Раді Вас бачити!

Розділ 2

«Сміливим доля допомагає»

Вергілій, процитував Северин Л.

— Гей, лапи забери! — Софія загарчала, рвонулася з обіймів, але важкі руки обручем залізним стиснули її лише дужче, вминаючи в чуже, гаряче тіло.

Дівчат не ховали по темних кутках — їх брали нахабно, прямо посеред миготливого неону танцполу. Один із чоловіків міцно вхопив Софію за руку і, попри її відчайдушний опір та обурені крики, потягнув за собою крізь натовп. А той, що приставав до Юліани, діяв ще цинічніше. Він не став витрачати час на вмовляння: просто підхопив дівчину, одним махом перекинув її через плече, наче безпорадний трофей, і поніс у бік сходів, що вели на другий поверх, до власної VIP-зали.

Навколо вирувала музика, світло сліпило очі, і ніхто з натовпу навіть не поворухнувся, щоб допомогти. Дехто з п’яних відвідувачів узагалі сприйняв це як гру між палкими закоханими — хтось розгублено посміхався, а якийсь мажор навіть підбадьорливо свиснув услід, салютуючи келихом. Світ навколо зрадливо мовчав, потураючи звірячим інстинктам цих покидьків.

Юліана билася скажено. Вона опиралася відчайдушно, гатила кулаками по спині нападника, виверталася, мов дика тварина в силках. Страх — гарячий, липкий, як чорний дим — огортав легені, заважаючи дихати, але не паралізував. Навпаки, він перетворювався на чисту ненависть. Коли чоловік перехопив її зручніше, Юліана блискавично впивалася зубами в його плече крізь тонку тканину сорочки. Сильно. До хрускоту. До горла підступила нудота від металевого присмаку чужої крові.

— Ах ти ж, суко! — загарчав він від болю.

Удар по сідницях привів її до тями, але чоловік не випустив здобич. Пальці, мов сталеві лещата, лише дужче впивалися в її стегна. Юліана задихалася, голова паморочилася, а реальність витікала крізь пальці, поки її несли вгору цими клятими сходами. Вона з жахом розуміла: все пропало. Надії на порятунок не залишалося.

Ось чому вона ненавиділа такі місця. Терпіти не могла цих молодиків — п’яних, нахабних, сп’янілих від власної вседозволеності. Вони звикли брати все, що бачать, не знаючи ані моралі, ані закону. І найстрашніше — цей світ мовчазно потурав їхнім звірячим інстинктам, випускаючи їх на волю під прикриттям нічних вогнів.

Коли за ними з гуркотом закрилися важкі дубові двері окремого кабінету, клубний шум миттєво відсікло, залишивши лише приглушену вібрацію. У VIP-залі на них уже чекав ще один чоловік — він розслаблено сидів на шкіряному дивані, потягуючи дорогий віскі в очікуванні своїх товаришів.

— А ось і стриптизерки під’їхали, — оголосив той, що привів налякану, але все ще розлючену Софію, і грубо штовхнув її на килим.

Дівчина миттєво підхопилася на ноги, важко дихаючи. Її руде волосся розлетілося по плечах, а в очах палахкотіло справжнє шаленство. Вона не збиралася плакати чи благати. Замість цього вона зробила крок уперед і виплюнула слова прямо в обличчя ватажку, який вальяжно розвалився на дивані:

— Я все скажу батькові, виродку! Його хлопці знайдуть кожного з вас. Вони змусять вас землю жерти дерев'яними ложками, поки ви не захлинетеся власним брудом! Второпав?!

Але у відповідь зачиненою VIP-залою покотився лише гучний, зневажливий регіт. Ватажок цинічно посміхнувся, затягуючись сигаретним димом. Їм було смішно. Вони почувалися богами в цьому закладі, де під прикриттям грошей можна було дозволити собі все.

Високий чоловік, з чийого плеча крізь розірвану тканину сорочки просочувалася кров, з матюками скинув Юліану на сусідній диван.

— Норовлива кішечка попалася, — голос ватажка став шовковим, улесливим і липким, мов розтоплений віск, коли він перевів погляд із Софії на Юліану. — Ну, нічого. Ми таких любимо. В таких, коли їх ламаєш, пристрасті більше.

