Раді Вас бачити!

Кайрен Вокс ненавидів польоти.

​Не тому, що боявся висоти — на його рідній планеті Таріс-9 не було нічого, що могло б піднятися в повітря вище за пилові бурі. Просто всі ці тряски, металевий скрегіт обшивки і нудотне відчуття, ніби твої нутрощі вирішили переселитися кудись у горло, не викликали в нього жодного захоплення. Він міцно вчепився пальцями в підлокітники жорсткого крісла, марно намагаючись знайти точку опори там, де її фізично не існувало.

​— Це нормально, — пролунав спокійний жіночий голос поруч.

​Кайрен скосив очі. Дівчина в сусідньому кріслі навіть не відірвала погляду від ілюмінатора.

​— Перший раз завжди так. Вестибулярний апарат ще не адаптувався до гравітаційних стрибків, — додала вона тоном людини, яка щойно прочитала це в підручнику. І завчила дослівно.

​— Я не перший раз лечу, — буркнув Кайрен, відчуваючи, як до горла підкочується чергова хвиля нудоти.

Брехня. Це мій другий політ у житті. Перший був, коли я назавжди залишав дім.

​— Тоді ти маєш бути не таким блідим. І, мабуть, перестати так стискати підлокітник, поки пластик не тріснув.

​Він хотів в'їдливо відповісти, але корабель різко здригнувся, ніби налетів на невидиму стіну. Всі слова Кайрена миттєво втекли разом із залишками рівноваги. Десь позаду голосно і дуже багатоповерхово вилаявся якийсь хлопець. Хтось інший істерично засміявся.

​— Входимо в атмосферу Драксарії, — пролунав механічний голос з динаміків, заглушаючи шум у салоні. 

— Пристебніться. Якщо ви ще не пристебнулися — це був ваш останній шанс зробити це цілими руками.

​— Дуже заспокоїли, — пробурмотів Кайрен, намагаючись неслухняними пальцями сильніше затягнути ремені безпеки. — Сервіс п'ять зірок.

​Дівчина поруч тільки ледь помітно посміхнулась, нарешті повернувши до нього голову.

І Кайрен на секунду забув, що ще хотів сказати.

​Світле волосся, ідеально зібране у складну косу, жодного вибитого пасма.Темна, наче з голочки нова форма академії із золотими вставками. Рівна постава, незважаючи на те, що корабель продовжувало трясти. Вона виглядала так, ніби вже закінчила цю академію з відзнакою і тепер просто поверталась викладати дисципліну слабакам на кшталт нього.

​— Ти теж в академію? — запитала вона, оцінюючи його поглядом. Очі швидко ковзнули по його потертому одягу, який і близько не був схожий на офіційну форму.

​— Так. На жаль для мого шлунка.

​— Я — Вірея. Вірея Соларіс.

​Вона не простягнула руку, але в її голосі було щось таке, що змусило Кайрена мимовільно випрямитись у кріслі.

​— Кайрен, — відповів він, намагаючись звучати впевненіше. — Вокс.

​— З якої планети, Вокс?

​Він трохи зам’явся. Зазвичай цю назву доводилося пояснювати на пальцях.

— Ем… Ти навряд чи знаєш. Вона навіть на картах сектора не завжди підписана.

​Вірея підняла одну брову.

— Спробуй. Я маю непогану пам'ять.

​— Таріс-9.

​Вона на мить завмерла, ніби скануючи внутрішню базу даних, а потім ледь помітно кивнула, склавши руки на грудях.

— Кам’яні пустелі. Сильні вітри. Сонце, що випалює ґрунт. Нуль біорізноманіття. Раса шахтарів і механіків.

​Кайрен кліпнув. І нарешті відпустив підлокітник.

— Звідки ти…

​— Я готувалась, — абсолютно серйозно і спокійно відповіла Вірея. — Я вивчила всі можливі світи-донори академії. А ще я знаю, що на Таріс-9 дракони не водяться. Жодного виду.

​Останнє речення прозвучало не як просто факт. Радше як вирок. У її погляді промайнуло щось схоже на… співчуття? Ні, скоріше поблажливість.

​Кайрен насупився і з награною байдужістю знизав плечима.

— Ну, бачиш. Тепер буду знати. Хоч якась користь з нашої розмови.

​Вірея подивилась на нього так уважно, ніби він був складним рівнянням, у якому бракує ключової змінної.

— Ти серйозно?

​— А що не так?

