Найцікавіші подорожі Маркіяна, однак, починалися не в його кімнаті, а в підвалі одного київського інституту, про який не писали ні «Правда», ні «Известия».
Його батьки були науковцями. Але не тими, що викладали в університетах, виступали по телебаченню чи друкували популярні статті в «Науке и жизни». Вони працювали в НДІ, який офіційно займався «геофізичними дослідженнями». Що саме означали ці дослідження, Маркіян до кінця не розумів. Знав лише одне: інститут працював у системі КДБ. Про це ніхто не говорив уголос. Навіть удома. Особливо вдома.
Батько був суворий і мовчазний, з тим постійно зосередженим поглядом, ніби навіть за вечерею продовжував щось обчислювати. Мати — спокійніша, але в ній завжди відчувалася внутрішня обережність людини, яка знає більше, ніж має право сказати.
Про роботу за столом вони не розмовляли. Ніколи. Але іноді пізно ввечері, коли були певні, що син уже спить, Маркіян чув із кухні уривки тихих розмов.
— ...аномалія в секторі сім...
— ...збіг із текстом кодексу...
— ...якщо підтвердиться, не можна допустити витоку...
Зазвичай після таких фраз голоси ставали ще тихішими, а Маркіян лежав під ковдрою з розплющеними очима й намагався скласти почуте докупи. Виходило погано, зате висновок він зробив давно: його батьки займалися не просто магнітними полями, ґрунтами чи землетрусами.
Вони були криптоісториками.
Саме так вони кілька разів назвали себе в тих нічних розмовах. Слова «криптоісторія» Маркіян не знайшов ані в енциклопедіях, ані в словниках. Це тільки посилило цікавість. Тож він, як і належало майбутньому великому дослідникові, вивів власне визначення.
Криптоісторія — це наука про приховані механізми історії.
Не про альтернативне минуле і не про вигадки, а про речі, які колись відбулися, але не потрапили до підручників: були втрачені, знищені, зашифровані або настільки спотворені переказами, що перестали скидатися на правду.
Батько якось сказав матері фразу, яку Маркіян запам’ятав дослівно:
— Справжня історія — це не хронологія. Це код.
Мати відповіла:
— Будь-який код можна зламати, якщо знати, де шукати ключ.
А ключі вони шукали в дивних місцях: у легендах, фольклорі, старих піснях і навіть у дитячих казках. Батьки вважали, що деякі з них могли бути не вигадками, а дуже давніми відбитками реальних подій — настільки давніми, що за тисячі років від фактів залишився лише сюжет.
Інститут цікавився цим не з любові до казок. Мета була цілком радянська й практична: знайти механізми, які дозволили б СРСР протистояти капіталістичному Заходу не тільки економічно чи військово, а й, як говорив батько, метаісторично.
Маркіян не зовсім розумів, що таке «метаісторично», але звучало переконливо.
Західний світ, пояснювали батьки один одному, мав власні великі історії — Біблію, Голлівуд, масову культуру, героїв, міфи. Вони формували уявлення мільйонів людей про добро, зло, перемогу, свободу й майбутнє. Отже, Союз мав знайти свої — давніші, глибші й, бажано, справжні.
Десь для цього й існували архіви, куди звичайних людей не пускали.
Іноді батькам доводилося залишатися в інституті до ночі. Тоді, всупереч усім правилам, вони брали Маркіяна із собою.
Поки дорослі працювали, Маркіян сидів у найдальшому закутку підвалу — в таємній бібліотеці.
Вхід до неї ховався за шафою з макетами сейсмографів. За шафою були металеві двері з кодовим замком, а за дверима — приміщення, якого, судячи з офіційного плану поверху, взагалі не мало існувати.
Туди майже ніхто не заходив. Лише один старий чоловік із великими очима, схожими на совині, і сухими вузлуватими руками. Він ніколи не розмовляв із Маркіяном. Тільки кивав при зустрічі, а часом усміхався так, ніби знав відповідь на запитання, якого хлопець ще не встиг поставити.
Маркіян подумки називав його Архіваріусом.
Сама бібліотека була дивною навіть за мірками інституту. Книжки без назв. Теки без дат. Рукописи мовами, яких Маркіян не міг впізнати навіть приблизно. Карти без сучасних кордонів. І запах — не звичайний книжковий пил, а щось сухе, холодне й старе, ніби так пахне час, коли його надто довго тримають у закритому приміщенні.
Саме там Маркіян уперше побачив карту світу, де не було жодного знайомого міста, зате були Лемурія, Гіперборея і Тартарія.
Там же він натрапив на книгу без назви.