Покидьок, що ніс Юліану, підійшов упритул, його обличчя перекосило від люті. Він витер кров із плеча і нахилився до самісінького вуха дівчини, хапаючи ту за горло. Його слова обпекли шкіру отруйним шипінням:

— Ти, суко, ще пожалкуєш. Кожною діркою своєю відпрацюєш. Зуби повибиваю на хрін, щоб тільки смоктати й могла.

— Пусти… — ледь чутно видихнула Юліана.

Товариші реготали, поки клубна музика била у стіни, глушачи будь-який звук — голоси, страх, залишки здорового глузду. Тут можна було кричати, поки не розірвеш горло, — ніхто не зверне уваги. А відчайдушна боротьба дівчат лише підкидала хмизу в їхній хтивий вогонь. Кожна спроба опиратися затягувала петлю надії ще тугіше: шансів немає. Вони тут самі. І ніхто не прийде.

Ніздрі її кривдника жадібно роздувалися, на щелепах грали жовна, а рот викрився у зловісній, майже нелюдській гримасі. Очі — чорні провалля зі звірячим блиском. Темрява всередині нього нарешті взяла повну владу.

— Гей, Гриню, дівчинку тільки не покаліч, — ватажок оскалився, спостерігаючи за розправою з боку. Його сміх був сухим і бездушним. — Вона нам ще знадобиться цілою.

— Вона ледь шмат від мене не відкусила, стерво! — Гриня прохрипів крізь зуби, його обличчя перекосило від люті.

Він ще не випустив пару, і цей гнів вимагав виходу.

— Чого ти ниєш, як восьмикласниця? — зареготав другий, сп’янілий від усвідомлення власної сили. — Будеш сьогодні першим — залиже твої рани. Не здохнеш.

Лють у очах Грині почала перекипати в щось більш темне й зосереджене. Юліана бачила цей скажений блиск — обіцянку розправи.

— Пусти… — ледь чутно видихнула Юліана. Її тіло було натягнуте, як струна. Серце вдарялося об ребра з такою силою, наче намагалося вирватися з грудей. Але в погляді, попри тремтіння, застигла крижана рішучість — вона битиметься до останнього подиху.

— Не сьогодні, лярво, — процідив він, замахуючись для удару.

- Відпусти, дівчину!

Голос пролунав різко. Важкий, владний — мов удар батога. Він розітнув тишу VIP-зали і миттєво згасив увесь гамір у кімнаті. Простір завмер. На кілька секунд здалося, ніби хтось різко висмикнув звук із цього місця. Голови нападників повернулися майже одночасно. Погляди зійшлися на двох чоловіках, що щойно з’явилися на порозі.

Юліана завмерла. Крізь пелену жаху в її душу почала пробиватися обережна, майже неможлива надія. Софія теж дивилася на прибулих чоловіків, затамувавши подих і мовчки благаючи про порятунок. Час навколо майже зупинився.

— Що? — Гриня прохрипів, недовірливо мружачись від люті й тримаючи руку біля закривавленого плеча. — Не зрозумів. Ти хто такий?

— Зараз дізнаєшся.

Северин говорив спокійно. Занадто спокійно для людини, яка збиралася пролити кров. Його рух був блискавичним, майже непомітним для ока. Короткий, точний удар у перенісся — і глухий хрускіт кістки відлунив від стін кабінету, наче постріл. Гриню відкинуло назад, прямо на столик для напоїв. Він захлинувся власним криком, схопившись за обличчя, крізь пальці якого миттєво заюшила густа, темна кров.

Але Северин уже не дивився на нього. Він одним рухом схопив Юліану за руку, відтягнув назад і сховав за своєю масивною спиною. Тримав міцно, впевнено. Та не було болю в цьому несподіваному дотику — лише дивний, заспокійливий захист. Ніби щитом стала для неї його спина та широкі плечі. І вже не було так страшно, вже відступив біль від чужих рук, що залишили синці на її шкірі. Вона дивилася на його закривавлені пальці, відчуваючи тепло та силу, яка не давала їй упасти в темну прірву паніки. Юліана полегшено видихнула — вони врятовані. Ця думка впала з плечей важким тягарем.

