Спочатку:
На сторінку книги
уркіт, мов падіння важкого тіла, розірвав сон. Потім пролунав верескливий, сповнений ненависті голос:
— МАРТО!!!
Темрява сну миттєво розлетілася на друзки.
Марта різко сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря. Серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей. Руки тремтіли. Вона озирнулася кімнатою — порожньо. Лише свічки ледь жевріли, відкидаючи на стіни довгі, неживі тіні.
Вона притиснула долоню до грудей, намагаючись заспокоїти дихання.
Це був лише сон. Але ліжко під нею все ще було теплим.
Марта кинулася в коридор і швидко збігла вниз. Часу не було.
Спочатку — вибігти на мороз, рознести відра й дати худобі їсти, поки не почалися докори. Потім — до плити, розводити вогонь і готувати сніданок.
Морозне повітря стайні вдарило в обличчя, щойно Марта відчинила важкі дерев'яні двері. Тут пахло сіном, вогкістю й теплим тваринним диханням.
Вона одразу попрямувала до останнього стійла.
Руки звично тягнули важке відро, але м'язи чомусь не втомлювалися так, як завжди. У тілі відчувалася дивна, важка сила, ніби кожна клітинка вбирала в себе той самий нічний холод і міць темряви. Подумки все ще лунав відгомін його голосу, обпікаючи зсередини:
(Я дозволив би цілому світу розколотися навпіл, але не дозволю жодній тварюці в цьому домі навіть подивитися на тебе зверхньо.)
Марта зачерпнула запашне сіно й висипала його в годівницю. Корови важко зітхали в напівтемряві хліва, перебираючи копитами.
І раптом за спиною скрипнули важкі двері.
— Ти чому так довго, ледацюго? — голос свекрухи прорізав ранкову тишу, гострий і брудний, мов стара пилка. — Думаєш, якщо прийшла весна чи сніг падає, то можна байдикувати? Ігор уже чекає на каву!
Марта повільно випрямилася. Серце більше не тремтіло від звичного страху. Замість нього під шкірою розливався крижаний, спокійний простір, де кожне слово свекрухи здавалося смішним і нікчемним писком жалюгідної комахи.
(Не бійся її отрути. Скоро від цього будинку й від них самих залишиться лише попіл, який розвіє вітер.)
— Я зараз усе зроблю, — тихо відповіла Марта, не повертаючи голови.
Свекруха злобно зиркнула на неї, щось буркочучи собі під ніс про невдячність і зіпсовану кров, і важко затупотіла назад до будинку.
Марта залишилася сама. Вона торкнулася пальцями туго заплетеного волосся, відчуваючи під тканиною сорочки тепло, що й досі не згасало біля серця. Світ за стінами стайні здавався крихким, наче тонкий лід на калюжі, який можна було розтрощити одним легким рухом.
Марта попрямувала до останнього стійла.
Там стояв вороний кінь — величезний, із блискучою, мов антрацит, шерстю. Ігор купив його нещодавно, але так і не зміг об'їздити. Норовистий й дикий, він бив копитами кожного, хто наближався. Кожного, окрім Марти.
Вона взяла повне відро вівса й зробила крок до стійла.
І раптом усе пішло шкереберть.
Кінь різко шарпнувся назад, його вуха притиснулися до голови, а з ніздрів вирвався тривожний хрип. Він скосив на неї чорне блискуче око й раптом звівся на дибки. Передні копита зависли в повітрі просто над нею.
Марта не встигла ні закричати, ні злякатися. Час ніби сповільнився. Але удару не було.
Замість цього кінь із силою кинувся вперед і важко штовхнув її масивною грудиною. Це був не випадковий удар — це був цілеспрямований поштовх. Марта, мов лялька, відлетіла на кілька метрів назад і з розмаху впала в глибоку купу сіна.
У ту ж мить пролунав оглушливий тріск.
Товста дубова балка разом із частиною даху обвалилася з такою силою, що здригнулася підлога. Тонни старого дерева, цвяхів і черепиці рухнули саме туди, де Марта стояла ще мить тому.
Повітря миттєво наповнилося густим пилом.
Марта лежала в сіні, хапаючи ротом повітря. Серце билося десь у горлі. Вона повільно підняла погляд крізь сіру завісу.
(Ти не впадеш. Поки я поруч — не впадеш.)
Крижаний вітер шмагав по обличчю, поки Марта розвішувала мокру білизну. Руки почервоніли й потріскалися від морозу, але всередині неї відбувалося щось нове. Замість звичного відчаю вона відчувала темну, спокійну пульсацію.
Позаду пролунав хрускіт снігу. Підійшов Ігор.
— Марто, що насправді трапилося в конюшні? — голос був різким, із підозрою, але без краплі турботи.
Вона не обернулася. Просто прикріпила простирадло до мотузки.
— Я перечепилася. Впала. А потім обвалилася балка.
Брехня злетіла надто легко. Ігор хмикнув, приймаючи зручну для себе версію.
— Завтра приїде мій двоюрідний брат, Михайло. Приготуй вечерю. Він хоче подивитися на коней і, можливо, купить когось із них.
— Добре.
(Хай тільки переступить цей поріг. Цього разу я не стоятиму осторонь.)