​— Ти вступив в Академію Драконів. Найнебезпечніший навчальний заклад у галактиці. І ти нічого не знаєш про істот, з якими тобі доведеться зливатися свідомістю? 

— Гей, не перебільшуй, — Кайрен відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки на грудях, намагаючись закритися від її пронизливого погляду. — Я знаю базові речі. Вони великі, вони літають, іноді плюються чимось смертельним і можуть тебе зжерти, якщо ти їм не сподобаєшся. Цього достатньо для старту.

​Вірея дуже глибоко зітхнула, відводячи погляд назад до ілюмінатора.

— Тобі кінець, Вокс, — тихо сказала вона. — Це буде набагато складніше, ніж я думала.

​— Дякую за емоційну підтримку, Соларіс, — буркнув Кайрен, відчуваючи, як у грудях замість нудоти росте роздратування на себе самого. «Вона має рацію. Якого біса я взагалі сюди приперся?»

Корабель знову здригнувся — цього разу так сильно, що зуби Кайрена клацнули, а ремінь боляче врізався в ключицю. Густий сірий суп із хмар за ілюмінатором раптом розірвався, ніби хтось розпанахав його велетенським ножем.

​І Кайрен нарешті побачив її.

​Драксарію.

​Він думав, що готовий. Він же читав дурні брошури (ну, добре, хоча б переглядав картинки). Але до такого неможливо було підготуватися. Планета не просто виглядала інакше — вона здавалася живою, агресивно живою, і зараз дихала йому просто в обличчя. Гори тут не просто стояли; вони вгризалися в небо гострими, як ікла, вершинами. Внизу, між чорними скелями, пульсували ріки. Але це була не вода. Вони світилися густим, отруйно-блакитним сяйвом, і від одного погляду на них у Кайрена заломило скроні. Магія. Чиста, неприборкана енергія, яка текла прямо по венах цієї планети.

​А небо…

​Небо змусило його серце пропустити удар, а потім забитись у шаленому, панічному ритмі. Заповнене драконами.

​Вони не просто літали — вони розривали простір.Величезні тіні закривали місцеве сонце. Одні істоти каменем падали вниз, притиснувши крила, інші зривалися вертикально вгору, залишаючи за собою інверсійні сліди з вогню чи іскристого льоду. Темні, сріблясті, червоні як свіжа рана; з крилами, як у гігантських кажанів, або з пір'ястими, що нагадували хижих птахів.Їх були десятки. Ні, сотні.

Нічого собі....

​Кайрен відчув, як низький, вібраційний гул від їхніх крил пробивається крізь товсту обшивку корабля і віддається прямо в його грудній клітці. Він навіть не помітив, як затамував подих, інстинктивно втиснувшись у крісло.

​«Господи, я ж для них просто легка закуска в бляшанці», — майнула панічна думка.

​— Вражає, правда? — пролунав поруч рівний голос Віреї. Вона дивилася на цей смертоносний хаос з легким примруженням, ніби прискіпливо оцінювала майбутніх підлеглих.

​— Це… — Кайрен важко ковтнув, намагаючись знайти правильне слово, яке б не звучало як «я хочу додому». — Це абсолютно ненормально.

​Вірея повернула до нього голову, і на її губах майнула тонка, майже хижа посмішка.

— Це і є норма тут, Вокс. Звикай.

​Корабель заклав крутий віраж і почав стрімко знижуватись.Тепер масштаб божевілля став ще очевиднішим.Внизу розкинулася Академія. Вона виглядала не як навчальний заклад, а як неприступна військова фортеця, вбудована прямо в скелі. Величезні кам’яні платформи, вежі, що прорізали хмари, і запаморочлива павутина мостових переходів над прірвами. І всюди — рух. Натовпи. Люди та істоти, яких Кайрен у житті не бачив: дехто з лускою на обличчі, дехто з блідою шкірою і чорними очима, в яскравих мантіях і важкій технічній броні.

​— Скільки тут взагалі студентів? — запитав Кайрен, відчуваючи, як раптом спітніли долоні.

​— Достатньо, щоб ти загубився в перший же день, і ніхто цього навіть не помітив, — спокійно відрізала Вірея, перевіряючи ідеальні застібки на своїй формі. — Якщо не будеш уважним.

​— Я постараюсь не загубитися, — він спробував видавити із себе саркастичну усмішку.

​— Ти краще постарайся не померти. Це набагато актуальніше.

