Раді Вас бачити!

Нік затамував подих.

Не так, як це роблять звичайні люди. Не з різким, чутним вдихом, який одразу вказав би невідомому зловмисникові, де саме він стоїть.

Йога має багато переваг.

Одна з них — мистецтво керувати диханням.

Нік стулив губи й перестав дихати. Тиша в кімнаті наче застигла.

Швидко пристосовуючи очі до темряви, «Вожай» завмер і став чекати. Але його мозок працював із шаленою швидкістю, відтворюючи в пам'яті кожен предмет меблів, кожну річ, що займала простір і визначала геометрію кімнати ще до того, як згасло світло.

У сусідньому номері перекинувся стілець. Пролунав чоловічий голос із лайкою.

Думки Ніка мчали крізь темряву.

Він стояв між ліжком і комодом.

Двері були приблизно за три метри ліворуч.

По обидва боки дверей — крісло й невеликий столик.

Праворуч, за кілька кроків від ліжка, — ванна кімната.

Два вікна виходили на Сену, відкриваючи чудовий краєвид нічного Парижа. Важкі штори були запнуті ще тоді, коли він робив вправи, і залишалися закритими, коли він уже закінчив одягатися. Через вікна ніхто не міг проникнути.

Вхідні двері були замкнені зсередини.

Ванна.

Зловмисник мусив бути у ванній кімнаті або десь поруч.

У ванній було маленьке віконце — замале для звичайної людини. Але усі інші можливі шляхи проникнення були виключені.

Де ще могла ховатися небезпека, як не у ванній?

Нік не рухався.

За потреби він міг затримувати подих досить довго.

Але що робив у цей час незнайомець?

«Вожай» напружив слух, вловлюючи найменший звук.

Тепер він чув Париж. Гуркіт міського руху долинав з вулиці… Ось пролунав клаксон, напевно водій попереджав пішохода, який замислившись, надто повільно переходив вулицю… А ось прогуркотів потяг метро по мосту Бір-Хакім.

Пожежна драбина?

Вона була не просто під вікном ванної, але достатньо близько для спритної людини.

Десь унизу знову різко засигналив автомобіль.

А тим часом тиша в номері 212 стала майже відчутною — живою істотою. Його непроханий гість не міг чекати надто довго. Якщо світло згасло й в інших номерах, постояльці незабаром здіймуть галас. Електрику ось-ось відновлять.

І це Ніка цілком влаштовувало.

Ледь чутне, сухе шльопання шкіри об шкіру миттєво привело його в дію.

Занадто близько.

Не вдихаючи, Нік ковзнув убік від того місця, де стояв, і безшумно перемістився до стіни біля дверей.

Одночасно він напружив передпліччя.

Ахілл тихо вислизнув із прихованої шкіряної кобури й ліг прохолодною вагою в праву долоню. Лезо, гостре як бритва для гоління, беззвучно стало в бойове положення.

Лівою рукою Нік намацав крісло. Якщо поставити його між собою й невидимою загрозою, воно могло дати хоч якийсь захист.

«Вожай» рухався беззвучно.

Але темрява зрадила його. Ніби той, хто перебував у кімнаті разом із ним, бачив його рухи рентгенівськими очима.

Пролунав тихий свист. Повз ліву щоку Ніка майнув стрімкий подих повітря. Глухий стукіт сповістив, що холодна летюча сталь знайшла ціль.

Реакція «Вожая» була миттєвою. Чистий рефлекс, народжений пам'яттю тисяч сутичок.

Його ліва рука намацала руків'я ножа нападника, що стирчало із дерев’яної панелі на стіні. Нік подав праве плече трохи нижче руків'я, визначив напрям й відповів тим самим.

Ніж, що кілька секунд тому становив смертельну небезпеку для «Вожая», злетів з його долоні з легкістю й силою кулі, точно по лінії, звідки щойно прилетів.

Тіло Ніка напружилося. Очі марно намагалися прорізати суцільну темряву. Але тепер очі були вже не потрібні.

Тишу розірвав придушений крик здивування. Не встигнувши перетворитися на повноцінний зойк, він захлинувся булькотливим хрипом.

Щось важко впало на підлогу.

Нік повільно випустив повітря з легень.

Убивця заплатив за свою самовпевненість.

Десь неподалік грюкнули двері.

Із коридору долинув сердитий голос:

— Що тут, чорт забирай, коїться? Хтось, мабуть, бавився із запобіжниками чи автоматами, як там вони називаються! Невже нас збираються тримати в темряві всю ніч?

Нік навпомацки дістався вікна й розсунув штори.

Тьмяне світло нічного паризького неба освітило чоловіка, який лежав долілиць, розкинувши руки й ноги. Половина його тіла залишалася у ванній кімнаті, а решта простяглася по підлозі спальні.

