Спочатку:
На сторінку книги
Per saeculate inveniam In omni aeternitate
(Крізь віки тебе знайду. У всій вічності)
Кожен вечір у цьому будинку ставав нестерпним для неї.
Тиша за столом клекотіла, наче крапельна пліснява просочуючись крізь тканину сукні й осідаючи на виснаженій шкірі важкою, липкою вологою. Ігор різав м'ясо повільно, з тією самою монотонністю, з якою дихає стара труба, коли в ній осідає час. Ніж скреготів по порцеляні так, ніби вгризався не в тарілку, а в саму плоть простору.
Свекруха зітхнула — один раз, тихо, наче встромила голку в м'яку, незахищену тканину. Від цього звуку волосся на потилиці Марти стало дибки.
Вона сховала руки під стіл і до крові вп'ялася нігтями в долоні. У грудях усе скрутилося від дикого, крижаного жаху — ніби невидима крижана рука стиснула серце, вичавлюючи з нього залишки повітря. Біль був знайомим. Старим. Як і все в цьому пеклі.
Свекруха поставила виделку. Метал торкнувся порцеляни зі звуком, від якого стиснулося в животі.
— Марто, — її голос був м'який, наче промаслений папір, що передвіщає пожежу. — Ви п'ять років одружені. Чому досі немає дітей?
Ігор навіть не здригнувся. Просто жував. Ніби жував не м'ясо, а її понівечену волю.
— Мій син здоровий, — свекруха нахилилася трохи вперед, просякнувши заздрістю й отрутою. — Проблема в тобі.
Щось змінилось всередині. Тепла сіль на губі. Кров.
І тоді — доторк.
Холодний. Вологий. Надто реальний. На плечі, наче чиясь важка, невідворотна долоня лягла поверх тканини. Повітря між ними раптом згустилося, просякнувши запахом озону й гіркого мигдалю.
Марта підняла голову. У вікні за спиною Ігоря стояло його відображення. Очі в ньому були порожніми, а за плечима ворушилася безодня.
Коли вона кліпнула — усе зникло.
Свекруха підвелася. Ігор — за нею. Вони прийшли, поїли й пішли, залишивши після себе лише брудний посуд і густу, наповнену передчуттям тишу.
