Раді Вас бачити!

Пролог

Постать чоловіка — темна, монолітна, наче витесана з нічного жаху — завмерла самотньою тінню біля єдиної в цих краях школи. Стара, сіра будівля, пошарпана часом і людською байдужістю, вчепилася в землю облупленими стінами, приречена на повільне, болісне гниття. Порожній двір задихався від мовчання — важкого, спресованого передчуттям бурі, що вже роззявила свою пащу над обрієм.

Хмари над головою збивалися в масивні, чорні пласти, схожі на мокрий попіл, що от-от обвалиться і розчавить цей світ своєю непомірною вагою. Осінь дихала сирістю, перегноєм і останньою, передсмертною люттю, перш ніж здатися на милість зимі — холодній, невблаганній суці. Такій же безжальній, як і все його життя, просякнуте незмивним брудом і кров’ю, яку не відіпрати жодними дощами.

Вітер свистів навколо, різав обличчя, впивався в шкіру крижаними голками, та він не зважав. Бо що таке холод тіла, коли душа давно замерзла? Там немає осені, немає зими. Лише морок крижаний без кінця й початку.

Не людина – глиба кам’яна, випалена пусткою, тінь самого себе. Десь глибоко під ребрами серце вже не билося — воно завмерло, черстве й висохле, як русло річки, що залишила по собі лише порепану від спраги землю. Не тремтить. Не болить. Не благає про пощаду. Сталевий згусток, який не здатні зрушити ні час, ні бурі. Бо він знав, що не заслуговує ні тепла, ні світла. Сонце для нього згасло тієї самої миті, коли її втратив. Усе життя пішло слідом за нею — за тією, чий голос і дотик колись були єдиним доказом того, що він ще живий.

Чоловік дістав із кишені зім’яту пачку, витягнув цигарку й повільно клацнув запальничкою. Гіркий, їдкий дим важкою примарою завис у морозному повітрі, змішуючись із туманом. Він закинув голову, вдивляючись у небо — безмежне, порізане рваними шматтями хмар, які гнав уперед безжальний вітер листопада.

Дивився і на диво сподівався. Блядська надія дохне останньою, вивертаючи нутрощі. Вона зжирає його зсередини, проростає крізь м’язи й кістки іржавою корозією, не даючи нарешті остаточно закам’яніти.

Чорний позашляховик, припаркований на узбіччі, виглядав чужорідним тілом, пухлиною на розмитій дощами дорозі. Як і він сам — чужак у цьому світі, чужий в цьому місті, привид для Неї. Порожні вулиці, розтрощені тротуари — усе довкола смерділо занепадом, ніби хронічною хворобою, що роз'їдає стіни й душі. Лише вітер, цей німий і невблаганний свідок, набирав сили, виючи між облупленими будівлями свій похоронний марш.

Чоловік підняв руку до грудей. Пальці звично стиснули обручку на ланцюжку, що обпікала шкіру мертвим холодом. Він носив її всі ці роки, як зашморг, як тавро — нагадування про кохання, що зжерло все, і про ненависть, яка стала його єдиним паливом.

Різкий, лункий шкільний дзвоник розірвав задушливий морок його думок. Він підвів погляд. Спершу побачив дітей — галасливу, безтурботну зграю, що з криками висипала на ґанок. Вони помітили його машину — дорогу, хижу, недоречну тут. Шепотілися, озиралися, підходили ближче, розглядаючи матовий метал із дикою цікавістю.

Але він не бачив їх. Його очі впилися в двері школи. Вони стали для нього мішенню, чорною пусткою, яка нарешті мала виплюнути його здобич. Вона вийде. Мусить.

Його очі — темні, затягнуті кригою, під якою клекотіла прірва розпачу й незгасної люті, — не кліпали. І ось двері розчинилися.

Вона.

Та, кого він шукав так довго. Та, що стала для нього і раєм, і персональним пеклом на цій грішній землі. Його прокляття, загорнуте в благословення.

Нарешті знайшов. Шість років марних пошуків, шість років болю, що став другою шкірою. Шість років запитань, які він випалював собі на серці щоночі. Зараз він дивився на неї і не вірив власним очам. Дихання стало важким, наче він намагався вдихнути рідкий свинець, а груди стисло сталевими лещатами. Серце, що роками вдавало із себе камінь, дало першу тріщину. Виявилося, він не жив весь цей час — просто існував у режимі очікування, вважаючи її втраченою безповоротно. Назавжди.

Вона йшла — легка, невимушена, з тією самою усмішкою. Теплою. Радісною. Колись вона теж так йому всміхалася, безтурботно і щиро. Кулаки стиснулися до хрускоту в суглобах. Невже? Не була вона щирою, коли тікала, затираючи сліди? Коли брехала в очі, дивлячись так само ясно, аби просто вижити? Він дивився на цю усмішку і відчував, як під шкірою закипає свинець. Вона раділа життю в цьому забитому кутку, поки він шість років випалював свою душу ненавистю до неї — ненавистю, яка виявилася єдиним, що тримало його на плаву. А тепер ця ненависть розсипалася, лишаючи під ногами лише зяючу прірву.

