Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Маркіян прокинувся рано. Ще до того, як півень у дворі встиг прокукурікати своє перше «ку-ку-рі-ку».

Перші кілька секунд він просто лежав і дивився в стелю. Павук був на місці. Балка — теж. У повітрі все ще стояв слабкий запах шкір, диму й учорашнього хліба.

Отже, не прокинувся.

Ця думка вже не викликала такої паніки, як учора.

Маркіян підняв руку.

21:32.

— Ну хоча б ти послідовний, — пробурмотів він до Montana.

На іншій лаві вже вовтузився Котигорошко. Він чухав то плече, то бік, то спину й сердито бурчав собі під ніс.

— Ой, дядьку, у тебе тут не хата, а лігвище блощиць! Мало не заїли до смерті. Я вже думав, Змій уночі прийшов, а то блощиця з амбіціями.

Із-за перегородки озвався Микита:

— Є така справа. Господині немає, а шкур у хаті більше, ніж людей. Та годі голосити — краще сніданок спожити.

Котигорошко фиркнув, але перестав чухатися.

Сніданок був простий: кисле молоко, сир і хліб, який учора ще був теплим, а сьогодні вже трохи зачерствів.

Маркіян жував повільно.

Удома в цей час мама, мабуть, смажила б яєшню з цибулею. Або робила канапки з лікарською ковбасою. І какао — надто солодке, як він завжди казав, хоча випивав до останньої краплі.

Від самого спогаду стало тепло й водночас боляче.

Маркіян навмисно ковтнув більший шматок хліба, щоб не думати далі.

— Так, дядьку, — сказав Котигорошко, — треба нам Марка перевдягнути.

— А що зі мною не так? — машинально запитав Маркіян, хоча відповідь уже знав.

Гриць показав на нього ложкою.

— Усе.

Джинси після вчорашньої дороги були в пилюці. Кеди — теж. Кофтина з написом Iron Maiden серед полотняних сорочок справді виглядала так, ніби Маркіян випадково забрів сюди з концерту, про який тут ніхто не чув і ще кількасот років не почує.

Микита витер руки об фартух.

— Піди до Мотрі. Попроси одягу з їхнього молодшого.

Котигорошко перестав жувати.

— Того, що Змій торік забрав?

— Того.

Микита сказав це буденно. Але в хаті на мить стало тихіше.

— Може, їй легше буде, як не бачитиме тих речей щодня.

Гриць кивнув і встав.

Маркіян провів його поглядом до дверей.

— Змій справді забирає людей?

Микита не відповів одразу.

Він налив собі молока, сів навпроти й тільки тоді сказав:

— Забирає.

— Навіщо?

— А буря навіщо дах зриває?

— Буря не думає.

— От і він не питає.

Маркіян насупився.

— Але він же істота.

— Для когось — істота. Для когось — біда. Для когось — кара. Люди люблять називати те, чого бояться.

Микита сьорбнув молока.

— Налітає. Цупить. І нема. Без причини. Без логіки. Як буря. Як забуття.

Останнє слово зачепило Маркіяна.

Він згадав матір Котигорошка на полі. «Те, що змушує забути». Тоді це прозвучало як чергова загадка. Тепер Микита говорив майже те саме — але зовсім без урочистості, ніби пояснював, чому взимку мерзнуть руки.

— А ви його бачили?

— Кого?

— Змія.

Микита задумався.

— Бачив тінь.

— І все?

— А тобі мало?

— Щоб щось довести — мало.

Микита усміхнувся.

— Оце ти справді з дивного краю.

Маркіян уже хотів запитати ще, але двері відчинилися й повернувся Котигорошко. У руках він ніс вузлик.

— Мотря дала.

Він поклав згорток на лаву.

Усередині були полотняна сорочка, широкі штани й шкіряний пояс. Одяг був трохи заношений, пахнув димом, сухою травою й чужою хатою.

Маркіян торкнувся сорочки.

Йому раптом стало незручно.

Це були речі хлопця, якого вже не було.

— Може, не треба?

Котигорошко не одразу зрозумів.

— Чого?

— Це ж його.

Гриць подивився на вузлик.

— Було його.

— І тобі нормально?

— А що з ними робити? Гнити мають?

