— Ні. Цього не може бути, — бурмотів Маркіян, ідучи порохнявою польовою дорогою — куди очі дивляться.
Він уже відійшов від поля досить далеко, але раз у раз озирався. Родина Котигорошка давно зникла за хвилею жита, а в кишені все ще лежав маленький мішечок із горошиною, яка, якщо вірити Грицеві, була ключем невідомо до чого.
Найгірше було не те, що Маркіян нічого не розумів.
Найгірше — все довкола поводилося так, ніби розуміти тут нічого й не треба.
Сонце світило. Пшениця шуміла. Десь стрекотіли коники. По дорозі тягнувся вузький слід від воза. Світ був настільки звичайним, що це вже саме по собі здавалося підозрілим.
Маркіян шморгнув носом і сердито витер очі рукавом.
Плакати він не збирався.
Принаймні так собі сказав.
Йому було тринадцять. Він прочитав достатньо книжок, аби знати: герой у незнайомому світі повинен зібратися, оцінити ситуацію, знайти воду, їжу, безпечне місце для ночівлі й тільки потім думати про все інше.
На практиці виявилося, що книжкові герої мають одну велику перевагу.
Їм хтось пише наступну сторінку.
А Маркіян своєї не знав.
Він зупинився посеред дороги.
— Добре. Спокійно.
Знову батьків голос.
Маркіян почав рахувати те, що знав напевно.
Перше: ще недавно він був у бібліотеці.
Друге: торкнувся дивної книги.
Третє: після цього опинився в лісі.
Четверте: зустрів істоту без обличчя, яка сказала щось про казку й правду.
П’яте: зустрів Котигорошка.
На цьому список речей, у яких він був упевнений, закінчився.
Усе інше могло бути сном, галюцинацією, отруєнням, експериментом КДБ або — що Маркіян вважав найменш імовірним — справжньою подорожжю невідомо куди.
— Отруєння, — сказав він уголос. — Найлогічніше.
У бібліотеці — старі книжки. Пил. Пліснява. Якісь реактиви з лабораторій. Міг надихатися чимось, втратити свідомість і тепер лежати між стелажами.
Ця версія йому сподобалася.
До моменту, коли він уявив себе непритомним на холодній підлозі.
— Чудово.
Він одразу побачив картину: батьки повертаються, знаходять його, викликають лікаря, потім комісія, допити, питання, чому дитина була в секретному архіві…
Маркіян труснув головою.
Ні. Спочатку треба було прокинутися.
І тут він нарешті згадав про годинник.
Годинник Montana з сімома мелодіями батько подарував йому на тринадцятий день народження. Це була справжня гордість: електронний циферблат, секундомір, підсвітка, будильник і цілих сім мелодій, якими Маркіян за перший тиждень устиг довести до ненависті всіх домашніх.
Він підняв руку.
21:31.
Маркіян кліпнув.
Подивився ще раз.
21:31.
П’ятниця. Тринадцяте.
— Ні.
У бібліотеці було 21:30.
Тут сонце стояло високо над горизонтом. Якщо судити за освітленням і довжиною тіней, минуло щонайменше пів дня. Може, більше.
А Montana показувала, що минула одна хвилина.
Маркіян натиснув кнопку підсвітки.
Цифри засвітилися зеленим.
Натиснув ще кілька.
Годинник пискнув і заграв одну з мелодій.
Працював.
— У «Гості з майбутнього» такого не було, — сказав Маркіян.
Там усе було зрозуміло. Машина часу. Коля Герасимов. Аліса. Пірати. Навіть якщо траплялася халепа, десь існувала конкретна машина, до якої можна було повернутися.
У Маркіяна не було нічого.
Ні машини часу.
Ні порталу.
Ні навіть книги.
Лише мішечок із горошиною.
Він дістав його з кишені.
Розв’язав.
Горошина лежала на долоні й майже не світилася при денному сонці.
— Ключ, — пирхнув Маркіян. — Дуже інформативно.
Він сховав її назад.
І тут згадав іншу книжку.
— «Лілова куля».
Там теж були часові подорожі, стародавні легенди, дивні події, які виявлялися не зовсім тим, чим здавалися.
Маркіян відчув полегшення.
Ось воно.
Він просто начитався.
Мозок змішав «Гостю з майбутнього», книжки Буличова, казки, розмови батьків про криптоісторію, книжковий пил — і видав усе одразу.
— Марення. Однозначно.
Тепер залишалося прокинутися.
Маркіян кілька разів сильно вщипнув себе за руку.
Боляче.
Потім за стегно.
Ще болючіше.
Ударив себе долонями по щоках.
— Ай!
Нічого.
Світ не розтанув.
Пшениця не перетворилася на бібліотечні полиці.
Сонце залишилося сонцем.
— Може, в комі теж боляче, — невпевнено припустив він.
Ця думка втішала мало.
Маркіян рушив далі.
Далеко попереду, на обрії, виднілися верхівки кількох башт. Спочатку Маркіян подумав, що це дерева, але за кілька хвилин стало зрозуміло: замок.
Справжній.
З баштами, зубчастими стінами й чимось схожим на прапор.
— Ну звичайно, — сказав Маркіян. — Казка без замку не рахується.
Дорога вела просто туди.
Він ще вагався, чи варто наближатися, коли позаду раптом почув гуркіт.
Спершу далекий.
Потім швидший.
Кінські копита.
— Побережись! Дорогу королівській кареті!
Маркіян обернувся.
Від побаченого навіть забув відійти.