— Ти що твориш, придурку? Дівок тобі мало? — голос лідера зграї, який до цього сидів на дивані, злетів до крику. Він підірвався з місця, різкий і безжальний.

Чоловік розмашисто махнув рукою в бік виходу, наче вказував на дешевий товар на вітрині, якого внизу було хоч греблю гати.

— Он їх скільки внизу, бери й не перебирай! А ці наші — і залишуться вони теж з нами.

Слова повисли в повітрі отруйним туманом. Ватажок не збирався здаватися без бою, не знаючи, що кожне слово наближає його до кабінету паталогоанатома.

— Гадаю, вам доведеться забратися звідси без них, — озвався Влад.

Він стояв трохи осторонь, схрестивши руки на грудях і перекриваючи єдиний вихід із VIP-зали. Його голос був холодним і рівним, як лезо ножа під горлом. Він дивився на трійцю, яка через алкоголь ледь трималася на ногах, але все ще намагалася випинати груди, демонструючи фальшиву хоробрість. Лідер нападників уперто свердлив Влада поглядом, шукаючи слабке місце, найменший привід кинутися в атаку.

— Та невже? І хто нам заборонить? Ти, чи що? — він скривився в огидній посмішці.

Очі мажора палали злобою — вечір спаскудили, товариш вив на підлозі, затискаючи розтрощений ніс, а плани на ніч тріщали по швах. Кров у його жилах закипала. Він усе ще не розумів, із ким зв’язався.

— Ну я. Якісь проблеми? — Влад говорив без надриву, але кожен склад вібрував прихованою, смертельною загрозою. — Дівчат відпустіть і розійдемося по-тихому. Інакше…

Влад замовк. Договорювати не було потреби — тиша в кабінеті стала настільки густою, що її, здавалося, можна було торкнутися пальцями. Важкі погляди схрестилися в повітрі, наелектризованому до межі, де кожна секунда зволікання вже пахла справжньою різнею.

— Скоріше ти в дупу мене поцілуєш, — ватажок процідив крізь зуби, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки на пальцях.

Він рушив на Влада — масивно, важко, немов кам'яна брила, готова змести все на своєму шляху. У кожному його кроці відчувався німий, первісний гнів. Він уже малював у своїй уяві, як цей «розумник» у дорогому піджаку летить на брудну підлогу, як хрустять його ребра під важкими ударами. Та він не встиг навіть руку підняти.

З-за спини Владислава, наче з самої темряви, виринули двоє охоронців. Кремезні силуети з порожніми, холодними поглядами людей, чия робота — ламати чужі кістки без зайвих запитань. Вони заблокували двері, відрізаючи мажорам будь-який шлях до відступу. Ватажок зграї одразу здувся. Він кидав швидкі, панічні погляди то на Влада, то на сек’юріті, намагаючись намацати бодай якусь перевагу, але математика ситуації була невтішною. Його обличчя перекосило від люті, яку довелося силою заштовхати назад у горло.

— Пусти дівку, — нарешті виплюнув він, презирливо сплюнувши на підлогу під ноги Северину.

— Козел! — Соня не втрималася.

Щойно хватка нападника ослабла, вона різко розвернулася і з відтяжкою вгатила йому коліном між ніг. Короткий, задушений звук вирвався з його грудей разом із залишками повітря. Чоловік зігнувся навпіл, хапаючись за пах, і важко завалився вперед, ковзаючи спиною по шкіряному дивану. Біль розливався його тілом, паралізуючи кожен м’яз.

Софія навіть не озирнулася на його конвульсії. Вона пройшла повз нападників із королівською грацією, з гордо піднятою головою, розрізаючи натовп, що мовчки розступався перед нею. І тільки опинившись поруч із Юліаною, вона нарешті видихнула.