Маркіян не знайшов відповіді.

У його світі речі померлих або зберігали, або віддавали, або ховали кудись подалі, щоб не бачити. Тут, схоже, все було простіше. Людина зникла. Сорочка залишилася. Комусь іншому вона могла знадобитися.

Він перевдягнувся.

Штани виявилися трохи короткими, сорочка — широкою в плечах. Кеди Маркіян залишив. На постолах, які запропонував Микита, він протримався рівно пів хвилини.

— Ні.

— Що «ні»? — запитав Котигорошко.

— У цьому я ноги поламаю.

— А в твоїх черевичках не поламаєш?

— Вони називаються кеди.

— А-а. Тоді, звісно.

Свої джинси й кофту Маркіян склав у вузлик. Чомусь викинути або залишити їх у Микити навіть не подумав.

Це було його.

Звідти.

І поки ці речі були поруч, Київ здавався трохи менш далеким.

— Ну що, дядьку, шануйтеся! — сказав Котигорошко, виходячи.

— І ти в біду не встрявай! — гукнув Микита. — Матері вітання передай!

— Передам.

Вони рушили манівцями, залишаючи Замок збоку.

Дорога ще була волога від ранкової роси. Повітря пахло травою, землею й димом від далеких хат. Сонце тільки піднімалося, і все довкола виглядало майже мирним.

Це «майже» Маркіян уже навчився помічати.

Котигорошко йшов попереду, зрідка відбиваючи палицею головки будяків.

— А знаєш, мій дядько — герой, — раптом сказав він.

— Я здогадався.

— Ні, справжній герой. Він печенізького богатиря у двобої навкулачки переміг.

Маркіян глянув на нього.

— Той самий Микита Кожум’яка з літопису?

— Не знаю я твого літопису. А дядько — мій.

— І печеніги були?

— Були.

— Давно?

Котигорошко знизав плечима.

— Давно.

— Наскільки?

— Та давно ж.

Маркіян зітхнув.

Зі звичкою тутешніх людей вимірювати час словами «недавно», «давно» і «дуже давно» він ще не змирився.

— Я змалку хочу бути таким, як він, — продовжив Гриць. — Мені дванадцять, а я вже дорослого бика підняти можу.

— Сам?

— Сам.

— Цілого?

— А ти думав, половину?

Маркіян засміявся.

— І от як зустріну Змія, — Гриць аж випростався, — неодмінно його переможу.

Маркіян хотів запитати, як саме він збирається перемагати щось, що Микита порівнює із забуттям, але не став.

Хай бодай хтось тут знає, чого хоче.

— А ти? — раптом запитав Котигорошко.

— Що я?

— Звідки ти взявся?

Маркіян зупинився.

— Я ж учора казав.

— Казав трохи.

— Я розповів майже все.

— То я не все слухав. У мене брати галасували.

Маркіян похитав головою.

І почав знову.

Про Київ.

Про Троєщину.

Про батьків.

Про НДІ.

Про бібліотеку.

Про книгу.

Про Сутність.

Котигорошко цього разу слухав уважно. Не перебивав навіть тоді, коли Маркіян пояснював, що таке телевізор, чому в будинку може бути дванадцять поверхів і навіщо людям метро, якщо можна ходити пішки.

— То у вас під землею вози їздять?

— Не вози. Потяги.

— І коней нема?

— Нема.

— Самі їдуть?

— На електриці.

Котигорошко деякий час мовчав.

— А Змії є?

— Нема.

— Тоді нудно.

Маркіян мало не сказав, що в його світі вистачає речей страшніших за Змія, але вчасно зупинився. Пояснювати Котигорошкові холодну війну, атомну зброю, Афганістан і те, чому дорослі бояться КДБ, зараз точно не хотілося.

— Зате є морозиво, — сказав він.

— Це що?

— Потім поясню.

Вони йшли далі.

Маркіян розповідав, а сам раптом помітив, що від цих слів Київ стає чіткішим.

Коли він просто думав про дім, перед очима виникали уривки: мамині руки, двері квартири, вікно, шматок двору.

А коли говорив — з’являлися деталі.

Сходова клітка.

Ліфт, який іноді застрягав між поверхами.

Запах фарби в під’їзді.

