Раді Вас бачити!

Ніколя Шугай відкинувся на спинку свого крісла біля ілюмінатора й дозволив могутньому пульсуванню реактивних двигунів заколисати себе. Гігантський металевий птах плив небом так легко, ніби був чарівним килимом. Він склав свої сухорляві руки на животі й розслабився. Робити було нічого — лише чекати. Та під напівопущеними повіками його очі залишалися настороженими. Рейс MBJ-CDG1602 з Монтего-Бей на Ямайці до паризького аеропорту імені Шарля де Голля вже давно подолав половину шляху. Після пересадки в Атланті на літаку компанії Delta AirLines,, так само як й до цього, не було жодних ознак того, що хтось виявляє до нього інтерес.

Нік ще раз окинув поглядом своїх супутників по польоту, подумки розташовуючи навіть тих, кого не міг бачити, не повертаючи голови. Це мав бути хтось із пасажирів, інакше повідомлення не мало жодного сенсу. Зрештою, завжди корисно ще раз придивитися до тих, з ким подорожуєш. А погана звичка — припиняти це робити. Нік ніколи не позбувався цієї звички, і, можливо, саме тому пережив п'ятнадцять небезпечних років служби в DGSE і вже кілька років на посаді надсекретного оперативника Асоціації мсьє Жосса, як називали полковника Жослена Бомона в Асоціації А.М.І.С.

Пасажири залишалися тими ж самими, що й раніше. Кожен сидів на своєму місці й мав саме той вираз обличчя, якого від нього можна було очікувати. Молодята просто перед Ніком усе ще воркотіли й милувалися одне одним, зворушливо піклуючись про найменші потреби партнера. Попереду сиділи двоє галасливих ділків — очевидно, компаньйони, які поверталися до головного офісу, — і гаряче сперечалися про те, хто з них кращий і приносить більше користі їх спільному бізнесу.

Молода брюнетка через прохід усе ще тримала в руках товстий підручник у м'якій обкладинці, сама назва якого змусила Ніка порадіти, що студентські роки давно позаду: «Проблеми адаптації та культурного конфлікту в країнах, що розвиваються: соціально-психологічне дослідження». Проте дивилася вона не в книгу. Вона дивилася на нього — зацікавленим поглядом, немов оцінюючи.

Нік по-дружньому усміхнувся їй і підморгнув. Побачивши посмішку й зловивши його погляд, дівчина зашарілася.

Він заплющив очі й зітхнув із легкою тугою. Найкраща частина тих днів теж залишилася далеко позаду. Як і Ямайка.

Ямайка п'янила.

Складне завдання несподівано перетворилося на відпустку. Два чудові тижні сонця й розваг далеко від мсьє Жосса, який був свято переконаний, що його найкращий оперативник — Ніколя Шугай — щомиті ризикує життям або морочитися над черговою загадкою. Насправді ж усе минуло напрочуд легко й приємно. До того ж ця легкість принесла йому, між іншим, чималу премію від шпигунського відомства дядечки Сема за надані послуги.

Розкішний відпочинок на узбережжі Карибського моря у п'ятизірковому готелі «Half Moon», що розташований на величезній закритій території в районі Роуз-Холл. Це місце ідеально підходило для романтичних подорожей і активного дозвілля.

Ранок у «Half Moon» починався з лагідного шепоту хвиль та м’якого золотого світла, що заливало кімнату через панорамні вікна. Тутешня погода — це втілення ідеального карибського літа: тепле, густе повітря, просякнуте ароматом солі та тропічних квітів, а легкий морський бриз приносить приємну прохолоду навіть у найтепліші години. Блакитне небо без жодної хмаринки ближче до вечора фарбується у фантастичні відтінки рожевого та золотого, обіцяючи ще один незабутній теплий вечір під зорями.

А завершенням усього стала графиня Едмонда де Пюже-Ростан — висока, вольова й чуттєва жінка, яка була не лише ключем до справи, а і її найприємнішою частиною.

Саме коли він вечеряв із нею на терасі Seagrape готелю «Half Moon» в Монтего-Бей, йому передали записку.

У ній було написано:

Ніколя Шугаю.

Шановний мсьє Шугай. Терміново потребую Вашої допомоги.