Юліана міцно пригорнула подругу. Її все ще била дрібна, некерована дрож — запізніла реакція на страх, що досі стискав серце залізними лещатами. Дихання збивалося, рвалося на уривки, наче вона щойно пробігла марафон. Вона озиралася навколо, майже не вірячи, що темрява, яка щойно готова була їх поглинути, відступила. Адреналін, що гнав кров гарячими хвилями, поступово згасав, залишаючи по собі пустельну втому. У її затуманених очах жевріло лише одне: полегшення. Все минулося.

— Виведіть їх! — сухо наказав Влад, відходячи вбік і даючи дорогу охороні.

Охоронці діяли миттєво, без зайвих слів і церемоній. Мов раптовий холодний вихор, вони розштовхали тих, хто ще секунду тому відчував себе господарями ситуації. Зухвалі молодики ще намагалися опиратися, гарчали прокльони, випльовуючи отруту невдоволення, але під важкими поглядами профі зрештою відступили. Їх витягли геть, і в залі залишився лише сморід перегару та глухе, боягузливе скавучання у коридорі.

Влад стояв осторонь — похмура, нерухома фігура в неоновому напівмороці. Його погляд, важкий і гострий, наче скальпель, зупинився на начальнику охорони. Чоловік знав – виправдання зайві, і очі першим відводить.

- Правильно, Назаре, краще мовчи, - глухо і коротко кинув Влад, голосу не підвищував, але кожне гостре слово різало, не залишаючи простору для заперечень. – Нічого чути не хочу. Завтра буде розмова.

Юліана мимоволі нахмурилася. Вона напружено слідкувала за кожним рухом молодого чоловіка. Він був упевнений, владний і вродливий. Приваблива зовнішність спочатку розташовувала до себе, та весь цей ілюзорний спокій розвіявся, щойно вона зазирнула в його очі. Там залягла холодна сталь і прихована загроза, що неабияк насторожувало. Хто він такий? Він не був схожий на тих брутальних нападників, але й безпеки не випромінював.

А Софія тим часом ледве стримувала усмішку. Вона розправила плечі, мов кішка, яка задоволено потягувалася після вдалого полювання, і явно насолоджувалася видовищем. Руда бестія тільки й чекала моменту, коли їхні грізні рятівники нарешті звернуть на них свою повну увагу.

– Я додому хочу, – прошепотіла Юліана, поки чоловіки були зайняті розбірками.

Більше їм тут робити нічого. На цей вечір і так вистачило пригод — більше, ніж хотілося б. Її думки були вже далеко, в тихій безпеці кімнати, де можна закритися на всі замки, загорнутися в ковдру і забути цей кошмар. На противагу загальному хаосу, в голові Соні вже чітко формувалися власні, приховані від сторонніх очей плани.

- Ти що?! – вона жваво штовхнула Юліану в бік. - Нас же ці хлопці врятували. Неввічливо так швидко тікати. - Вона завмерла на місці, нервово прикусила губу і знову скосила очі в бік Влада. - До речі, цей брюнет навіть дуже нічого такий, правда?

Юліана видихнула. Важко, приречено, до глибини душі роздратована зауваженням подруги. Вона намагалася стримати обурення, яке гарячою хвилею підступало до самого горла. Ну як Софія могла бути такою легковажною? Якісь виродки зґвалтувати їх хотіли, менше ніж десять хвилин тому вони стояли на краю прірви. Юліана все ще тремтіла, все ще відчувала на своїй шкірі їхні липкі, брудні руки, а її серце шалено калатало від пережитого жаху. А Софія? Та зачаровано витріщалася на чоловіка, ніби взагалі нічого не сталося. Ну що за мана така? Що творилося в голові у цієї рудої бестії? Коли саму Юліану ні глухий гнів, ні крижана тривога не покидали ні на секунду.

- Ти при своєму розумі? – шипіла на подругу, хапаючи її за лікоть. – Ти взагалі усвідомлюєш, від чого ми щойно врятувалися?  Таку долю ти хотіла зустріти, що щойно вивели звідси? Той мерзотник мені зуби вибити обіцяв. Поїхали краще додому. До того ж у тебе є Давид, нічого на всяких там брюнетів задивлятися.

- Ні-і-і, ці не такі, ну видно ж, – протягнула Софія, майже з дитячим благанням в очах. - А Давид мені й даром не потрібен. Це тільки тато хоче, щоб ми побралися. То нехай сам і виходить за нього.

