.
— Я все чую.
Маша одразу випросталася.
— Я просто… висловлювала захоплення вашою педагогічною фантазією.
— Дуже переконливо.
Поліна тим часом знову подивилася на Леру, а потім ткнула в неї пальчиком.
— Вона тепер моя мама.
У класі запала тиша.
На дві секунди.
А потім усі вибухнули сміхом.
Лера закотила очі.
— Та не мама я їй!
Олександра Михайлівна подивилася на неї з таким виразом, ніби щойно отримала відповідь на запитання, яке її мучило все життя.
— Проклова…
Лера завмерла.
— Так?
— А ти коли встигла?
Клас знову вибухнув реготом.
Клер прикрила рот рукою, щоб не розсміятися ще голосніше.
Лера почервоніла.
— Та вона переплутала! Я нічого не встигла!
— Дуже добре, що уточнила, — спокійно відповіла Олександра Михайлівна. — А то я вже почала переживати, що пропустила важливу подію шкільного життя.
Навіть Поліна засміялася.
Олександра Михайлівна присіла перед нею.
— Поліно, люба, поясни мені, будь ласка. Чому Лера — твоя мама?
Дівчинка серйозно замислилася.
— Бо в школі вона буде моєю мамою.
Лера мало не впала зі стільця.
— Що?!
— А вдома моя мама — мама, — спокійно додала Поліна.
Маша вже витирала сльози від сміху.
Лоліта поправила окуляри.
— Якщо логічно розібрати ситуацію, то Поліна створила Лері альтернативну сімейну структуру…
— Лоліто, — прошепотіла Клер, — не допомагай.
— Я просто аналізую.
— Ти аналізуєш чужу катастрофу!
Лера грюкнула долонею по столу.
— Слухайте, компанія, ви мене вже дістали!
Олександра Михайлівна різко повернулася до неї.
— Проклова! Заспокойся! Інакше підеш до директора.
Лера одразу сіла рівніше.
— Я спокійна.
— Прекрасно. Тоді вибачся перед Поліною.
Лера скривилася так, ніби їй запропонували з'їсти цілу ложку солі.
— Вибач.
Клер нахилилася до Маші.
— Не щиро.
— Я теж це відчула, — прошепотіла Маша.
Олександра Михайлівна почула й це.
— Клер, я бачу, ти сьогодні особливо активна.
— Я просто підтримую справедливість.
— Підтримуй її тихіше.
Потім учителька звернулася до Поліни:
— Можеш іти, пуговко.
— Добре!
Поліна весело вибігла з кабінету.
Олександра Михайлівна повернулася до одинадцятикласників.
— А ви, мої дорослі пуговки, готові нарешті до уроку?
Клас дружно відповів:
— Так!
— Чудово. А тобі, Леро…
Учителька зробила паузу.
— Вітаю з материнством.
Клас вибухнув сміхом.
Навіть Микита, який зазвичай сміявся лише тоді, коли жарт стосувався когось іншого, цього разу не втримався.
Лера кинула на нього сердитий погляд.
— Дуже смішно?
— Трохи.
— Ну добре.
Лера схрестила руки.
— Микито, ти давно закоханий у Вікторію?
Микита перестав сміятися.
— Що?
— Я питаю, ти давно в неї закоханий?
У класі одразу стало тихіше.
Микита випростався.
— А тобі яке діло?
— Мені? Ніякого.
Лера хитро посміхнулася.
— Просто сьогодні Вікторія так мило сміялася з тим новеньким.
Микита насупився.
— З Томом?
— А з ким же ще? — втрутилася Аня.
Наташа перестала жувати жуйку.
— Там уже, здається, роман починається.
Микита скривився.
— Я не зрозумів. І що?
Лера знизала плечима.
— Нічого. Просто цікаво, як ти на це дивишся.
Микита кинув погляд у бік дверей.
— Я зараз із ним поговорю.
Він уже хотів підвестися, але раптом почув голос за спиною.
— А ти не лізь до новеньких.
Микита обернувся.
Перед ним стояв Стефан.
Високий, спокійний хлопець із темним волоссям, який зазвичай не встрявав у чужі конфлікти.
— Чого? — перепитав Микита.
— Тома я особисто буду захищати.
Клер, яка до цього мовчала, подивилася на Стефана.
І на секунду забула, що взагалі відбувається навколо.
Стефан.
Той самий Стефан.
Хлопець, який подобався їй ще з п'ятого класу.
П'ять років.