Наш спільний знайомий Отто Верт з «Монпарнас Тауер» часто говорив про Вас. Казав, що, на його думку, Ви зараз на Ямайці.

Я шукав Вас і сьогодні ввечері побачив у холі, випадково почув, як Ви сказали, що збираєтеся відлетіти за день-два.

Не можу зараз поговорити з Вами й усе пояснити, але благаю:

летіть завтра рейсом MBJ-CDG1602. Інакше з мого безвихідного становища не буде виходу,

а ця справа може Вас зацікавити. Будь ласка, допоможіть.

Зв'яжуся з Вами в літаку. Будь ласка, будь ласка, будь ласка — це не жарт і не пастка.

Щиро Ваш.

Записку поспіхом написали на бланку готелю. Підпису не було. Офіціант передав її Ніку, сказавши, що отримав її від помічника офіціанта, той — від носія багажу, а носій — ще від когось... Словом, точно сказати було неможливо. Того вечора біля бару гуляла одна компанія, за столиком номер двадцять три — інша, і записки весь вечір переходили з рук у руки. Нік просто не міг пригадати, звідки саме взялася ця.

Графиня усміхнулася, похитала головою й підняла келих, запрошуючи долити шампанського.

— Таємна шанувальниця, Ніку. Якась дурненька вигадала історію. Не звертай уваги. Залишайся до п'ятниці.

Жінка, подумав він тепер, розплющуючи очі й повертаючись до маленького світу літака.

Мабуть, графиня мала рацію.

Але не та дівчина через прохід. Вона сором'язлива, проте не схвильована. Нічого термінового її не непокоїть.

Хто ще був у готелі вчора ввечері?

Неможливо зіставити вчорашні обличчя з тими, що були тут.

Ось нервова блондинка вже не першої молодості в паризькому вбранні й маленький веснянкуватий хлопчик, який без кінця бігав до кулера з водою. Ось поважна матрона в безглуздому капелюху. Ось тендітний чоловічок, який кожні кілька хвилин верещав: «Люба моя!» — і розмахував пальцями під час розмови.

Майже ніхто не вирізнявся з натовпу.

Окрім чоловіка з біонічною рукою.

Він зацікавив Ніка ще від самого вильоту із сонячної Ямайки. Очевидно, це була не та людина, яка могла написати благальний лист із трьома «будь ласка». Але тоді хто він такий?

Дивний птах.

Невисокий, кремезний, надзвичайно широкий у плечах. У дорогому, але погано пошитому одязі. Лисий — голова, мов у Юла Бріннера. Маленькі очі, оточені набряклими повіками, що свідчили радше про втому, слабке здоров'я чи нервове напруження, аніж про вік.

І ще та рука...

Чоловік протягом усього польоту не робив нічого, окрім того, що сьорбав чай і курив короткі сигарети. Зі свого місця Нік розгледів пачку: «Popular» — марка, яку полюбляли латиноамериканці, особливо кубинці. І все ж сам чоловік був гладко поголений, світлошкірий і зовні майже не відрізнявся від американця чи європейця. Або, можливо, росіянина. Хоча мав виразно британську звичку пити чай.

Ось і стюардеса знову. Вона розносила чай із того, здавалося, бездонного чайника.

Дуже вродлива дівчина.

Здавалося, вона знала цього чоловіка. Усміхаючись, вона перекинулася з ним кількома словами, доливаючи чай у піднесену вгору чашку, затиснуту в руці-роботі.

Ця рука заворожувала.

Трагедії війни на Сході Європи дали поштовх неймовірному розвитку штучних кінцівок. Деякі зразки набули неабиякої подібності зі справжньою шкірою людини. І якщо її власник навмисно не демонстрував свою ваду - помітити її було майже неможливо. Але не цього разу. Було захопливо спостерігати, як лисий чоловік маніпулює чашкою чаю і сигаретами «Popular» своїми блискучими, нелюдськими пальцями. Лівою, здоровою рукою він майже не користувався — ніби навмисно кидав виклик власній ваді.

Біонічна рука поки що залишалася єдиною незвичною обставиною рейсу.

Нік неспокійно поворухнувся в кріслі.

Дівчина через прохід скоса глянула на нього, ковзнувши поглядом по його вродливому обличчю й далі — по сухорлявому, пружному тілу, тугому, мов батіг. Він був майже надто гарний: класичний профіль, рішуче підборіддя. Його крижані очі здавалися жорстокими й небезпечними.