Юліана красномовно закотила очі. Ось воно що.

- До того ж, - продовжувала Соня, - подякувати треба. Хлопці життя нам врятували! Не можна просто піти, як невдячні козли, - та смикнула Юліану за руку. - Все, вони йдуть. Ну будь ласка, будь ласка, будь ласочка, давай залишимося ще трохи. Ну заради мене.

Юліана невдоволено стиснула зуби. І їй навіть страшно було уявити, у що ще ця ніч може перетворитися.

- Гаразд, хай тобі грець, - відмахнулася, миттєво винагороджена поцілунком у щоку.

- Юліанко, я тебе та-а-ак люблю, - подруга ледь не стрибала, але вчасно стрималася, коли чоловіки підійшли ближче.

Та якщо Софія аж світилася від захвату, то Юліана почувалася далеко не так впевнено. Особливо, коли відчула на собі сторонній погляд. Важкий, майже фізично відчутний, він змусив її шкіру сиротами вкритися. Вона підняла голову і зустріла очі того самого здорованя, що першим кинувся на допомогу. Його темне обличчя було суворим, а похмурий вираз застиг на ньому, наче вирізьблений із каменю. Лише тінь посмішки холодною спокусою грала на його вустах. Він дивився з-під лоба, і дівоче серце пропустило удар від цього відвертого погляду. Ті очі були затьмарені безоднею ночі; вони затягували у власний вир, який ледь дозволяв дихати. Ніби сам морок ковзав по її шкірі, змушуючи забути, де закінчувалася реальність і починалася прірва. Юліана швидко відвела очі. Наче це могло врятувати її від пекучого відчуття, яке його погляд залишав по собі.

- Перепрошуємо за це прикре непорозуміння, - Двоє чоловіків, які підійшли до них, миттєво й беззастережно заповнили собою весь простір, повністю переключивши на себе увагу дівчат. – Сподіваюсь через цих пройдисвітів ми не втратимо таких чарівних гостей?

Юліана ще не встигла зібрати думки докупи, як Софія впевнено перехопила ініціативу. Вона всміхнулася Владиславу — легко, грайливо, з тим самим вогником, який завжди діяв на чоловіків як відкрите полум’я на нічних метеликів.

- Головне, що все минулося. – Промовила вона. - Ми вам дуже вдячні за допомогу.

- То може дозволите згладити неприємне враження від зіпсованого вечора та чимось вас пригостити? – пропонував Влад, з-під важких брів вдивляючись у рудоволосу дівчину.

Звісно, Софія була втіленням агресивної, яскравої краси. Смарагдові очі сяяли азартом, у волоссі грали мідні відблиски неону, а усмішка була водночас звабливою і насмішливою. Вона знала, який ефект справляє, і користувалася цим як зброєю.

- Із задоволенням приймаємо запрошення, - Соня дала згоду за обох, при цьому пройнявши подругу виразним поглядом. - Правда, Юліанко?

Дівчина тільки брови нахмурила. Не відповіла.

- Юль! – наполягала Софія.

Юліана зціпила зуби. Вона неохоче кивнула, намагаючись приховати занепокоєння, що ворушилося десь у самій глибині й не давало спокою. Влад люб'язно пропустив дівчат уперед. Та перед тим як рушити слідом, він на кілька секунд затримав погляд на братові, ніби питаючи його думку. Северин ледь помітно кивнув, висловлюючи свою мовчазну згоду. Та потім знову подивився на Юліану. Він помічав кожен її наполоханий погляд, який вона крадькома кидала в його бік, коли вважала, що він того не бачить.

Вони всі разом спустилися вниз, залишаючи розгромлену VIP-кімнату позаду. Брати провели дівчат через залу й допомогли розташувалися у затишному, відокремленому куточку на першому поверсі, подалі від галасливого танцмайданчика.

Тут атмосфера була спокійнішою: великий білий шкіряний диван, глибокі тіні та приглушене світло неону, що м’яко ковзало по обличчях. Софія одразу ж, без жодного збентеження, підсунулася ближче до Влада. На її губах грала зухвала усмішка, а очі блищали відвертим азартом — небезпечна пригода лише розпалила її інтерес до красивого рятівника.