Ніж стирчав із його горла — похмуре свідчення точності судження й кидка Ніка.

«Вожай» обережно наблизився до тіла. Нападник без сумніву був мертвий.

Нік перевернув тіло. Закривавлене обличчя було неможливо впізнати.

«Вожай» переступив через труп і зайшов до ванної. Короткий огляд підтвердив його підозри — єдине маленьке віконце було відчинене.

Нік визирнув назовні. Як він і пам'ятав, - пожежні драбини по обидва боки вікна були зовсім поруч. Потрібна була лише відвага.

Він повернувся до тіла.

Світло спалахнуло.

Очам знадобилося кілька секунд, щоб звикнути до яскравості.

Мертве, безвиразне обличчя дивилося на нього з підлоги.

Із коридору долинув вибачливий голос:

— Мабуть, якийсь хлопчисько бавився. Чийсь дурний жарт. Перепрошуємо, панове. Вибачте за незручності.

Голос і гомін поступово стихли.

Незручності.

Ще б пак.

Йому треба було забиратися звідси.

Нападник був приблизно метр вісімдесят заввишки — не низький, але худий, мов сопілка. Одягнений як звичайний мийник вікон: джинсові штани й парусинова сорочка. Відро він із собою не взяв. Напевно, розраховував просто злитися з міським краєвидом і швидко з'явитися та зникнути.

Не вийшло.

Навіть смерть не стерла з його обличчя простакуватого виразу.

Жодних особливих прикмет.

У кишенях — нічого. Навіть коробки сірників.

На вицвілому робочому одязі — жодних ярликів. Нік перевірив підбори черевиків, рот і вуха — чи не сховано там якісь пристрої.

Нічого.

Убивця прийшов лише з ножем. Ніж із руків'ям з оленячого рогу, що тепер стирчав з горла свого власника, був звичайним, таким, що можна придбати у військовому магазині чи крамнички мотлоху з вулиці Даггер.

І тут теж — нічого.

А це «нічого» давало надто багато приводів для занепокоєння.

Хтось послав убивцю до номера Шугая.

Через вибух у літаку?

Чи через щось зовсім інше?

«Чи був убивця одинаком?» — подумав Нік.

Худорлявий проник через вікно ванної одразу після того, як згасло світло. Він не міг одночасно возитися із запобіжниками в коридорі.

Отже, мав бути другий.

Але той, хто вимкнув світло, напевно, вже давно зник. Шукати його не мало сенсу.

Як і залишатися тут.

Шкода, що покоївці доведеться знайти труп. Але таємні агенти не могли дозволити собі справ із міською поліцією.

Нік поклав тіло убивці на ліжко й недбало накрив його ковдрою. Обернувши пальці рушником, витяг ніж. Загорнув його в рушник і поклав до портфеля.

Тіло не повинні були знайти до наступного дня, інакше все втрачало сенс.

Розрахункова година була о другій пополудні, а жодна покоївка не турбуватиме гостя, який спить, хоч би як поспішала закінчити зміну. Навіть якщо той не відповідає на стукіт у двері.

Але друзі вбивці — зовсім інша справа. Якщо вони вирішать навідатися, мовчання за дверима їх не зупинить.

Валізу, що була куплена перед заселенням лише для маскування, можна залишити.

Нік взяв у руки кейс і, розстебнувши замки, почав збирати речі: зубна щітка, бритва, улюблений парфум Chanel for men, рушник із ножем нападника, книжка його улюбленого автора Сержа Левре, яку він не дочитав у літаку, та напівпорожня фляга.

Усе інше, що йому було потрібне, він носив при собі.

Гастон та Ахілл вже зайняли звичні місця.

За підпис на реєстраційній картці готелю він не хвилювався.

У Директораті, ще на початку кар’єри, - його два місяці вчили змінювати почерк відповідно до вигаданих легенд і ставити переконливі, але нерозбірливі підписи, які нічого не означали й не піддавалися аналізу.

Насправді він зареєструвався як Габріель Боровіц. Але ніхто й ніколи цього не доведе.

Нік витратив кілька хвилин на ретельний огляд номера 212, а потім обережно вийшов у коридор й зачинив двері, які автоматично замикалися.

Ключі від номера залишилися на письмовому столі.

Потім він повісив на ручку табличку «Don’t disturb» (англ. «Не турбувати») й рушив до сходів із кейсом у руці.

Спільник худорлявого, якщо ще десь і був поблизу, навряд чи наважився б показатися при яскравому світлі.

Та й Нік був напоготові.

«Вожай» піднявся на два поверхи, уважно стежачи за будь-яким підозрілим рухом, й попрямував до ліфтів.