​— О, не хвилюйся. Не вмерти — це незмінний пункт номер один у моєму щоденному плані.

​Корабель різко сів, з жорстким ударом об посадкову смугу. Метал заскреготів, зашипіла гідравліка. Важкі двері шлюзу поповзли вбоки, і всередину салону миттєво вдарило місцеве повітря. Воно було важким. Гарячим. Кайрен мимоволі закашлявся: пахло озоном, розпеченим металом, сіркою і чимось диким, терпким.Так пахне звір. Так пахне небезпека.

​Клацнули замки ременів. Кайрен підвівся на ватяних ногах, змушуючи себе тримати спину рівно, і рушив до виходу в строкатому потоці інших абітурієнтів.

​— Ну що, Вокс, — Вірея порівнялася з ним у прохідному шлюзі. Дівчина йшла легко і впевнено, без жодного натяку на мандраж. — Побачимось на заняттях. Якщо доживеш, звісно.

​Кайрен зупинився біля самого трапу, зиркнувши на неї.

— Знаєш, я починаю серйозно думати, що ти щиро бажаєш мені невдачі.

​Дівчина зупинилася на мить і подивилася йому прямо в очі своїм бездоганним, непроникним поглядом.

— Я просто реалістка, Вокс. Дракони не терплять слабкості.

​І з цими словами вона легко збігла по металевих сходах, миттєво розчинившись у натовпі.

​Кайрен залишився стояти на краю шлюзу. Теплий вітер бив в обличчя, розкуйовджуючи волосся.

​«Не терплять слабкості», — відлунило в голові.

«Тоді мені точно гаплик», — подумав він, зробив глибокий вдих і ступив у цей хаос.

Першим вдарив звук.

​Це був навіть не гамір натовпу, а справжня акустична лавина. Хриплі крики, істеричний сміх, багатоголосі розмови, від яких моментально закладало вуха. Десь високо в небі розкотисто ревіли дракони, і кожне биття їхніх крил луною відбивалося від стародавніх кам'яних стін Академії. Пронизливий свист вітру гуляв між мостовими переходами, зливаючись у суцільний аудіо-потік. Цей звуковий коктейль просто збивав з ніг.

​— Вперше на м'ясорубці? — несподівано пролунало прямо над вухом.

​Кайрен різко обернувся, інстинктивно стиснувши кулаки. Перед ним стояв незграбний хлопець із рудуватим, катастрофічно розкуйовдженим волоссям. Виглядав він так, ніби останні півгодини бігав лабіринтом у стані глибокої паніки, здався, заблукав ще раз, а тепер просто чекав неминучої смерті.

​— А що, це настільки кидається в очі? — Кайрен трохи розслабив плечі, але не до кінця.

​— Ну, ти стоїш посеред дороги, витріщаєшся в небо і забув закрити рота, — чесно видав хлопець, нервово смикаючи лямку своєї сумки. — Я Торік.

​— Кайрен.

​— Кайрен... чудово. Занотовано, — Торік судомно ковтнув. — Слухай, якщо мене сьогодні хтось зжере чи випадково спопелить, просто запам'ятай, що я зустрів свій кінець дуже мужньо.

​Вокс зміряв нового знайомого скептичним поглядом. Від Торіка буквально тхнуло бажанням забитися в найтемніший куток і не відсвічувати.

— Схоже ти готовий дати драпака при першій же нагоді.

​— Це і є моя стратегічна сміливість, — на повному серйозі заявив Торік. — Проблема лише в тому, що я ніяк не можу визначити, в який саме бік безпечніше тікати.

​Раптом небо над ними потемніло.

Велетенська тінь накрила двір. Дракон — масивний, лускатий, із шипами розміром з хороший кинджал — спікірував непристойно низько. Повітря миттєво стало гарячим, важким і задушливим.

​Кайрен інстинктивно пригнувся, готуючись кинутись на землю, але Торік мертвою хваткою вчепився йому в плече, мало не відірвавши рукав.

​— Не рухайся, ідіоте! — засичав він, вирячивши очі.

​— Якого біса?! — гаркнув Кайрен, відчуваючи, як пульс б'є у скронях.

​— Бо якщо ти зараз смикнешся чи побіжиш, ця тварюка миттєво вирішить, що ти її сніданок! Здобич завжди тікає!

​— ПРОСТО БЛИСКУЧЕ ПРАВИЛО! — процідив крізь зуби Кайрен, завмерши на місці, мов кам'яна статуя.