По дорозі на великій швидкості неслася золота карета, запряжена шестіркою білих коней. Сонце било по лакованих боках так, що Маркіян примружився. На високому передньому сидінні був кучер у довгому сюртуку, з такими закрученими вусами, ніби їх спеціально готували для зйомок історичного фільму.
Кучер махнув довжелезним батогом.
Той ляснув у повітрі.
— Гей! З дороги!
Маркіян нарешті отямився й стрибнув на узбіччя.
Карета промчала за метр від нього, засипавши пилом.
За нею — дванадцять вершників.
Маркіян устиг побачити блиск металу, плащі, кінські гриви — і все зникло в куряві.
Він ще довго стояв, кашляючи й витираючи обличчя.
— Галюцинація, — сказав Маркіян.
Після короткої паузи додав:
— Дуже пилюжна.
Коли повітря очистилося, замок знову було видно.
І тепер він уже вирішив іти туди.
Логіка була проста: якщо тут є замок, там мають бути люди. Якщо є люди — хтось повинен знати, де він опинився. А якщо ніхто не знає Києва, принаймні можна буде знайти їжу, воду й місце для ночівлі.
Це було значно практичніше, ніж ходити полями й сперечатися з власною галюцинацією.
Маркіян ішов досить довго.
Замок поволі виростав над дорогою. Уже було видно підніжжя башт, темну смугу мурів і вузькі прорізи бійниць.
До воріт, за його оцінкою, залишалося хвилин десять-п’ятнадцять, коли позаду долинув тупіт.
Не кінський.
Людський.
І важке дихання.
— Агов! Хлопче! Зачекай!
Маркіян обернувся.
До нього біг Котигорошко.
Той самий кремезний дванадцятирічний «культурист» із поля.
Гриць наздогнав його, уперся руками в коліна й кілька секунд віддихувався.
— Оце ж бо ти ходиш! — нарешті видихнув він. — Я мусив бігти, аби тебе догнати.
— А ти чого за мною?
— Батько сказали провести.
— Куди?
— Спочатку — не туди.
Котигорошко кивнув на замок.
— Ти до Замку не ходи.
— Чому?
— Чужинців там не люблять.
— А звідки вони знають, що я чужинець?
Гриць подивився на нього так, ніби Маркіян щойно поставив надзвичайно дурне запитання.
— Ти себе бачив?
Маркіян подивився.
Джинси.
Кеди.
Кофтина з Iron Maiden.
На тлі Грицевої лляної сорочки й широких штанів він справді виглядав так, ніби щойно зійшов не з іншої дороги, а з іншої планети.
— І що вони роблять із чужинцями?
— По-різному.
— Це як?
— Можуть до льоху.
— А ще?
— На шибеницю.
Маркіян глянув на Замок.
Той одразу став менш привабливим.
— Дуже гостинно.
— У нас часи неспокійні.
— А у вас бувають спокійні?
Котигорошко замислився.
— Не пам’ятаю.
— Чудово.
— Ходімо до мого дядька. Він поруч живе.
— Твого дядька теж із казки звати?
— Микита.
— Просто Микита?
— Кожум’яка.
Маркіян зупинився.
— Звичайно.
— Що?
— Нічого. Веди.
Вони зійшли з дороги й пішли манівцями.
Замок ще якийсь час було видно між пагорбами, потім він сховався за невисоким лісом.
Котигорошко йшов упевнено, не придивляючись до стежки. Маркіян же намагався запам’ятати дорогу: два великі дуби, сухе русло, камінь, схожий на голову собаки, галявина з високою кропивою.
Якщо це не сон, дорогу назад треба знати.
Якщо сон — теж не завадить.
Дядькова хата стояла осторонь.
Спочатку Маркіян відчув запах.
Різкий, кислуватий, з домішкою диму й чогось такого, від чого хотілося трохи швидше дихати ротом.
— Що це?
— Шкури.
— Які?
— Різні.
Біля хатини на дерев’яних рамах справді висіли шкури. Поруч стояли діжки, валялися шматки кори, якісь інструменти, мотузки.
На порозі з’явився чоловік.
Маркіян одразу зрозумів, чому його назвали Кожум’якою.
Микита був років сорока, широкий у плечах і такий м’язистий, що поруч із ним Котигорошко вже не здавався особливо великим.
Маркіян мимоволі пригадав Шварценеггера з американських бойовиків, які вони всією сім’єю потай дивилися на відеомагнітофоні, привезеному родичами з Чехословаччини.
Тільки цей Шварценеггер був у полотняній сорочці, шкіряному фартусі й пах дубильною корою.
— О! Привіт-привіт, племіннику! — заревів Микита так, що десь за хатою загелготіли гуси. — Якими шляхами-поворотами, залізними воротами тебе сюди занесло? Знову за Змієм полюєш? Усе тобі не йметься, душа до бою рветься?
І голосно засміявся.
— Ні, дядьку, — підхопив Котигорошко. — Товариша проводжаю, від біди його ховаю.
— О! Вже й товариш.
Микита уважно оглянув Маркіяна.
Погляд затримався на джинсах, кедах і написі Iron Maiden на кофтині.
— Цікавий товариш.
— Я Маркіян.
— А я Микита. Хоч це ти вже, бачу, знаєш.
— Трохи.
— Ну то заходьте.
Микита відступив від дверей.
— Господині в мене немає, тож обслуговуйте себе самі. Сир є. Молоко є. Хліб ще свіжий. Чим багаті, тим і раді.
Він глянув на Котигорошка.
— Знаю, тобі на твої м’язи краще було б пів оленя або молодого бичка, але сьогодні переб’єшся.
— Я скромний.
— Ти ненажерливий.
— То теж скромно.
Маркіян зайшов до хати.