П'ять довгих років вона примудрялася приховувати те, що відчувала.
П'ять років вона могла спокійно поговорити з будь-ким.
Але коли поруч з'являвся Стефан, її мозок чомусь перетворювався на каструлю без кришки.
Клер швидко відвела погляд.
— А з яких це пір ти став охоронцем новеньких?
Стефан подивився на неї.
На мить їхні очі зустрілися.
Клер відчула, як серце зробило кульбіт.
— Просто не люблю, коли когось чіпають без причини, — відповів він.
— Ясно.
Клер усміхнулася.
— Дуже благородно.
Стефан нічого не відповів і пройшов повз неї.
Клер провела його поглядом.
Маша тихо штовхнула її ліктем.
— Ти зараз виглядала так, ніби побачила принца.
— Якого принца?
— Стефана.
— Замовкни.
— Я нічого не сказала.
— Ти сказала очима.
Клер почервоніла.
— Він мені не подобається.
Маша підняла брову.
— З п'ятого класу?
Клер мало не вдавилася повітрям.
— Ти звідки знаєш?!
Маша переможно посміхнулася.
— Подруга все бачить.
Клер прикрила обличчя руками.
— Я ніколи йому не зізнаюся.
— Чому?
— Бо тоді він дізнається.
— Ну так.
— Машо!
— Я просто уточнила.
Тим часом біля дверей з'явився Том.
Він побачив Вікторію й одразу усміхнувся.
Вона теж помітила його.
— Привіт, — сказала Вікторія.
— Привіт.
Том підійшов ближче.
— Як тобі ранок?
— Після вчорашнього чергування? Нормально.
— А після сьогоднішнього?
Вікторія усміхнулася.
— Трохи веселіше.
Том тихо засміявся.
— Це через Поліну?
— Ага.
— Бідна Лера.
— Не думаю, що вона так вважає.
Вони обоє засміялися.
Вікторія поправила пасмо волосся, а Том зняв окуляри й протер їх рукавом.
— До речі, — сказав він, — я хотів тобі дещо сказати.
— Що?
— Мені подобається, коли ти смієшся.
Вікторія на секунду завмерла.
— Справді?
— Так.
Вона усміхнулася ще ширше.
— Тоді доведеться частіше сміятися.
— Я не проти.
За кілька метрів від них стояв Микита.
І дивився.
Його обличчя дедалі більше нагадувало грозову хмару.
— Ну все, — пробурмотів він.
Лера, яка саме проходила поруч, задоволено посміхнулася.
— Я ж казала.
— Що?
— Що тобі не сподобається.
Микита нічого не відповів.
Він лише продовжував дивитися на Вікторію й Тома.
А Клер тим часом знову поглянула на Стефана.
Той сидів за партою і переглядав зошит.
Клер хотіла сказати йому щось.
Будь-що.
Навіть просте «привіт».
Але язик раптом відмовився працювати.
П'ять років вона могла мовчати.
І, схоже, сьогодні теж мовчатиме.
Раптом пролунав дзвінок.
Різкий, гучний і дуже своєчасний.
Учні заметушилися, дістаючи зошити.
Олександра Михайлівна взяла журнал.
— Так, одинадцятий клас! Усі сіли! Українська мова починається!
Учні швидко розсілися по місцях.
Вікторія ще раз подивилася на Тома.
Том усміхнувся.
Клер сіла поруч із Машею, але перед тим ще раз глянула на Стефана.
Микита невдоволено відкинувся на спинку стільця.
Лера поправила волосся й тихо прошепотіла:
— Ну що ж…
Вона поглянула на Вікторію.
— Подивимося, скільки триватиме ця ваша казочка.
А біля дошки Олександра Михайлівна відкрила журнал.
— Сьогодні, діти, ми почнемо з повторення.
У класі пролунав колективний стогін.
— Ой, тільки не повторення!
Учителька усміхнулася.
— Саме так. Бо перед тим, як писати про кохання, треба хоча б знати, де ставити кому.
Клер прошепотіла:
— Оце вона зараз натякає на нас.
Маша тихо відповіла:
— Особливо на тебе.
— Чому на мене?!
— Бо ти п'ять років не можеш поставити крапку в історії зі Стефаном.
Клер мало не впустила ручку.
А Олександра Михайлівна вже писала тему уроку на дошці.
Перший урок української мови офіційно розпочався.
А разом із ним — новий день, нові симпатії, старі таємниці й, здається, ще одна шкільна історія, яка точно не збиралася залишатися просто уроком.