Вона змінилася. Це вже не була та наївна дівчинка — перед ним стояла жінка. Впевнена. Незалежна. І все така ж нестерпно приваблива, дідько б її забрав. Сині очі іскрилися світлом, коли вона дивилася на дітей.

А він, наче скажений пес на ланцюгу, зціпив зуби до болю в щелепі. Ревнощі підняли голову — чорний, отруйний змій виповз із найтемніших кутів нутра, обплітаючи органи. Кому вона так усміхалася всі ці роки? Чиї руки торкалися цієї шкіри? Кому вона належала, поки він помирав від спраги у своїй пустелі?

Він дивився на неї, а перед очима розгорталося криваве марево спогадів — жорстоких, пульсуючих живим болем:

…де постать жіноча манлива та ніжна. Погляд холодний, не довірою сповнений. Відмова гострим лезом повітря ріже та байдуже йому. Її захотів – та так і буде…

…усмішка примхлива, ваблять губи соковиті, без дозволу цілунки зриває. Нічого більше не жадає ніж торкатися тих губ непокірних, шовкової шкіри, тіла манливого. Душу ладен продати. Та вирвала вона ту душу. З м’ясом. Під шкіру просочилася, змішалася з кров’ю, отрутою стала - і спокій забрала…

…сльози. Її сльози та його ревнощі, й благання німе: «Відпусти!» Та не міг він. Не хотів. Ніколи. Вона була його. Його і більше нічиєю. Адже кохання його на хворобу схоже. Чорну, невиліковну. Воно нищило, пекло нутро, та не відпускав. Бо смерть єдиною розлукою їм буде…

Кохання його одержиме, темне. Пручатися було марно, коли вона водночас сахалася його і прагнула саме цього нищівного вогню. Він знав це тоді, знав і зараз. Вона йому належала, належала беззаперечно.

Але хіба можна добровільно покохати того, хто бере не питаючи? Хто живе, підкоряючи? Він володів її тілом, але її душа лишилася за зачиненими дверима. І вона втекла, лишивши по собі лише клятий клаптик паперу з убивчим: «Просто відпусти... Я тебе ніколи не кохала...». Зрадила? Він шість клятих років переконував себе, що так. Годував свого внутрішнього звіра фактами, які сам собі вигадав, аби остаточно не збожеволіти від цієї кривавої рани під ребрами. Кожне її слово з тієї записки стало його особистим прокляттям, паливом для крижаної люті, що вигризла все людське всередині. Вона випарувалася, залишивши по собі лише гіркий попіл і порожнечу, яку він намагався заповнити чужою кров’ю. Тепер він знав більше, ніж хотів би. Знав ціну її втечі. Але чи легше від того, що правда виявилася ще бруднішою за брехню?

Шість років він катував себе одним питанням: як вона посміла? Він втрачав розум, випалював легені димом і топив біль у горілці, розбиваючи кулаки об стіни, аби заглушити той клятий голос у голові, що вимагав повернути своє.

То він помсти жадає? Чи благання про повернення? Це не була крапка — лише жирна, заляпана кров’ю кома. Він прийшов не просити вибачення — Левицькі не вміють просити. Він прийшов забрати те, що належало йому за правом сили, навіть якщо для цього доведеться допалити те, що ще не згоріло в її серці.

Нарешті вона підійшла до воріт. Зупинилася, впізнавши машину, і світ навколо перестав існувати. Зникли діти, зникли погляди — лишилися тільки вони удвох, розділені прірвою в шість років.

Її усмішка згасла, а очі розширилися від дикого, первісного переляку. Вона завмерла, як олень, що відчув приціл мисливця. Обличчя зблідло, руки, що до білих кісточок стиснули книги, ніби цей папір міг захистити її від нього.

Він дивився жадібно. Пильно. Його погляд ковзав по її обличчю, ловлячи, як тривога в синіх очах повільно розпалює старий вогонь. Вона задерла підборіддя — цей її вічний виклик… Ця гордість, що здіймала між ними невидиму стіну. Марно. Він розтрощить будь-який бар’єр, пошматує будь-яку огорожу. Опір лише додавав смаку його перемозі. Не кохати – володіти. Володіти так, щоб жодного вибору, жодного супротиву. Йому не потрібне було її «так» — йому потрібна була вона сама. Вся. Без залишку.

— Привіт.

Його голос був спокійним, густим і важким, як розплавлений метал. А всередині все клекотіло від напруги, що роздирала груди.

— Привіт, — її відповідь була різкою, наче ляпас. — Чого ти хочеш?

«Тебе!» — кричало все нутро, обпалюючи горло. «Тебе, чорт забирай! Тебе хочу!»

Але він лише зціпив зуби.

— Поговорити.

Вона вагалася. Губи стиснуті в тонку лінію, в очах — крига, під якою вирує той самий синій, гарячий вогонь. Вона хотіла вдарити його відмовою, але зрештою ледь помітно кивнула:

— Я тебе уважно слухаю.

«Непогано для початку», — подумки шкірився його внутрішній звір. Северин зробив крок назустріч, скорочуючи дистанцію до небезпечного мінімуму.