За нинішніх обставин паризька поліція отримає справу, яку навряд чи колись розкриє. У номері не залишилося нічого, що могло б привести до людини на ім’я Ніколя Шугай. Але роботодавці вбивці скоро зрозуміють, що їхня здобич достатньо пильна, щоб убити й зникнути.

А це обіцяло досить неприємне майбутнє.

Шкода, в певному сенсі, що він убив нападника одразу. Та що вже поробиш — не плачуть над пролитими трупами.

Особливо якщо це не твій власний.

***

Нік дивився крізь скло на дверях у вестибюлі, оглядаючи фойє та розмірковуючи, скільки їх насправді і що сталося з другим чоловіком. Не піднімаючи руку «Вожай» натиснув «виклик» на своєму смартфоні.

Дзвінок телефону кілька разів пролунав десь удалині.

— Так? — як завжди уривчасто, почувся голос мсьє Жосса.

— Мені щойно намагалися доставити ніж із чудово нагостреним лезом, — промовив Нік. — Я відмовився прийняти доставку.

— Он як. Помилилися адресою?

— Ні. Гадаю, адреса правильна. Просто не той пакунок.

— Кур'єр ще там?

— Так. І ще деякий час побуде. До нього може приєднатися компанія — хтось захоче перевірити, чи доставку виконано. Але впустити їх доведеться вже комусь іншому. Думаю, мені краще змінити готель. Готель «Гаварні» підійде для вашого пакунка?

— Для мого — цілком. Якщо тільки він не підійде також й для їхнього. Дивись не поріжся.

Голос старого був трохи кислим.

Нік майже чув його думки.

Справі не минуло й кількох годин, а «Вожай» вже встиг забезпечити слідство трупом, який тільки все заплутає.

Нік усміхнувся, дивлячись на телефон.

— І ще одне. Коли відправите когось розібратися з цією доставкою, нехай оглянуть не лише парадний вхід, а й службовий. Це може виявитися чимось більшим.

— Не турбуйся про мою пам'ять.

Жосс поклав слухавку.

Нік ще раз оглянув вестибюль і набрав інший номер.

Цього разу він зателефонував до «Mercy-Argenteau».

— Алло, мадемуазель Дюбуа? Це Нік, Ніколя Шугай. Перепрошую за запізнення.

Голос Еллен звучав напружено.

— Слава Богу, це ви.

Він почув полегшене зітхання, і її голос трохи пом'якшав.

— Я вже думала, що ви передумали.

— Навіть не думав. Після всього, що сталося сьогодні, я радше боявся, що передумаєте ви.

— О Боже... Хіба ранок не був жахливим? Я ніяк не можу викинути це з голови.

Її голос знову затремтів.

— Той бідолашний чоловік! А діти... ті крики... кров... Я цього не витримаю!

— Спокійніше. Заспокойтеся.

Нік стривожився, почувши знайомі нотки істерики.

Але слова «Я цього не витримаю» прозвучали якось дивно.

Хоча, можливо, й ні.

Те, що сталося, справді важко було пережити.

Він навмисне зробив свій голос жорсткішим.

— Ви збираєтеся розклеїтися чи все-таки візьмете себе в руки? Бо якщо вже розсипатися на шматки, то робіть це без мене. Є одна річ, яку я просто не можу терпіти, — істеричні жінки.

Він замовк.

Зазвичай на цю наживку клювали.

— А є одна річ, яку я теж не можу терпіти, — холодно відповіла Еллен, — це чоловіки, які вважають, ніби комусь є діло до того, що вони можуть чи не можуть терпіти. А потім ще й приправляють свої повчання пихатими банальностями та...

— Оце вже краще!

Він засміявся вголос.

— Ці старі затерті фрази майже завжди спрацьовують.

Запала коротка тиша.

Потім пролунало:

— О...

І тихий сміх.

— То о котрій мені за вами заїхати? — діловито запитав Нік. — Так... Зараз уже пів на сьому, а в мене ще залишилося кілька справ. Зможете почекати до восьмої чи, скажімо, до чверті на дев’яту?

— Якщо ви думаєте про вечерю, то я ще ніколи в житті не була такою неголодною. Але я б воліла, щоб ви не забирали мене звідси.

Вона замислилася вголос.

— Можемо зустрітися в «Кардиналі» або... ні, не хочу чекати в ресторані.

— У барі?

— Або в барі... Ні, знаю! Давайте зустрінемося біля фонтану Порт-д'Отей. О восьмій п'ятнадцять. Потім можемо трохи прогулятися Булонським лісом. Мені хочеться трохи свіжого повітря. Ви не проти?

— Звичайно, ні. До зустрічі о восьмій п'ятнадцять.

Нік поклав слухавку.

Залишався ще один дзвінок.

Його палець машинально набрав знайомий номер.

— Серж? Це Нік.

