Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Світ не зник.

Не вибухнув.

Навіть лампи не згасли.

Просто все навколо раптом зсунулося.

Саме це слово потім Маркіян вважав найточнішим.

Наче хтось витягнув шухляду з великого столу, а він разом із нею опинився вже в іншому місці.

Стіл пропав.

Полиці пропали.

Стеля пропала.

Маркіян стояв у лісі.

Кілька секунд він навіть не рухався.

Під ногами лежала волога земля. Пахло хвоєю, мохом і сирою корою. Десь високо шуміло листя. Повітря було прохолодне й зовсім не схоже на задушливий підвал інституту.

Маркіян різко обернувся.

Позаду теж був ліс.

— Ні, — сказав він.

Обійшов навколо себе.

Ні дверей.

Ні стелажа.

Ні книги.

Лише дерева.

І дерева були дивні.

Не тому, що мали якусь фантастичну форму. Навпаки — сосни, дуби, вільхи, кущі ліщини. Але ліс виглядав старим. Не просто старим, а таким, куди ще не встигли прийти люди з пилкою, трактором і табличкою «Лісгосп».

Маркіян машинально почав визначати сторони світу.

Мох.

Сонце.

Напрям вітру.

Потім згадав, що кілька секунд тому був у підвалі в Києві, і все це раптом здалося трохи безглуздим.

— Так. Спокійно.

Цю фразу він вимовив голосом батька.

Батько завжди говорив «спокійно» саме тоді, коли було зрозуміло, що ситуація зовсім не спокійна.

Маркіян перевірив кишені.

Ніж.

Носовичок.

Кілька копійок.

Годинник Montana — на руці.

Усе на місці.

— Значить, я не помер.

Висновок був слабкий, але іншого поки не було.

І тоді він помітив, що в лісі не сам.

Попереду, між деревами, стояла постать.

Маркіян не почув, як вона підійшла.

Він узагалі не був певен, що вона підходила.

Лише мить тому там були дерева. Тепер — хтось.

Чи щось.

Постать не мала обличчя.

Маркіян бачив голову, плечі, руки, загальний силует, але жодної риси. Ні очей. Ні рота. Ні носа.

Наче хтось вирізав людський контур із темряви й поставив його між деревами.

Маркіян відступив на крок.

Рука сама потягнулася до кишені з ножем.

І тут постать заговорила.

— Ти — носій пам’яті.

Голос неможливо було назвати ні чоловічим, ні жіночим. Здавалося, він звучав не з того місця, де стояла постать, а просто виникав у голові.

Маркіян мовчав.

— Ти — той, хто читає між рядків.

Постать зробила крок.

Маркіян відступив ще на один.

— Ти маєш пройти крізь казку, щоб повернути правду.

— Яку правду? — нарешті запитав Маркіян.

Відповіді не було.

Постать розвернулася й пішла між деревами.

— Агов!

Вона не зупинилася.

— Зачекайте!

Маркіян кілька секунд вагався.

Нормальна людина, вирішив він, у такій ситуації нікуди за безликою істотою не пішла б.

Проблема полягала в тому, що залишатися самому посеред невідомого лісу здавалося ще менш нормально.

Тож він пішов слідом.

Спочатку Сутність — саме так Маркіян подумки її назвав — була добре видна між деревами.

Вона не поспішала.

Не озиралася.

Не чекала.

Просто йшла.

Маркіян намагався не відставати й водночас дивився навколо. Ліс поступово ставав світлішим. З’явилися папороті, зарості ожини, невеликі галявини. Він навіть кілька разів присідав, щоб роздивитися незнайомі рослини.

Через деякий час підняв голову.

Сутності не було.

— Агов!

Тиша.

— Ей!

Ніхто не відповів.

Маркіян прислухався.

Птахи.

Вітер.

Десь далеко стукав дятел.

І все.

— Прекрасно.

Тепер уже точно прекрасного було мало.

Він пішов у той бік, де востаннє бачив постать.

Потім швидше.

Потім побіг.

Гілки били по руках. Під ногами тріщав сухий хмиз. Маркіян кілька разів мало не впав, але продовжував бігти, доки попереду не стало світліше.

Ліс рідшав.

— Значить, або галявина, або край, — вирішив він.

Через хвилину дерева закінчилися зовсім.

Маркіян вибіг на велике пшеничне поле.

Після темного лісу сонце вдарило в очі. Він прикрився долонею й озирнувся.

На відстані кількасот метрів по полю рухалися люди.

— Косять, — вирішив Маркіян.

Принаймні це було щось нормальне.

Він пішов до них.

Хвилин за десять стало видно, що це велика родина. Чоловік, жінка, семеро хлопців і одна дівчина. Вони працювали разом, укладаючи скошене збіжжя.

