Раді Вас бачити!

Захар

Трохи оговтавшись, озираюся довкола й бачу на підлозі купу розтрощених приладів та побитий посуд. Мляво вилаявшись, тягнуся до бренді. Залпом ковтаю пекучу рідину, намагаючись хоч трохи притлуми́ти ниючий біль у грудях.

У вухах гуде траурний голос Матвія, який повідомляє, що наш свідок — остання надія на моє виправдання — мертвий. Безмежні щупальці Терещенка дістались і до нього. Мене розриває зсередини темна, некерована лють. Я мав його вбити, коли була така можливість! Скільки ще солдатів він кине в домовини, перш ніж його чорна паща захлинеться?!

Стою біля вікна, попиваючи бурштиновий напій, і починаю прокладати варіанти розвитку подій у нинішніх умовах. Варіанту вийти з цього бруду чистим у списку вже немає. Я винен хлопцям помсту. Вони жили гідно, а цей покидьок перекреслив їх одним рухом. Якщо моя дорога закінчиться там — хай так. Але він піде зі мною.

Це означає, що треба якнайшвидше виводити Олесю з гри та починати діяти.

Як же вона не схожа на тих краль, з якими я мав справу раніше. У неї немає ані виразних форм, ні модних косметичних апгрейдів. Але вона чіпляє чимось іншим.

Чіпляє якісь струни, на яких ще ніхто й ніколи не грав.

І не зіграє, Сенсе!

Це не та історія, де потрібен секс на ніч. Тобі б цей екшен живцем закінчити. І дівчину звідси вивести.

І все!

Ще раз озираюся на той бедлам, який влаштував. Так… мабуть, цим галасом я налякав малу до чортиків.

Поки прибираю, якесь незрозуміле тривожне відчуття захопило серце. Піддавшись інстинктам, починаю прислухатися — у домі тихо.

Ніби не в моєму характері відчувати страх, але зараз мені неспокійно.

Згадую, що не бачив, як Олеся поверталася до будинку. Напружено оглядаю двір — нічого. Повертаюся… і думки обриваються. Килимок для взуття… щось із ним не так. Що?

Так. Немає однієї пари чобіт!

— Олеся!

Кличу, нарешті діставшись до дверей чорного ходу й розчиняю їх.

У лице б’є різкий порив вітру. Сніг засліплює очі.

— Олеся! Негайно повернись у дім, поки не відморозила…

Завивання вітру майже повністю заглушують мої крики, але тепер, схоже, це вже нічого не змінить.

Мій погляд упирається в довгий ланцюг глибоких слідів, що ведуть до гаража.

— Олеся, та твою ж…!!..

Ще раз гукаю її, уже передчуваючи, як вона у мене отримає! Розчиняю двері гаража…

— Якого біса ти тут робиш? Що…

Чорний брезентовий полог був відкинутий, і з-під нього виглядав темно-синій ніс снігохода. А місце поруч, де зовсім недавно стояла якась техніка, було порожнім.

Прямо від порога тягнувся слід, у походженні якого важко було помилитися. Він вів у ліс.

Не піддаватися емоціям…

Потрібно заспокоїтися — і лише тоді діяти…

Ще кілька секунд тому я був готовий випороти цю вперту дівчину, але зараз лють і передчуття лиха заглушили всі розумні думки.

Навіщо ти її пустив, Сенсе? Саму. Дівчинку… Ти що, блін? У кого там повірив?.. У сніговика? Зовсім глузд втратив?

Та ти ж лопух першого розряду! Вона ж і години не протримається вночі в заметілі. Вона ж така тендітна… така невагома…

Хочеться попросити в неї вибачення. І переграти все наново. І щось зовсім інше сказати їй тоді.

Але якби ж знати, що саме треба було сказати…

Бо вона стала за цей короткий час чимось важливим у моєму житті.

Я втягнувся в це серцем, так.

Проковтнувши тягар, що здавив горло, раптом дуже ясно згадав її очі.

Довірливі. Променеві. Глибокі.

Швидко накинувши куртку і схопивши ключі, стрибаю на снігохід. Він маневрений, мобільний — те, що треба для таких доріг.

Мчу навздогін.

Проїхавши з пів години по чітких слідах, задираю обличчя до неба.

Сніг сипле великими лапатими пластівцями. Насувається буря.

Якщо я не знайду її найближчими годинами — вона замерзне.

З кожним кілометром сніг усе сильніше засипає протектор позашляховика. Доводиться рухатися повільніше.

Мій мотор під ребрами раптом вирішує вірити в те, що їй вдалося втікти.

Бляха… бляха… Якщо ми обоє виживемо в цій халепі — я, не знаю… у диво повірю!

Зупиняюся, ще раз вивчаючи сніжне полотно.

Жесть.

Повертаюся на снігохід, повільно рухаюся слідом.

Кров гупає у скронях.

— Олесю!! — ще раз рявкаю.

Тут мою увагу привертає чорна пляма на білосніжному полотні ріки.

Витискаю газ до межі. Снігохід, рикнувши, злітає над кучугурами. Гілки миготять збоку. Одна розсікає мені щоку. Відчуваю удар, але болю — нуль.

Підлітаю до річки, на ходу вистрибуючи.

Посеред цього льодовика, чорним силуетом, стирчав над поверхнею лише кузов джипа.

Решта вже була під водою.

Стихія вирувала довкола заліза, показуючи, яка там шалена течія.

Б’ючись об ребра, серце розриває м’язи й ламає кістки.

Твою ж…

Не вберіг!

У вухах шумить. Нічого не чую. Нічого не тямлю.

Зриваю з себе куртку й мчу на лід.

Треба встигнути врятувати її, витягти! Вона не може загинути через такого виродка, як я!

Не можу розгледіти її в кабіні.

Пірнаю. Знову і знову.

У такі моменти потрібно зберігати контроль, але цього разу у мене нічого не виходить.

Мене розриває зсередини темна, некерована лють. Я мав її вберегти! Не відпускати! Вона ж мала дурненька…

Кожен вдих — суцільна агонія.

Тіло дерев’яніє, досягнувши межі.

Олесю так і не знайшов.

Виповзаю на берег.

Не можу вимовити й слова.

Самоконтроль розсипався пилом, тримаюсь лише на силі волі.

Я не знав, що може бути так нестерпно важко, що тягар провини здатен притиснути до землі й стерти тебе в нуль.

Стиснув зуби з такою силою, що дивно, як вони не покришились.

Лягаю на сніг.

Тіло німіє.

Холоду більше немає.

Тону у відчутті провини.

Не допомагають роками відпрацьовані установки контролювати емоції.

Прикриваю повіки.

Лише її очі утримують свідомість.

Найкрасивіші очі у світі.

Вона одна така.

Моя дівчинка.