Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Усередині було напівтемно й тепло. На столі стояв глиняний глечик із молоком, миска білого сиру, круглий хліб. Пахло димом, деревом і тими самими шкурами, тільки слабше.

Котигорошко одразу відрізав собі велику скибку хліба.

— Їж, — сказав він Маркіянові. — Тут не отруєно.

Потім подумав.

— Принаймні вчора було.

— Дуже заспокоїв.

Маркіян сів.

Лише тепер, коли нікуди не треба було йти, він відчув, наскільки втомився.

Ноги нили.

У роті пересохло.

Живіт нагадав, що востаннє він їв удома.

У Києві.

Це слово несподівано боляче зачепило.

Маркіян узяв хліб.

Він був простий. Теплий. Справжній.

Галюцинація, на його думку, мала бути якоюсь туманною й несправжньою. А тут хліб хрустів. Сир був кислуватий. Молоко залишало білі вуса.

— А ти, хлопче, звідки? — запитав Микита, сідаючи навпроти.

— З Києва.

— Київ...

Микита повторив слово повільно, ніби пробував його на смак.

— Було щось таке.

Маркіян завмер.

— Було?

— Може, й є.

— То ви знаєте, де він?

— Ні.

— А звідки знаєте назву?

Микита знизав плечима.

— Пам’ятається.

— Звідки?

— Якби знав, то не казав би «пам’ятається».

Маркіян уже починав підозрювати, що тут усі навмисно уникають нормальних відповідей.

— Я з 1985 року, — сказав він.

Микита не здивувався.

— Доброго року?

— Якого?

— Твого.

— Та... нормального.

— От і добре.

Маркіян глянув на Котигорошка.

Той їв.

Ніякої допомоги від нього не передбачалося.

— Я був у бібліотеці, — продовжив Маркіян. — Відкрив книгу. Потім опинився в лісі. Там була Сутність. А потім...

Він махнув рукою.

— Потім ось це.

Микита слухав спокійно.

— Буває.

— Що саме буває?

— Коли дорога знаходить того, хто її не шукав.

— Я нічого не зрозумів.

— Значить, ще рано.

Маркіян мало не застогнав.

Котигорошко засміявся з повним ротом.

— Я ж казав. У нас так говорять.

— У вас усі так говорять.

— Не всі. Я нормально.

— Це ти так думаєш.

Надворі поступово сутеніло.

Світло у вікні стало м’яким і жовтим. Десь біля хати мукнула корова. Гуси ще раз здійняли коротку сварку й затихли.

Маркіян подивився на Montana.

21:31.

У нього неприємно стиснулося всередині.

За весь цей час — жодної нової хвилини.

Він не сказав про це вголос.

Поки що досить було одного божевілля за раз.

— Можна я тут переночую? — запитав він.

— Можна, — відповів Микита. — Місця вистачить.

— А завтра?

— Завтра буде завтра.

— Дуже змістовно.

— Хлопче, я шкури вичиняю, а не майбутнє.

Маркіян усміхнувся.

Це була перша нормальна відповідь за весь день.

Ночувати йому постелили на широкій лаві біля стіни. Домоткане рядно пахло димом, шкірою і чимось ще — старим, сухим, майже невловимим. Котигорошко влаштувався неподалік і майже одразу почав позіхати.

Спати не хотілося.

Точніше, тіло хотіло. Ноги нили після дороги, очі пекли, в голові гуділо від усього, що сталося за день. Але варто було заплющити очі, як думки починали бігати ще швидше.

Маркіян дивився в стелю.

Під балкою сидів павук і методично будував павутину. Повільно. Нитка за ниткою. Без поспіху, без паніки, ніби точно знав, що робитиме через хвилину, годину і завтра вранці.

Маркіян йому заздрив.

Він підняв руку.

21:32.

Дві хвилини.

Дві хвилини відтоді, як він торкнувся сторінки в бібліотеці.

Дві хвилини — і цілий день.

Ліс.

Сутність.

Поле.

Котигорошко.

Карета.

Замок.

Микита.

Сир, молоко, хліб.

І тепер ця лава.

Маркіян знову перевірив годинник, ніби цифри могли передумати.

21:32.

— Нормально, — прошепотів він. — Просто прекрасно.

Якщо одна хвилина там дорівнювала приблизно половині доби тут, то до моменту, коли батьки повернуться з-за тих металевих дверей, він справді міг устигнути прожити кілька років.

А якщо співвідношення ще змінювалося — то й усе життя.

Маркіян уявив себе старим, із бородою до пояса, серед якихось онуків і правнуків, які слухають казку про дивного хлопця з Києва, що колись носив кеди й годинник Montana.

Картинка була настільки дурна, що мала б розсмішити.

Не розсмішила.

Навпаки.

Десь усередині почало підніматися щось важке й гаряче.

Спочатку Маркіян подумав, що це страх.

Але страх був інший. Страх стискав горло, робив ноги ватяними й змушував уявляти найгірше.

Це було не так.

Це було злістю.

Він злився на себе.

Навіщо поліз до того стелажа?

Навіщо взяв книгу?

Навіщо торкнувся сторінки?

Навіть якщо вона світилася. Навіть якщо сама випала. Нормальна людина мала покликати дорослих.

Маркіян стиснув зуби.

— Дуже розумний, — сказав він собі. — Великий дослідник.

Потім злість повернулася в інший бік.

До батьків.

Це вони привезли його сюди.

В секретний інститут.

У підвал.

У бібліотеку, де навіть книги поводилися ненормально.

І ще залишили самого.

Бо «Марко вже дорослий». Бо «ти ж умієш себе зайняти». Бо «нікуди не ходи і нічого не чіпай».