Юліана ж, навпаки, залишалася напруженою, мов натягнута струна. Вона сіла на самий краєчок дивана, тримаючи спину ідеально рівно, і майже не ворушилася. Дівчина судомно стискала пальці на колінах, ніби боячись своїм найменшим рухом привернути до себе зайву увагу цих чоловіків, від яких за версту віяло абсолютною, неконтрольованою владою.

Чоловіки зробили замовлення, і незабаром офіціант безшумно розставив келихи.

- Я - Владислав, - представився молодий чоловік, - а цей здоровий бик мій старший брат - Северин.

- Сказав немічний доходяга, - беззлобно огризнувся той.

Софія розсміялася, явно зацікавлена в подальшому розвитку цього вечора.

- Дуже приємно. Я – Софія, – представилася руденька і, вказавши на подругу, додала: – А це моя подруга Юліана.

- А вона що, німа? – раптом запитав Северин.

- Ні! - Хором відповіли дівчата.

Це прозвучало так злагоджено, що Северин не втримався і коротко, хрипко засміявся.

Насупивши брови, Юліана подивилась на здоров'яка. Той лише посміхався, не зводячи з неї своїх трохи примружених темних очей. І знов цей самий неприємний холодок по тілу, той самий дискомфорт, що огортав її ще кілька хвилин тому в коридорі. Та посмішка і вогонь в очах цих не схожий на той що нападники випромінювали. Не засланий алкогольним дурманом Северин, ніби в саму душу дивився. І це лякало ще більше. У погляді цьому, важкому й настирливому, є щось таке неправильне, щось, що межі всі порушує. Юля оголеною почувалася під цим пронизливим немигаючим поглядом. І це їй не подобалось.

Дівчина відвела погляд, мовби намагаючись сховатися від невидимого, що тиснуло на груди важким, липким відчуттям. Її плечі були напружені, пальці вчепилися в край сукні, а серце, здавалося, билося десь у горлі. Вона сиділа на самому краєчку дивана, мов на лезі ножа, й подумки благала Софію припинити цю безкінечну гру в люб’язність і нарешті піти. Але подруга ніби забула про її існування. Її увага цілком належала Владу, і ці двоє захоплено спілкувалися, ніби інших за столом не існувало.

Юліана вперто мовчала, навіть не прислухаючись до розмови. Знала: марно сподіватися, що Соня помітить її відчуження й чемно відкараскається від кавалера. Та й сама не помічала, як крадькома намагалася розгледіти Северина, що сидів навпроти. Не бажала увагу привертати та він, здається, все помічав. Його очі блиснули ледь помітним вогнем, коли погляд тривожний зловив. Схилив голову трохи вбік, немов хижак, який здобич свою оцінює, і кутики губ розтягнулися у ще ширшій, хижій усмішці. «Дідько тебе забирай», - Юля різко відвернулася, руки тремтіли, нещадно зминаючи. Та що це з нею?

Та раптом Влад запросив Софію на танець і вже за мить вони залишили свої місця. Та присутність Северина розслабитись не давала. Вони залишились вдвох і Юліана напружилася щойно помітила рух поруч. Вона випросталася і повернулася до чоловіка, що підсів ближче.

- Не бійся, на танець запрошувати не збираюся, - його низький хриплий голос розрізав слух дівчини, наче електричним струменем по оголених дротах її нервів.

- Дякую, - Юліана ледь кивнула, відчуваючи, як у грудях наростає дивне, незрозуміле напруження.

Довіри він у неї не викликав. Але ця раптова близькість чомусь бентежила. Юля сама не розуміла своєї реакції. Чому саме він так на неї діє? І тільки б не почав залицятися — чоловічої уваги на сьогодні з неї вистачить.

- А твоя подруга, здається, не проти нашої компанії, на відміну від тебе. Чи я помиляюся?

– Просто їй подобається ваш брат.

Він трохи схилив голову, уважно дивлячись на неї.

- А я, вочевидь, тобі не подобаюсь?