Якщо за ним стежили ще від аеропорту, то було чесно попередити Сержа, що хтось міг звернути увагу на його будинок.

Навряд чи.

Але можливо.

Нік коротко розповів йому про те, що сталося.

Серж розреготався у відповідь.

— Не хвилюйся за мене, хлопче. Якби я був легкою здобиччю для будь-якого пройдисвіта, мене б уже з десяток разів поховали. Та й трохи руху мені не завадить. У мене ще залишилися деякі штучки, які треба випробувати. Ну, знаєш, у справжніх умовах, так би мовити. А от тобі, друже, не завадило б повчитися. Добре, що ти працюєш лише на уряд. Інакше з тебе вийшов би кепський гангстер!

Він знову розсміявся й поклав слухавку.

Нік подивився у вестибюль.

Чоловік середнього віку з черевцем заможного службовця зручно вмощувався в м'якому кріслі.

Молодший чоловік із короткою стрижкою «їжачок» чекав швидкісного ліфта.

У руках він тримав валізку, яка виглядала так, ніби в ній лежали зразки товару для продажу.

Нік знав, що насправді вона наповнена делікатними інструментами його особливої професії.

Агенти А.М.І.С. уже почали свою гру.

***

Нік використав той короткий час, що залишався до зустрічі, щоб переселитися до готелю «Гаварні».

У магазині на вулиці Рю-де-ОНік купив дешеву валізу на один костюм і пішки попрямував до готелю, уважно стежачи, чи не тягнеться за ним хвіст.

Якщо його знайшли одного разу, то могли знайти й знову.

Але якби за ним стежили після того, як він залишив «Мезон Апартаментс», топтуни А.М.І.С., що вже прикривали його, неодмінно помітили б «хвіст», і тоді вони утворили б акуратну процесію з кількох чоловіків.

Наскільки ж Нік міг судити, «хвоста» за ним не було.

Пізній випуск «Le Monde»кричав із першої сторінки заголовком:

ТАЄМНИЧИЙ ВИБУХ В АЕРОПОРТУ ОРЛІ

Нік купив газету, зареєструвався на ресепшені готелю, заповнивши анкету незрозумілими каракулями і почав, за кілька хвилин читати на самоті в номері на четвертому поверсі.

Це була лише загальна історія, що була сповнена нерозгаданих загадок і не передбачала офіційного розкриття дивної події, але вона справді містила один уривок цінної інформації:

«... був ідентифікований як Карлос Моралес, секретар посольства однієї з країн Карибського басейну. Політ не був офіційним за своїм характером, як повідомила сьогодні влада».

Влучання у «яблучко» для мсьє Жосса…

Знову.

Містер Джон Браун з Великої Британії;

Ахмед Тал Барін – Рахул Кумар з Індії;

Ла Дільда – Хуан Кіспе Мамані з Перу…

Й тепер ще секретар посольства Карлос Моралес.

Коли четверо дипломатів гинуть за схожих обставин, це означає, що щось назріває.

Якого біса страхові компанії могли повірити в таке кволе прикриття, як убивство заради страхових виплат? Чи це просто офіційна версія, покликана приспати пильність ворога, поки ФБР нишком копає глибше?

А втім, був і один виняток.

Помилка пілота.

Можливо, це справді був виняток.

Справи дедалі більше скидалися на справжню міжнародну юшку.

А мсьє Жосс був саме тим кухарем, який умів помішувати такий казан.

Штучна рука Моралеса...

Можливість того, що саме вона була вибуховим пристроєм, водночас заворожувала й жахала.

Цікаво, до яких висновків дійдуть Управління цивільної авіації та всі інші служби щодо цього вибуху — єдиного, що стався не в літаку.

У певному сенсі це було навіть перевагою. Коло пошуків звужувалося.

Нік замислився, чому Еллен обрала місцем зустрічі саме фонтан на Porte D'Auteuil.

У глибині свідомості знову ворухнувся вічний сумнів. Для того, хто хотів би прибрати його, це було б ідеальне місце.

«Не поспішай натискати на спусковий гачок», - наказав він собі.

Можливо, усе закінчиться просто приємним вечором у місті з надзвичайно вродливою дівчиною, яка довірливо звернулася до тебе по допомогу.

Ага.

Збіг.

Ще один збіг.

І ще один.

Їх ставало забагато.

Серія вибухів.

Благання про допомогу від вродливої дівчини, яка призначає зустрічі в найдивніших місцях.

Невпізнаний нападник із ножем й невідомими мотивами.

А він лише займався своїми справами.

І поговорив із Еллен.

Нік без мелодії насвистував собі під ніс, перекладаючи речі по кишенях і поправляючи Гастона та Ахілла, щоб вони зручніше розташувалися на своїх звичних місцях.