Поки він не усміхався.

Тоді тверді прямі губи розпливалися в усмішці, а в кутиках очей з'являлися промінчики сміху, й погляд ставав набагато теплішим.

Чорт забирай!

Він знову помітив, що вона на нього дивиться!

Дівчина поспішно сховала ніс у книжку.

Він помітив її лише тому, що саме спостерігав за стюардесою, яка йшла проходом, і думав про те, які в неї гарні, пружні стегна, як личить їй синя форма і як йому раптом захотілося кави.

— Добридень, — сказав він, коли стюардеса опинилася між ними. — А у вашій авіакомпанії взагалі подають каву, чи це було б надто не по-англійськи?

— О, звичайно! Вибачте! — вона виглядала трохи збентеженою. — Зараз принесу. Просто сьогодні якийсь незвичайний день для любителів чаю...

— Так, я помітив. Особливо ваш друг, еге ж?

Нік кинув погляд уздовж проходу на чоловіка зі штучною рукою, а потім знову подивився на стюардесу.

Вона теж дивилася на нього.

Якось надто уважно.

— І ще келих «Courvoisier» до кави, якщо можна.

— Чому б і ні? — відповіла вона з ледь помітною усмішкою й рушила далі.

Нік відчув, як на лобі збираються зморшки.

Члени екіпажів, вже переодягнувшись у цивільний одяг, часто заходили розважитися до залу «Монтего» чи бару «Капітан Морган» у готелі «Half Moon». Чому він раніше про це не подумав?

Втім, це ще нічого не доводило.

Учора ввечері через готель пройшли сотні людей.

Стюардесу звали Еллен Дюбуа – і вона спостерігала за ним зі свого закутка біля буфета, милуючись гнучким, підтягнутим чоловіком у кріслі 4Е.

Невже людина, яка так добре виглядає, може бути по-справжньому надійною?

Вона налила каву й коньяк та швидко рушила проходом.

— Цікаво, чи не могли б ви допомогти мені в одній справі? — дуже тихо промовив Ніколя.

Еллен підняла брови.

— Спробую.

— Хтось на борту цього літака надіслав мені записку без підпису. Хтось, хто, схоже, потрапив у біду.

У кутику її губи ледь помітно сіпнувся м'яз.

Нік вилив коньяк у каву й удав, що нічого не помітив.

— Ви не знаєте, як мені дізнатися, хто це був? Я справді хотів би допомогти.

— Не знаю, — відповіла дівчина. — Я подумаю. Побачу, що можна зробити.

Обличчя її залишалося безбарвним і незворушним, коли вона поспішала назад до крихітної бортової кухні.

Ти ж кругла дурепа, сердито сказала вона сама собі. Невже ніяк не можеш зважитися?

Ніколя Шугай визирнув в ілюмінатор.

Сріблясте крило Boeing-747 м’яко розсікало густі осінні хмари, які раптом розступилися, і внизу відкрилася неосяжна панорама Іль-де-Франс. Французькі поля здавалися ідеально розкресленою мозаїкою з жовтих, зелених та охристих клаптиків. З висоти пташиного польоту вони нагадували акуратне полотно імпресіоніста. Десь далеко на горизонті, у тонкому серпанку, вже вимальовувався силует Парижа, над яким ледь помітно здіймалась голка Ейфелевої вежі. Лайнер зробив плавний розворот. Нік відчув, як тіло злегка втискає в крісло, а за вікном величне крило нахиляється, відкриваючи вид на передмістя з іграшковими будиночками та нитками автомобільних доріг.

Часу залишалося небагато, якщо тут узагалі мало щось статися.

Він ще не бачив цього, але знав: обриси Парижу вже швидко наближалися, поки чотири двигуни Boeing-747 невпинно скорочували останні милі шляху.

Ніколя на мить замислився. Мсьє Жосс чекає на звістку від нього.

Керівник «Вожая» полковник Жослен Бомон на прізвисько «мсьє Жосс» — голос у телефонній слухавці або холодне, вольове, вкрите зморшками обличчя над широким дубовим столом, що зосереджено протирає свої окуляри.

Людина, яку Нік ще жодного разу не підвів і молився, щоб ніколи цього не сталося.