Жовтий автобус на зупинці.

Голос батька.

Навіть холодильник, що вночі починав гудіти саме тоді, коли всі вже заснули.

Маркіян сповільнив крок.

— Що? — запитав Гриць.

— Нічого.

Але це було не зовсім нічого.

Учора він боявся, що забуде.

Сьогодні вперше помітив, що спогад можна втримувати.

Якщо його повторювати.

Якщо розповідати.

Якщо хтось слухає.

Ця думка була ще нечіткою, тому Маркіян не став робити з неї висновків.

Поки що.

— А що ти тепер шукатимеш? — запитав Котигорошко.

Маркіян відповів не одразу.

Учора він шукав дорогу додому.

Потім Замок.

Потім намагався переконати себе, що все це сон.

Жоден варіант не спрацював.

Сутність з’явилася першою.

Вона сказала, що він має пройти крізь казку.

Потім зникла.

І ніхто з тих, кого Маркіян зустрів після неї, не зміг нормально пояснити ні де він, ні як сюди потрапив, ні як повернутися.

Отже, якщо в усьому цьому й була хоч одна нитка, починалася вона саме там.

— Сутність, — сказав він.

— Що Сутність?

— Шукатимемо її.

Котигорошко задумався.

— А де вона?

— Не знаю.

— Гарний план.

— Кращого немає.

— І що ти їй скажеш, як знайдеш?

Маркіян знову замислився.

Запитань було десятки.

Де він?

Що це за світ?

Чому час іде інакше?

Що за книга?

Навіщо йому горошина?

Що означає «повернути правду»?

І головне — як повернутися додому.

— Почну з першого, — сказав він.

— З якого?

— Навіщо вона мене сюди привела.

Котигорошко кивнув так, ніби відповідь була цілком задовільною.

Маркіян же відчув щось дивне.

Він не перестав хотіти додому.

Не повірив остаточно, що все навколо справжнє.

Не змирився з тим, що може залишитися тут.

Просто вперше перестав вимагати від себе негайної відповіді.

Якщо виходу поки немає, треба знайти того, хто знає правила.

Це був компроміс.

Не з цим світом.

І навіть не з казкою.

З самим собою.

٭٭٭

На годиннику було 21:40.

Маркіян подивився на цифри ще раз, хоча давно вже перестав їм дивуватися.

У його світі минуло десять хвилин.

Тут — п’ята доба.

Перші п’ять днів, як вони з Котигорошком ходили Околицею. Саме так називали цю землю місцеві. Не країною, не князівством і не царством. Просто Околицею.

Маркіян кілька разів перепитував: околицею чого?

У відповідь отримував приблизно однакове знизування плечима.

— Та всього.

Це слово дуже пасувало місцю.

Тут усе було ні далеко, ні близько. Ні початком, ні кінцем. Дорога могла цілий день вести в один бік, а надвечір вивести до тієї самої копиці сіна, повз яку вони проходили зранку. Річечка, що текла на південь, через кілька верст чомусь опинялася з півночі. Замок стояв у центрі всього цього, хоча Маркіян уже починав сумніватися, що в Околиці взагалі існує центр.

Перші два дні він ще намагався складати карту.

Не на папері — паперу не було. У голові.

Береза з розщепленим стовбуром. Колодязь із журавлем. Млин. Два пагорби. Кам’яний хрест. Хата з синюватим димом. Потім ліс. Потім поле.

На третій день карта перестала працювати.

Не тому, що Маркіян погано запам’ятовував.

Навпаки.

Саме тому й перестала.

Він надто добре бачив, що деякі місця повторюються.

Спочатку це можна було списати на схожість. У селах часто однакові хати, у лісі — однакові дерева. Так Маркіян собі пояснював.

Але однакові дерева не мають однакового зламаного сучка на висоті людського плеча.

На однакових мостах не бракує тієї самої дошки.

І дві різні миші навряд чи щоразу вибігають з одного рівчака, зупиняються біля каменя й тікають точно в одну щілину під корінням.

Маркіян почав помічати дрібниці.

Повний текст книги можна прочитати на сайті автора: https://mavik.name/books/kod-lehendy/

Кінець

Макарчук Віктор | MaVik
Код Легенди

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!