Спочатку:
На сторінку книги
Марта встала. Руки тремтіли, коли вона несла тарілки до раковини, а вісь світобудови ніби змістилася на міліметр. У дзеркалі над столом щось заіскрилося, затьмарилося, ворухнулося.
Вона підняла очі — і побачила іншу. Не ту, що збита з пантелику схилялася над брудною водою. А ту, в якої волосся було чорним і важким, наче пролите чорнило, а очі світилися холодною, голодною впевненістю, так, ніби вже давно знали, чим усе закінчиться. Або ти б'єшся до кінця, або тебе стирають на попіл.
Марта відсахнулася. Тарілка дзенькнула об раковину.
Дзеркало знову показало лише її власне відображення — з блідими губами.
У грудях ворухнулося щось старе. Холодне. Гостре. І вже не збиралося йти назад.
Вона несла чашку з водою, коли тіні в коридорі раптом стиснулися, ніби хтось повільно вдихнув у саму тканину темряви. Повітря стало густішим, солодкувато-пряним, змішаним із пахощами ладану і фіалок. І в цій густині, майже над самим плечем, пролунав оксамитовий, стомлений шепіт:
— Не бійся.
(Ще трохи. Лише не відштовхни мене сама. Бо найважче для мене — бути поруч і не мати права простягнути руку.)
Десь у тій темряві, що дивилася на неї щоночі, щось саме зараз відступало назад заради неї — вперше, не питаючи дозволу, приносячи з собою смак срібла й попелу.
Марта не обернулася. Не здригнулася. Щось усередині — глибше за страх, глибше за всі пережиті роки — розслабилося, ніби тріснула стара, туго натягнута нитка.
(Якщо ти зараз зробиш ще один крок у пітьму, я вперше порушу власну клятву. І вперше мені буде байдуже до наслідків.)
«Не потрібно боятися», — промайнуло в голові. Не просто думка, а фізичний доторк.
Вона зробила крок. Тіні більше не рухалися. Просто дивилися.
Марта дійшла до дверей своєї кімнати. Рука сама потягнулася до холодної, важкої ручки. Вона не озиралася. Просто відчинила двері й увійшла — так, ніби хтось величезний і темний тихо йшов позаду, стежачи, щоб ніхто у світі більше не посмів її зламати.
Марта накинула стару куртку поверх домашнього одягу й вийшла надвір. Обличчя миттєво обпекло безжальним морозом. Зима цього року була лютою: колючий сніг бив в очі дрібним склом. Навколо панувала глибока, темрява, яку прорізало лише холодне місячне світло — воно лягало на снігові замети різкими контрастами, перетворюючи тіні від голих дерев на чорні, покручені візерунки. Будинок був старим, масивним, але давно позбавленим звичайних зручностей. Водопостачання тут не було роками, і ця фізична праця стала ще одним щоденним покаранням.
Долаючи втому, Марта схилилася над колодязем. Крижаний ланцюг різав долоні, вітер пробирав до кісток. Вона зціпила зуби й витягла нагору кілька важких відер води, відчуваючи, як ниє зірвана спина.
Повернувшись у кухню, вона поставила воду грітися. Коли чайник нарешті глухо зашумів і викинув струмінь пари, Марта заходилася мити посуд. Альбіна Петрівна не терпіла найменшого безладу. Залишити брудну тарілку чи краплі на столі означало накликати на себе черговий потік мовчазної, крижаної зневаги зранку. Марта ретельно перемила посуд у мисці, витерла стільниці насухо й розставила все по місцях.
Вона прибрала все до ідеального стану. Стіни старого будинку тим часом ніби змикалися навколо неї. Тут завжди тримався важкий, густий запах старої деревини, що дивним чином нагадував суміш темних смол, чорного перцю та вистиглого ладану. Цей аромат в’їдався у волосся, в одяг, стаючи невіддільною частиною її самої.
Вимкнувши світло, Марта опинилася в повній темряві й повільно рушила коридором до кімнати, де вже спав Ігор. Старі мостини під ногами ледь чутно, але протяжно скрипнули. І в цій густій тиші Марті раптом здалося, що цей звук видали не її кроки. Хтось невидимий і темний ступав слід у слід, ішов за нею впритул, майже торкаючись її спини.