​Хвиля розпеченого повітря вдарила в обличчя, обдавши стійким запахом паленого м'яса та сірки. Дракон з оглушливим ревом пронісся прямо над їхніми головами, навіть не глянувши на двох жалюгідних двоногих, і потужним помахом крил злетів до найвищої вежі.

​Торік повільно розтиснув пальці. Руки відверто трусилися.

— Бачиш? — нервово хихикнув він, витираючи чоло. — Ми досі живі.

​— Це ти все так чітко спланував? — Кайрен струсив пил з плеча, куди щойно впивався Торік.

​— Абсолютно ні. Але погодься, звучить набагато переконливіше, якщо я зроблю вигляд, що так. ​Кайрен важко видихнув і потер обличчя долонею, намагаючись заспокоїти дихання.

— Боже. Я вже починаю глибоко шкодувати, що взагалі сюди прилетів.

​— О, кинь. Тобі не обов'язково витрачати на це сили, — відмахнувся Торік, поправляючи свій пом'ятий комір. — Я прямо зараз професійно шкодую за нас обох.

​Тієї ж миті повз них пройшла чергова група студентів, але один із них змусив Кайрена завмерти.

З'явилося вкрай дивне відчуття. Юнак у темному, ідеально підігнаному одязі йшов крізь галасливий натовп так, ніби перебував у власному ізольованому вимірі. Ідеально рівна постава, розслаблені, але небезпечні рухи. Його холодний погляд ковзав по студентах, як по порожніх декораціях. Він ішов, а люди підсвідомо розступалися перед ним, залишаючи невидимий коридор поваги і страху.

​— Хто цей привид? — стиха запитав Кайрен, не відриваючи погляду.

​Торік простежив за напрямком його очей, і з його обличчя миттєво зникла вся комічність. Рудий різко зблід.

— О ні. Навіть не думай. Просто не лізь до нього. Взагалі забудь, що ти його щойно бачив.

​— Чому така паніка?

​— Бо це Рейнар Ксейл.

​— Мені це ім'я абсолютно нічого не дає, — знизав плечима Кайрен. — І що з ним не так?

​— І він... скажено дивний, — Торік перейшов на обережний, тривожний шепіт.

​— Торіку, озирнись. Ми на планеті, де літають вогнедишні ящірки розміром з космічний коробель. Тут усі дивні.

​— Ні, ти не розумієш, — Торік заперечно похитав головою, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Він... інший дивний. З розряду «краще б я осліп».

​Наче вловивши вібрацію свого імені в цьому хаотичному гаморі, Рейнар Ксейл раптом зупинився. Повільно, мов у сповільненій зйомці, він повернув голову.

І подивився прямо на Кайрена.

​Цей візуальний контакт тривав не більше секунди. Але цього вистачило. Кайрен відчув, як у грудях щось стиснулося. Жодного звуку чи спалаху магії — просто крижаний, могильний вітер наче пройшов крізь його ребра, висмоктавши з тіла все тепло. Дихання боляче перехопило, а по спині поповзли мурахи. Рейнар дивився на нього не як на живу людину, а як на відкриту книгу з відверто поганим фіналом.

​А потім одинак просто відвернувся і плавно розчинився в натовпі, ніби його там ніколи й не було.

​Кайрен шумно втягнув повітря крізь зціплені зуби, відчуваючи, як зрадницьки затремтіли коліна.

​— Я ж тебе нормальною мовою просив, — просипів Торік, відступаючи на півкроку. — Не лізь.

​— Я навіть з місця не зрушив, генію, — відгризнувся Кайрен, намагаючись скинути з себе залишки того моторошного, паралізуючого холоду.

​— От і чудово. Тримайся цієї геніальної тактики й далі. Бо якщо ти колись вирішиш перейти йому дорогу, я з тобою не піду навіть під дулом бластера.

​Кайрен скривив губи в кривій, відверто нервовій усмішці.

— Яка безмежна відданість. Дякую за підтримку, друже.

​— Завжди будь ласка, — цілком серйозно кивнув Торік. — Я ж казав, що я сміливий.

Вони рушили далі, підкорившись нестримному потоку студентів. Натовп ніс їх уперед, змушуючи Кайрена маневрувати між чиїмись ліктями, важкими рюкзаками та навіть хвостами (так, у деяких місцевих абітурієнтів дійсно були хвости, і хлопець намагався навіть не думати про те, як це працює в побуті).