«Жосс» — загадкова, але надзвичайно дієва особистість; чоловік, чий владний палець був у кожному шпигунському пирозі, надто важкому для травлення урядами багатьох країн, включаючи США, Сполучене королівство і, звичайно, Францію.

Ніколя подумав про стюардесу.

Еллен теж думала про нього.

Але Отто Верт у Парижі сказав, що цьому чоловікові можна довіряти.

Дівчина поглянула на годинник.

10:12.

Розрахунковий час прибуття — 10:35.

Щойно надійшло повідомлення від капітана, що аеропорт Шарля де Голля не приймає з метеорологічних причин. Над летовищем вирує гроза та сяють блискавки. Тому посадка літака перенесена на інше паризьке летовище – аеропорт Орлі.

Й про це треба повідомити пасажирів.

Цей рейс мав стати її останнім.

Очі їй затуманили сльози.

Припини це й працюй, наказала вона собі.

Стюардеса зробила оголошення своїм низьким, чітким голосом:

— Пані та панове! У зв’язку з грозою над аеропортом Шарля де Голля наш літак здійснить посадку в аеропорту Орлі. Командир екіпажу від імені авіакомпанії перепрошує за незручності. Усім охочим буде надана можливість трансферу до аеропорту Шарля де Голля наземним транспортом.

Невдоволений гул пасажирів пронісся по салону літака.

 — А зараз, - продовжила бортпровідниця. — Будь ласка, пристебніть ремені безпеки. Ми прибудемо в аеропорт Орлі через двадцять хвилин.

Закінчивши оголошення, стюардеса рушила проходом між рядами, виконуючи звичний передпосадковий обхід.

 — Загасіть сигарету, сер. Дозвольте, мадам Лангуа, я допоможу вам. Усе гаразд, синьйор Моралес?

Сталева рука впевнено змахнула у відповідь.

Плавний віраж реактивного Boeing-747 був майже непомітним. Нік відчув його й востаннє окинув поглядом своїх супутників. Усі на місцях, усі сумлінно пристебнуті.

Що ж, схоже, на цьому все.

Еллен йшла проходом у його бік.

Крізь розрив у хмарах уже виднівся тонкий шпиль Ейфелевої вежі.

Стюардеса нахилилася над Ніком, удаючи, ніби поправляючи його ремінь безпеки.

— Ви шахруєте, мсьє Шугай. У вас ремінь не застебнутий, — промовила вона з усмішкою.

Ледь ворушачи губами, додала:

— Ви мені допоможете?

— Із задоволенням.

Потім посміхаючись та дивлячись на її миловидне овальне личко, додав:

— Як, коли, де? І, між іншим, кому саме?

Він дивився на неї й чекав.

Дівчина випросталася й удавано суворим тоном сказала:

— Справді, мсьє Шугай. Ви ж знаєте, що я не можу цього сказати. Але ніщо не заважає вам зателефонувати мені.

Вона знову понизила голос:

— Постарайтеся вийти з літака останнім. Інакше... Мене звати Еллен Дюбуа, «Mercy-Argenteau», бульвар Montmartre, 16 bis. Телефон: 203-2401. Зателефонуйте сьогодні о восьмій вечора.

Нік кивнув, й Еллен пішла далі повз крісла пасажирів.

У мозку «Вожая» забив запізнілий тривожний дзвінок. Його так захопило питання «хто?», що він майже не замислювався над можливістю пастки.

А для людини його професії таку можливість не можна було скидати з рахунку.

Що ж, добре, що він нарешті про це подумав.

Проте чомусь йому не здавалося, що це пастка.

І справа була не лише в тому, що Еллен була надзвичайно вродливою.

Вона здавалася наляканою.

Літак вирівнявся, і внизу відкрився паризький аеропорт Орлі: футуристичні скляні термінали, довгі бетонні смуги та цілий рій різних літаків, що чекали своєї черги.

Останні секунди польоту. Земля стрімко наближалася, сірий бетон злітної смуги пролітав безпосередньо під фюзеляжем «Королеви небес». Звук двигунів майже затих. Пасажири мимоволі затамували подих.

Гуп!