Остання фраза особливо дратувала.

— Ага. Не чіпай.

Він перевернувся на бік.

Якщо в секретній бібліотеці лежить книга, яка може відправити людину невідомо куди, може, її не варто залишати на відкритій полиці?

Може, дорослі, які працюють на КДБ і займаються якоюсь надсекретною криптоісторією, мали б це передбачити?

А якщо не знали?

Ця думка була ще гірша.

Маркіян знову перевернувся.

Тепер він злився на Архіваріуса.

Клятого старого мовчуна.

Завжди ходив між полицями, завжди все бачив, завжди загадково посміхався.

Ніби знав.

То де він був сьогодні?

Чому не зупинив?

Чому не сказав хоча б одного нормального слова?

— Я ж дитина, — прошепотів Маркіян у темряву.

Від цієї фрази стало ще гірше.

Він не любив, коли його вважали дитиною.

Коли батьки казали «ти ще малий», він ображався. Коли в бібліотеці не давали книжку «за віком» — сперечався. Коли старші хлопці у дворі не брали його з собою — доводив, що знає більше за них.

А зараз раптом дуже хотілося бути просто дитиною.

Такою, за яку відповідають дорослі.

Такою, яку можна забрати додому.

— Я ж просто хотів знати, — сказав він тихіше.

Темрява не відповіла.

За стіною щось шаруділо.

Може, миша.

Може, вітер.

Може, тутешній домовий, русалка чи ще якась істота, про яку Котигорошко вранці розповість так, ніби це сусідка з третього поверху.

Маркіян накрився рядном до підборіддя.

На мить повернулася рятівна думка: це все кома.

Але за нею одразу прийшла гірша.

А що, якщо він у комі надовго?

Що, якщо захлинеться слиною?

Що, якщо його знайдуть не одразу?

Що, якщо книга теж зникла і ніхто не зрозуміє, що сталося?

Маркіян різко сів.

Серце билося швидко.

— Не думати.

Легко сказати.

Він спустив ноги на підлогу.

У хаті було темно. Лише в печі тліло кілька червоних вуглин.

Котигорошко спав на лаві біля протилежної стіни, розкинувшись так, що займав щонайменше половину хати.

Микита десь за перегородкою гучно хропів.

Усі спали.

Наче нічого не сталося.

Це знову розлютило.

Маркіян хотів когось розбудити.

Просто для того, щоб не бути єдиним, хто зараз думає.

Але що він скаже?

«Мені страшно, бо у вас тут час неправильно йде»?

Котигорошко, швидше за все, позіхне й відповість, що час у них завжди так ходить.

Микита скаже щось про шкуру, яку треба правильно вичинити.

Маркіян ліг назад.

— Якщо я прокинуся...

Він задумався.

— Якщо я прокинуся, я їм усе скажу.

Уявив батьків.

— Я так накричу, що вони мені куплять усі книжки світу.

Це вже звучало краще.

— І відеомагнітофон.

У них і так був відеомагнітофон, але подарований родичами й фактично батьківський. Маркіян давно хотів свій.

— І телескоп.

Він подумав ще.

— І набір для хімічних дослідів.

Саме той, який мати не дозволила купити, бо «ти спалиш квартиру».

— Після цього вже не матимете права казати, що небезпечно.

На хвилину стало легше.

Він навіть уявив, як лежить у лікарні, а винуваті батьки приносять подарунки.

Потім згадав, що для цього треба спочатку прокинутися.

Легкість зникла.

Маркіян натягнув рядно на голову.

Злість поверталася хвилями.

На себе.

На книгу.

На батьків.

На Сутність, яка сказала три загадкові фрази й щезла.

На Котигорошка з його «пройти».

На цілу країну, де ніхто не знає року.

Навіть на годинник.

— Ти теж міг би зламатися нормально, — пробурмотів він до Montana. — Показував би хоча б дурниці.

21:32.

Ніби навмисно.

Маркіян натиснув кнопку.

Тихо заграла одна з семи мелодій.

Він одразу вимкнув.

У нічній хаті вона прозвучала надто голосно.

Котигорошко ворухнувся.

— Марку...

— Що?

— Спи.

— Я й так сплю.

— Тоді тихіше спи.

І знову засопів.

Маркіян хотів відповісти щось дошкульне, але не придумав.

Лежав і слухав.

Хропіння Микити.

Дихання Гриця.

Шурхіт за стіною.

Тріск вуглини.

Поволі ці звуки почали віддалятися.

Злість нікуди не зникла, але втома виявилася сильнішою.

Сон підповз непомітно.

Маркіян ще намагався триматися.

Боявся заснути.

Наче заснути означало погодитися з тим, що цей світ справжній.

А потім свідомість просто вимкнулася.

Сон був неспокійний.

Йому снився Київ.

Будинки Троєщини, однакові й сірі.

Шкільний двір.

Бібліотека.

Батько, який стояв біля стола й щось читав.

Мати, що кликала вечеряти.

Потім усе змішувалося.

Між книжковими стелажами їхала золота карета.

Котигорошко стояв біля дверей ліфта.

Архіваріус мовчки гортав порожню книгу.

По телевізору виступав черговий партійний діяч і переконував, що до комунізму залишилося зовсім недовго.

За його спиною стояла Сутність.

Без обличчя.

Вона дивилася прямо на Маркіяна.

Хоча дивитися їй було нічим.

Потім знову мама.

Батько.

Київ.

Сутність.

Книга.

Київ.

І в якийсь момент Маркіян уже не розумів, що з цього сон, а що — спогад.

Макарчук Віктор | MaVik
Код Легенди

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!