​Потік раптово вирвався з напівтемного коридору посадкового терміналу на широку оглядову площу.

​І тоді Кайрен побачив її.

​Академію Драксарії.

​У нього буквально перехопило подих, ніби хтось із розмаху вдарив під дих. Вона не просто стояла на підвищенні — вона наче хижо виросла з самої серцевини чорної скелі, вгризшись у камінь гігантськими архітектурними іклами.

​Вежі, гострі й небезпечні на вигляд, безжально прорізали густі хмари. З’єднувалися між собою божевільною павутиною висячих мостів, кам'яних балконів та напівпрозорих переходів, що зависли прямо над бездонною прірвою.Темний камінь стін не здавався мертвим. Навіть зсередини відбивав пульсуюче, отруйно-блакитне світло, і Кайрену на секунду здалося, що вся ця колосальна будівля дихає. Ритмічно. Тяжко. Мов гігантське, стародавнє чудовисько, яке тільки чекає слушного моменту, щоб розплющити очі.

​А над цим архітектурним монстром вирував справжній ураган.

​Дракони. Їх були вже не сотні — тисячі. Вони утворювали живу, небезпечну хмару навколо центрального шпиля. Абсолютно нереальні. Один із них, масивний ящір із лускою кольору запеченої крові, пролетів настільки низько над найвищою вежею, що його броньоване крило з іскрами чиркнуло по каменю. Звук цього удару — різкий, вібруючий скрегіт — долетів навіть сюди, змусивши натовп задоволено й тривожно загудіти.

​Кайрен намертво приріс до землі. Ноги просто відмовилися робити наступний крок.

​— Це… — він марно намагався знайти в своєму словниковому запасі хоч щось, окрім нецензурної лайки. — Це взагалі законно? Вони ж колись рознесуть її на шматки.

​— Так, — Торік зупинився поруч. Його голос звучав незвично глухо і був абсолютно позбавлений звичної панічної іронії. — Це вона. Головна кузня смертників у цій частині галактики. Вражає, га?

​Кайрен дивився на фортецю і просто не міг кліпнути. Всередині нього розривався справжній емоційний шторм. В'язкий, прадавній страх надривно волав у ньому, вимагаючи розвернутися і бігти назад на той проклятий корабель. Захоплення — дике, майже дитяче — змушувало серце лупити в ребра з подвійною швидкістю. А мерзенний сумнів шепотів прямо у вухо: ти тут ніхто. Хлопець із мертвої планети, який блює від турбулентності. Тебе розмажуть по цих стінах у перший же день.

​— Торіку, — Кайрен повільно облизав пересохлі губи, не відриваючи погляду від веж. 

— Я точно сюди вступив? Може, це якась помилка в системі? Може, я міг би просто… ну не знаю, чистити їм котли на кухні?

​Рудий нервово хмикнув, судомно поправляючи зсунуту набік сумку.

​— Тепер вже пізно проситися в обслуговуючий персонал, Вокс. Ти в списках. Ці ящірки вже знають твій запах. Якщо ми побіжимо зараз, то просто помремо втомленими.

​«Моя ціль — вижити. Їхня ціль — зламати мене. Ну що ж, подивимось, хто кого», — промайнуло в голові Кайрена. Він бемцнув себе по стегну, зганяючи заціпеніння.

​Хлопець шумно видихнув, наче перед стрибком у крижану воду.

​Ступив уперед.

​Потім ще один крок.

​І ще.

​Він не мав жодного уявлення, що чекає на нього за цими масивними, холодними воротами. Чи витримає він хоча б до завтрашнього ранку. Чи не спопелить його якийсь хаотичний дракон ще до першої лекції.

​Але він чітко усвідомлював одне.

​Назад дороги немає.

Вітаю вас у моїй новій книзі ✨

Дуже рада, що ви тут.

Це історія, де переплітаються суворі випробування в Академії, небезпечний зв'язок із драконами, таємниці інших планет і справжня дружба, яка народжується всупереч жорсткій системі й самому страху.

Тут буде ризик, вибір, боротьба з власною темрявою... і світло тих, хто наважиться кинути виклик правилам.

Сподіваюся, ця історія зачепить вас так само глибоко, як вона народжувалася в мені.

Дуже чекатиму на ваші думки, емоції та коментарі 🐉✨

Не забувайте додавати книгу до бібліотеки, щоб не пропустити нові глави, і підписуватись — попереду багато сильних моментів.

Я дуже чекаю на вас у цій історії 🖤