Спочатку:
На сторінку книги
Увечері все виглядало по-іншому. Море не шуміло — воно шепотіло. Вітер торкався плечей, ніби нагадував: «життя — тут, не в телефоні».
На літній сцені починалась імпровізація. Юля сиділа на піску, босоніж, дивилась на небо і слухала — не лише музику, а й себе. Хлопець із гітарою був там. І цього разу він грав не просто для всіх — він грав для неї.
Тетяна сміялась — рідко, але щиро. Ірина тихо шепотіла собі вірші. Вони всі знали: це не просто вечір. Це — момент, коли все стирається, крім емоцій.
— А якщо завтра все закінчиться? — спитала Юля, відкинувшись на теплий пісок.
— Значить, сьогодні мусить бути справжнім, — відповіла Ірина.
Тетяна додала:
— У кожної мелодії є остання нота. Але її пам’ятаєш найкраще.
Їхня музика звучала між рядків — у розмовах, у тиші, в поглядах, що більше говорили, ніж слова. У всьому цьому була поезія літа, яке змінювало їх, наче музику, що спочатку просто грає фоном, а потім — стає особистою піснею.
Хлопці не говорили багато. Але кожен жест, кожна посмішка, кожен ритм був влучним. Вони не намагались вразити. Вони були. І саме це виявилось найважливішим.
Юля раптом відчула — вона більше не тікає. Вона — на місці. Тут. Ірина — відкривалась, ніби сторінка за сторінкою. А Тетяна… вона дозволила собі відпустити контроль. І просто бути в музиці.
Коли вечір добіг кінця, вони не прощались. Вони мовчки обнялись. І кожна знала: між ними — звучить щось справжнє.
Продовження буде...