Спочатку вона здалася йому зіпсованою. Сторінки були порожні. Він перегорнув одну, другу, третю — нічого. Але варто було торкнутися паперу пальцями, як на аркуші почали проступати знаки.
Маркіян завмер.
Літери не були написані чорнилом. Вони світилися слабким білуватим світлом, наче хтось викарбував їх усередині самого паперу.
— Криптографія, — прошепотів він із повагою. — Таємне письмо розвідників.
Насправді він не мав жодного уявлення, чи має це хоч якийсь стосунок до криптографії, але іншого пояснення все одно не було.
Одного разу на такій сторінці з’явився короткий текст:
«Той, хто пам’ятає казку, пам’ятає правду. Той, хто читає між рядків, бачить портал».
Маркіян перечитав двічі.
Потім утретє.
Змісту він так і не зрозумів. Зате всередині щось клацнуло — так само, як клацає перемикач, коли вмикаєш прилад і ще не знаєш, для чого той потрібен.
Відтоді Маркіян почав шукати.
Не просто читати — саме шукати.
У казках. У міфах. У легендах. У дивних збігах, повторюваних сюжетах, незрозумілих фразах.
Десь там мав бути ключ.
І одного разу він його знайшов.
Це сталося в ту ніч, коли батьки залишили Маркіяна в бібліотеці довше, ніж зазвичай.
Вони спустилися кудись нижче — у ту частину інститутського підвалу, куди навіть Архіваріус, здається, не заходив. Маркіян бачив лише, як за ними зачинилися важкі металеві двері. Замок клацнув глухо й остаточно, як сейф, код від якого знає одна-єдина людина.
Маркіян залишився сам.
На годиннику над дверима було 21:30.
П’ятниця, 13 вересня.
— П’ятниця, тринадцяте, — пробурмотів він і сам собі посміхнувся. — Бракує тільки чорного кота.
До забобонів Маркіян ставився приблизно так само, як до астрології: читати цікаво, вірити необов’язково. Але дата все одно чомусь запам’яталася.
Він ще трохи посидів за столом, перегортаючи старий журнал із фотографіями якихось кам’яних плит, потім підвівся й пішов між стелажами.
Власне, він давно хотів це зробити.
У найдальшому куті бібліотеки стояв стелаж, який завжди здавався йому трохи неправильним.
Не страшним. Саме неправильним.
На всіх інших полицях лежав пил. На цій — майже ні. У більшості книг були корінці, назви, хоча б якісь позначки. Тут — темні обкладинки без написів. І ще дерево.
Маркіян кілька разів помічав, що воно тепле.
Не настільки, щоб одразу кликати дорослих, але достатньо, аби пам’ятати про це.
Тепер він провів долонею по боковій стінці стелажа.
Тепла.
— Ну добре, — прошепотів Маркіян. — Нехай буде опалення.
Сам собі він не повірив.
Він нахилився до нижньої полиці.
Одна з книг раптом вислизнула вперед і впала просто йому під ноги.
Маркіян відскочив.
Кілька секунд дивився на неї, ніби очікував, що та зробить ще щось.
Не зробила.
— Це я зачепив, — сказав він уголос.
Нікого переконувати, крім себе, не було.
Маркіян упізнав її відразу. Та сама товста книга в темній обкладинці без назви — та, на порожніх сторінках якої часом проступали світні рядки.
Він підняв її й поклав на стіл.
Відкрив.
Порожня сторінка.
Перегорнув.
Ще одна.
Ще.
Нічого нового.
— Ну давай, — тихо сказав Маркіян. — Що цього разу?
Він уже хотів закрити книгу, але в повітрі щось змінилося.
Спочатку зник запах старого паперу.
Маркіян навіть принюхався.
Замість сухого бібліотечного пилу запахло озоном — так пахло на вулиці після сильної літньої грози.
Потім почало змінюватися світло.
Лампи під стелею не гасли. Але сторінка перед ним ніби сама стала світлішою.
Маркіян відсмикнув руки.
Світіння не зникло.
На білому аркуші повільно проступили літери.
Не чорні.
Світлі.
Наче текст не написали на папері, а заховали всередині нього.
Маркіян нахилився ближче.
«Казка — це не вигадка. Це пам’ять, яку дозволили забути».
Він прочитав речення двічі.
Потім утретє.
— І що це має означати?
Книга, звісно, не відповіла.
Маркіян провів пальцем над рядком, не торкаючись сторінки.
Літери світилися рівно.
Це могло бути приховане чорнило. Фосфор. Хімічна реакція. Якийсь вид фотографічного шару. Він знав десяток можливих пояснень — щоправда, жодне не пояснювало, звідки текст узявся саме тепер.
Тож він зробив те, чого, мабуть, робити не слід було.
Торкнувся сторінки.
