Спочатку:
На сторінку книги
Першою рішучість проявила Ірина. Вона не просто вимкнула телефон — вона влаштувала справжню церемонію прощання з обов’язками. Запакувала зарядні пристрої в коробку, приклеїла на неї записку «Не відкривати до осені» і сховала її під ліжко в готельному номері.
— Якщо мене шукатимуть — хай краще самі себе знайдуть, — сказала вона й вийшла в халаті на балкон.
На столику вже чекала кава. Без графіка, без терміновостей. Уперше за довгий час — просто кава.
Тетяна тим часом сиділа на шезлонгу й рахувала в голові, скільки листів ще прийде без її відповіді. Вона вже двічі відкривала ноутбук… і двічі його закривала.
— Це звичка. Робота — це як кофеїн. Якщо не припинити, буде передозування, — зітхнула вона і простягнула руку до мохіто.
Юля тим часом лежала біля басейну з книгою на грудях і закритими очима. Не читала. Просто лежала. І відчувала, як тіло вперше за рік починає дихати.
— Відпочинок — це теж навичка. Її треба тренувати, — сказала вона, не відкриваючи очей.
Цього дня вони не зробили нічого «важливого». Але почали найголовніше — повертати себе собі.
Далі буде...