Одяг у всіх був майже однаковий: світлі лляні сорочки, широкі штани, шкіряні паски. Волосся в хлопців — темно-русяве, підстрижене приблизно «під макітру». Жінка й дівчина мали довгі коси.

Маркіян сповільнив крок.

Чим ближче підходив, тим менше все це нагадувало 1985 рік.

Родина теж його помітила.

— Здоровенькі були! — привіталися кілька голосів майже одночасно.

— І вам доброго дня.

Маркіян зупинився за кілька метрів.

— Не скажете, в якому напрямку Київ?

Найстарший із хлопців випростався.

— Київ?

— Так.

— Не знаємо такого.

Наймолодший із братів, кремезний так, ніби половину життя провів у спортзалі, засміявся.

— Тут таких не водиться.

Маркіян відчув, як усередині щось неприємно стиснулося.

— Це місто. Столиця України.

На нього дивилися без розуміння.

І тоді Маркіянові спала на думку інша річ.

— А який зараз рік?

Родина переглянулася.

Хтось засміявся.

— А хто його знає? — відповів чоловік. — Роки хай звіздарі рахують.

— Ми від літа до літа живемо, — додав старший син.

— І від одного нападу Змія до другого! — весело кинув кремезний.

Він виструнчився.

— Мені дванадцять літ. І кожне — як бій.

Маркіян дивився на них, не знаючи, що запитувати далі.

— Оце я попав, — тихо сказав він.

Потім уже голосніше:

— А як мені додому повернутися?

— А ти певен, що хочеш? — запитав кремезний хлопець.

Тепер він уже не сміявся.

— Бо не кожен, хто сюди потрапляє, має дорогу назад.

Маркіян одразу вхопився за слово.

— Значить, сюди вже хтось потрапляв?

Хлопець не відповів.

— Я не планував тут опинитися, — продовжив Маркіян. — Я йшов за...

Він задумався, як назвати безлику постать.

— За Сутністю. Вона сказала, що я маю пройти крізь казку, щоб повернути правду.

Чоловік перестав усміхатися.

— А-а.

Він уважніше подивився на Маркіяна.

— То ти той, що читає між рядків.

— Ви звідки знаєте?

— Чули про таких.

— Від кого?

— Давно чули.

Маркіян уже починав звикати, що на прості запитання тут відповідають так, щоб після відповіді виникло ще три.

— А ви хто? — запитав він. — Ви з казки?

Жінка витерла чоло краєм хустки.

— Ми з пам’яті.

— Це як?

— Казка — то форма. Як сорочка. А те, що всередині, старше.

Маркіян нічого не зрозумів.

Кремезний хлопець знову всміхнувся.

— Мене Грицем кличуть. А тут — Котигорошком.

Маркіян завмер.

— Котигорошко?

— Він самий.

— Той самий? З казки?

— З казки, з коду, з чого хочеш. Тільки не зовсім такий, як у книжці.

— Чому?

— Бо книжка — це вже те, що переповіли.

Маркіян перевів погляд на інших.

— А це твої брати?

— Брати. І сестра.

— А як вас усіх кличуть?

— Нас семеро. Сила, Хитрість, Вогонь, Пам’ять, Тиша, Спротив і Надія. А сестра — Рівновага.

Маркіян насупився.

Це вже зовсім не збігалося з тією казкою, яку він пам’ятав.

— А Змій?

На полі стало тихіше.

Жінка першою відповіла:

— Є.

— Де?

— Скрізь, де щось забувають.

Маркіян подивився на неї.

— Це не істота?

— Не зовсім.

Вона говорила спокійно.

— Він те, що розділяє. Те, що забирає. Те, через що одне пам’ятають, а інше зникає.

Маркіян ще раз глянув на Гриця.

— І що мені тепер робити?

Котигорошко перестав усміхатися.

— Пройти.

— Куди?

— Побачиш.

— Це не відповідь.

— Іншої не маю.

Гриць витер долоні об штани, потім дістав невеликий мішечок.

— Не перемогти. Не втекти. Пройти.

Він простягнув мішечок Маркіянові.

Той розв’язав мотузку.

Усередині лежала одна горошина.

Маркіян уже хотів пожартувати, але не став.

Горошина ледь світилася.

Не яскраво.

Просто настільки, щоб це неможливо було списати на сонце.

— Що це?

— Ключ.

— До чого?

— Якби знав, сам би відкрив.

Маркіян подивився на Гриця.

Той знову всміхнувся.

— Не поспішай. Казка ще не почалась.

— А це тоді що?

Котигорошко озирнувся на поле, родину, ліс за спиною Маркіяна.

— Вона тільки тебе впізнала.

Макарчук Віктор | MaVik
Код Легенди

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!