Спочатку:
На сторінку книги
Уночі світло ніколи не зникає повністю. Воно лише ховається, відступаючи в глибокі тріщини між дошками підлоги й осідаючи вологими плямами на стінах. А там, де світло здає позиції, починає текти щось старе, темне й невідворотне — те, що пам'ятає кожне замовчане «прости» та кожне криваве зітхання. Цей будинок пив біль повільно, мов витримане вино, і коли стіни наливалися свинцевою вагою, вони починали дихати.
Марта лежала в темряві, загорнута в крижане простирадло, і вже не боролася з відчуттям чужого погляду. Воно стало частиною її виснаженої душі.
Повітря над її обличчям згустилося, просякнувши гірким мигдалем і важким ладаном.
— Я тобі потрібен? — низький, оксамитовий голос прокотився кімнатою.
У ньому жила така надривна втома, що здавалося, ніби самі небеса ось-ось обваляться під її тягарем. Вона не здригнулася. У них не було спокійних митей — кожна балансувала на межі зриву.
(Якщо ти зараз зникнеш, я розіб'юся об власні спогади, але не дозволю тобі піти в нікуди.)
— Ти вже не живеш, — прошепотів він ближче, ніж дозволяли закони простору. — Ти тільки чекаєш, поки тебе зламають остаточно. Я міг би забрати тебе раніше. Але ти просила не чіпати. Тепер я втомився чекати.
Вона відчула, як невидиме тепло торкнулося її скроні. Не рука. Не подих. Постійний, нестерпний опір часу.
— Коли ти сама мене покличеш… — голос обпалив шкіру біля самого вуха, і в ту мить здалося, ніби вісь світобудови змістилася на міліметр. — Я прийду не як тінь. Я прийду як суд. Не за тобою — за ними.
Марта розплющила очі.
Стеля нависала над нею чорною, просмоленою безоднею, у якій ледь ворухнувся величний, безмовний силует.
Вона не відчувала жаху. Лише дикий, пекучий пульс у грудях і гірку ноту фіалок у повітрі. Уперше за всі ці довгі роки хтось дивився на її біль так, ніби він важив більше, ніж ціле зруйноване життя. А потім — тиша. Мертва. Абсолютна.
Але важка долоня невидимого тепла так і залишилася лежати на її зраненій душі.