Шасі літака торкнулося французької землі. Важкий Boeing-747 на мить здригнувся всім своїм титановим тілом. Одразу ввімкнувся потужний реверс двигунів: Нік відчув, як його тіло сильно штовхнуло вперед, ремені безпеки врізалися в тіло, а за вікном підіймається вихор пилу та дрібних крапель. Багатотонний гігант слухняно сповільнював свій біг і спокійно покотився рульовою доріжкою до термінала.

Напруга в салоні миттєво спала. Синьйор Моралес полегшено зітхнув, підіймаючи свою штучну руку над головою. З динаміків пролунав спокійний голос Еллен Дюбуа: «Ласкаво просимо до Парижа, температура за бортом +15 градусів… ».

Повідомлення бортпровідниці загубилося серед бурі голосів і метушні пасажирів.

Політ закінчився.

Нік ліниво потягнувся. Він глянув в ілюмінатор. Перші пасажири метушливо спускалися трапом літака прямо на летовище.

«Дивно, — подумав Нік. — Дивно, що висадка пасажирів проводиться по трапу, а не через посадковий рукав… Напевно, це пов’язано із перенесенням рейсів з де Голля…»

У салоні двоє чи троє пасажирів ще боролися зі своєю ручною поклажею, але не було сенсу привертати до себе увагу, байдикуючи без діла. Нік підхопив свій кейс і неспішно рушив до виходу.

— Для мене є плащ? — запитав він у Еллен, яка стояла біля трапа.

— О, так, справді, — жваво кивнула вона. — Одну хвилинку.

Ніколя чекав.

Позаду він відчував присутність чоловіка з біонічною рукою.

— Перепрошую, синьйор. Я поспішаю, - кинув лисий Нікові на ходу.

Англійська в нього була бездоганна, майже без акценту.

Нік ступив на трап і відступив убік.

Еллен повернулася від вішалки з верхнім одягом.

— До побачення, синьйор Моралес. Сподіваюся, ви ще не раз скористаєтеся послугами нашої авіакомпанії.

Вона ввічливо усміхалася чоловікові зі штучною рукою.

Тепер череп, схожий на голову Бріннера, ховався під зовсім новим панамським капелюхом. Тонкі губи ледь помітно скривилися в усмішці, а кремезне тіло нахилилося вперед у майже непомітному поклоні.

— Дякую. Ми ще зустрінемося, я певен. Перепрошую.

Він протиснувся повз Ніка на трапі й швидко попрямував через льотне поле. Нік із захопленням відзначив спритність його рухів. Біонічна рука трималася цілком природно й легко погойдувалася вздовж тіла.

Еллен повернулася з його чорним плащем.

— Ну що ж, рушаю, мадемуазель Дюбуа.

Нік лагідно усміхнувся їй — усмішкою чоловіка, який умів цінувати красу.

М'який чорний локон намагався вирватися з-під пілотки Еллен, а вітерець ворушив тканину блузки на грудях.

— Проведете мене вниз?

— Це трохи незвично, але чому б і ні?

Вона йшла на крок попереду нього й тихо сказала:

— Зараз говорити багато не можу, але мені потрібна ваша допомога. Йдеться про вбивство.

— Вчинити його? — трохи здивовано запитав Нік.

— Ні, звісно ж, ні, — сухо відповіла вона. — Розкрити його. Жахливий, потворний злочин.

Вони зупинилися біля підніжжя трапа.

— Я спробую, — сказав Нік. — Це може бути не зовсім за моїм фахом, але, можливо, ми з'ясуємо це за пізньою вечерею.

— Можливо, й з'ясуємо. Дякую.

Вона коротко усміхнулася.

— Ви пам’ятаєте: 203-2401, «Mercy-Argenteau», бульвар Монмартр, 16 біс.

Нік кивнув і помахав рукою на прощання.

Вона повернулася до трапа, а він швидким кроком рушив слідом за потоком пасажирів, які безладно тягнулися до термінала аеропорту. Нік знову встиг здивуватися, висадка пасажирів проводилась безпосередньо на летовище, а не через посадковий рукав.

«Треба було запитати у Еллен», - подумав він.

Попереду в сонячному сяйві блищав світлий панамський капелюх, що захищав лису голову синьйора Моралеса. Якась сила, якесь шосте чуття, змусило Ніка підвести погляд на оглядовий майданчик аеропорту.

І саме в цю мить пролунав звук.

Ледь вловиме клацання. Тихе, майже як сюрчання цвіркуна, — звук, який мав би загубитися в глухому гулі аеропорту.