А може, їй знову здалося?
Будинок був старим. Настільки старим, що здавався живим організмом, просякнутим чужими таємницями. Родина Ігоря володіла цим маєтком ще з вісімнадцятого століття. Можливо, це були лише сімейні байки, але Марта ніколи не була впевнена, де закінчується історія і починається містика.
Дві спальні. Її кімната — і відразу за стіною спальня чоловіка. Вони спали окремо вже кілька місяців. Останнім часом Ігоря почала нестерпно дратувати сама її фізична присутність поруч. Він постійно скаржився, що йому мало місця на їхньому величезному ліжку, буркотів, що Марта штовхається вночі, смикається, заважає йому відпочивати.
І це при тому, що вона завжди спала, скрутившись тугим клубочком на самому краю матраца, майже звисаючи з нього, боячись зайвий раз навіть дихнути.
Марта зупинилася посеред темного коридору. У пам'яті спливла та ніч, після якої Ігор остаточно пішов спати в іншу кімнату.
Вона різко прокинулася від важкого удару об підлогу й здавленого зойку.
— Марто! — дико заревів чоловік із темряви. — Ти скинула мене з ліжка! Що з тобою не так?!
— Вибач… Я… — вона злякано підскочила. Вона фізично не могла його скинути — між ними залишалася ціла прірва порожнього простору.
Але Ігор лютував. Він підвівся з підлоги, клацнув вимикачем. Сліпуче світло вдарило по очах.
— У мене синці, поглянь!
На його ребрах і плечі вже наливалися свіжі, лякаючі синьо-червоні плями. Але вони зовсім не були схожі на сліди від падіння. Це були відбитки. Так, ніби хтось із нелюдською силою вдарив його або жорстко схопив і жбурнув на підлогу.
— Ти вдарила мене, Марто! Ти зовсім ненормальна!
Він не став слухати. Зібрав ковдру, вийшов і з такою силою грюкнув дверима, що зі стін посипалася стара штукатурка.
Тієї ночі Марта так і не заплющила очей. Вона сиділа на зім'ятій постелі, обхопивши коліна руками, і до самого світанку дивилася в одну точку.
Тепер, стоячи в промерзлому коридорі, Марта притулилася спиною до холодних шпалер. Вона точно знала, що не торкалася його тієї ночі.
Марта нечутно відчинила двері й зайшла до своєї кімнати.
(Ти була не одна. Це не твої руки скинули його з ліжка.)
Темрява тут відчувалася інакше — не ворожою, а густою й затишною. Усе навколо було оздоблене важким темним деревом кольору стиглої вишні. З усіх приміщень у цьому величезному маєтку Марті по-справжньому подобалася лише ця кімната. Тут, на другому поверсі, був навіть невеликий балкон, що виходив у чорний засніжений сад, і стояло широке ліжко з високим узголів'ям.
(Тут тебе ніхто не скривдить.)
Тут завжди панувала легка крижана прохолода. На стінах не було жодної картини. Єдиною прикрасою кімнати було величезне старовинне дзеркало в різьбленій дерев'яній рамі, що висіло над комодом. Воно було майже на повен зріст, із ледь потьмянілою амальгамою. Марта часто сиділа перед ним годинами, мовчки вдивляючись у власні очі, наче намагаючись розгледіти на самому дні зіниць перші спалахи спадкового божевілля.
Через часті відключення світла на комоді, підвіконнях і тумбочках стояли десятки свічок — товстих, опливлих воском, у яких застигли тіні минулих вечорів.
(Ти ніколи не була божевільною.)
Цей маєток не любили. Сусіди намагалися не затримувати погляд на його вікнах, місцеві шепотілися про погану ауру й прокляття. Але Марта не боялася. Це був просто старий будинок. Можливо, він мав свою душу — дивну, похмуру, — але ця душа, здавалося, приймала Марту такою, якою вона була.
Вікно виявилося ледь прочиненим. Тонка щілина впускала до кімнати крижане повітря й бліде, різке світло зимового місяця, що малювало на підлозі сріблясті квадрати.