Але «Вожай» його почув.

Він завмер, різко загальмувавши просто на кроці. Всі органи чуття його чудово натренованого тіла миттєво насторожилися.

Нік уже колись відчував таке.

Звук долинув спереду.

Він устиг лише швидко глянути вперед — і побачив щось незбагненне й моторошне.

Синьйор Моралес раптом зупинився на ходу, ніби теж почув це клацання.

І ніби воно щось означало для нього.

Бо ще дивніше було те, що він підняв свою біонічну руку, наче збирався перевірити її на якісь механічні несправності.

І раптом…

Оглушливий рев вибуху розірвав свідомість Ніка.

Всесвіт перекинувся догори дриґом, вивертаючи землю й людей на ній у кипляче місиво хаосу, тіл і уламків.

Ніка підкинуло, мов пір'їну в урагані, й жбурнуло обличчям у розпечений сонцем бетон летовища.

Пасажири кричали від безтямного жаху.

Здавалося, ніби блискавка впала з неба й ударила просто в розріджену колону пасажирів, які щойно залишили рейс 1602.

Повітря здригалося й гуркотіло від вибуху.

Нік насилу розплющив очі.

Дощ з уламків і бетонної крихти осипав його руки, якими він прикривав голову. Плащ і кейс лежали за кілька метрів від нього — вибухова хвиля вирвала їх із рук.

Картина перед ним була справжньою бійнею.

Пасажири лежали в неприродних позах, схожі на поламані ляльки, недбало кинуті на велетенське сміттєзвалище.

Моторошний колаж жаху.

З вирв здіймався дим. Лише кілька секунд тому там ішли молодята, блондинка зі своїм веснянкуватим хлопчиком, брюнетка з підручником, тендітний юнак із млявими руками й...

Величезна димляча вирва зяяла там, де стояв синьйор Моралес і дивився на свою руку.

Зараз від кубинського синьйора не залишилося й сліду.

З боку будівлі аеропорту та оглядового майданчика долинула хвиля пронизливих людських криків і плачу.

Нік підвівся на ноги, похитуючись.

Приголомшений.

Закривавлений.

Вуха йому роздирав вереск сирени та тваринні крики людей, охоплених болем і страхом, а душу морозила близькість раптової, жахливої смерті.

Позаду він почув жіночий плач.

Гіркий, уривчастий, сповнений жаху.

Це була Еллен Дюбуа.

Нік різко обернувся й побачив її на верхньому майданчику трапа. Вона вчепилася в трохи погнутий поручень й ридала.

Швидкий погляд на летовище переконав його: він вже нічим не міг допомогти тим, хто лежав унизу.

По бетону з ревом мчала автівка швидкої допомоги. Досягнувши вирви, вона різко загальмувала, і її сирена стихла.

Нік кинувся до літака й стрімко злетів трапом.

Пілот і бортінженер промчали повз нього, поспішаючи на власні очі побачити кошмар, що розгорнувся на льотному полі.

Нік узяв Еллен за плечі.

— Припиніть. Заспокойтеся. Ви не поранені?

— Ні, я... я в порядку, в порядку, але, Боже мій, який жах!

Вона ледве вимовляла слова, задихаючись від плачу.

— Люди... Усі ці люди!

— Ви бачили щось незвичайне перед тим, як це сталося?

Нік легенько струснув її за плечі.

Вона відкинула волосся з очей і провела долонею по заплаканому обличчю.

У цьому жесті було щось дивно зворушливе, майже дитяче.

— Ні, але... синьйор Моралес. Я думала... я думала, це він вибухнув!

Вона підняла руку, несвідомо повторюючи останній рух кубинця.

— Саме так і мені здалося, — сказав Нік. — Послухайте, візьміть себе в руки. Усіх нас допитуватимуть. І не треба нікому казати, що ви зі мною розмовляли... ні про що. Я зателефоную вам сьогодні ввечері.

Але одна постать на оглядовому майданчику бачила, як вони розмовляли.

Бачила жест Еллен рукою.

Бачила, як одразу після цього вони обидва подивилися на моторошну вирву там, де колись стояв Моралес.

Холодний, розважливий розум поставив собі запитання:

«Навіщо ризикувати?»

І сам же дав на нього відповідь...