– Ні!

Відповідь зірвалася з її вуст занадто швидко, майже різко, а в куточках його губ миттєво проглянула ледь помітна тінь посмішки.

- Різка відповідь завжди сама правдива. Знала про це?

Юліана мовчки хитнула головою. Його погляд став уважнішим, майже прискіпливим — ніби він намагався прочитати щось за її мовчанням. Від такого погляду стало зовсім ніяково.

- Боїшся мене? – схиляючись ближче, дражнить, та дівчину це лише злить, а не лякає.

- Ні, - знову коротке «ні», це дівча дивним чином забавляла його.

Дивилася наполохано, слова кидала наче образу. Не подобається він їй, що ж…

- Смілива значить. Сміливим доля допомагає, – усміхнувся Северин, цитуючи улюблену фразу батька. – То в мене фейс підкачав, чи що?

Юліана підняла очі й подивилася на нього уважно, навіть трохи прискіпливо. Северин повільно провів долонею по підборіддю з дводенною щетиною, мружився, чекаючи на її відповідь. Спокійний. Нерухомий. Небезпечно впевнений у собі. І дівчина зловила себе на думці, що він був на бандита схожий. «Бандитська пика», — подумала вона, і так — він їй дійсно не подобався.

Біла сорочка підкреслювала ширину його плечей. Тканина на передпліччях була натягнута так, ніби стримувала силу, яку він навіть не намагався приховати. Руки він схрестив на грудях — то була поза людини, що не звикла поступатися. Його тіло буквально заповнювало простір довкола, давило своєю присутністю, мов важкий камінь. Обличчя було різким: чітка лінія щелепи, темні брови, погляд з-під них — прямий, холодний, пронизливий. Так дивилися люди, які звикли бачити більше, ніж їм показували. У його рисах проглядала хижість і незламна впевненість у власній перевазі. Він знав про це і без сумніву користувався. По шиї спускалися темні татуювання — знаки, що виглядали майже загрозливо, наче мітки чужої історії, наче попередження. Северин був надто гарним. Неймовірно вродливим. Але ця краса була темною, майже небезпечною. «Дівчата полюбляють поганих хлопців», — любила повторювати Софія щоразу, коли закохувалася в чергового охоронця. Але цей… цей міг би переплюнути усіх поганців разом узятих. Його погляд був гострим, мов лезо сталевого ножа. Від нього серце починало битися швидше. Тільки не від захоплення, а швидше від інстинктивного бажання триматися подалі. І дивився він так, ніби справді читав її думки, і Юліана щиро сподівалася, що це було не так.

- Не в цьому річ, – відмахнулася дівчина.

– А в чому тоді? - він нахилився ще ближче й, здивовано піднявши густу темну брову, поцікавився: - Може, просвіти мене?

Юліану миттєво огорнув пряний чоловічий аромат, змішаний із запахом цигарок та дорогого коньяку. З-під коміра білосніжної сорочки виблискував золотий хрестик на доволі важкому масивному ланцюжку, мов символ його статусу. Невже такі люди вірили в Бога чи це була лише данина моді? Її погляд мимоволі ковзав по міцній статурі: широких плечах, по руках, що виступали натренованими сталевими м’язами — видаючи в ньому фізичну силу, яка легко могла перерости в загрозу. З такими не зв’язувалися — від таких тікати треба було якнайдалі.

– Ви не викликаєте в мене довіри, - нарешті відповіла Юліана, відводячи погляд убік.

Вона говорила тихо, але твердо. Северин на мить завмер, а потім раптом тихо розсміявся.

Низько, хриплувато. Цей сміх викликав в ній лише ще більше роздратування.

— Ти мені подобаєшся, Юліано, — сказав він уже без усмішки, дивлячись просто на неї. — Навіть дуже.

Його голос низький, спокійний. Надто впевнений. Юліані стало не по собі від того, як уважно він на неї дивився. Северин сперся ліктями на стіл, і відстань між ними раптом здалася занадто малою.

— Скажи… ти комусь належиш?

— Що? — Юліана різко підняла на нього очі.

Вона ще не до кінця розуміла, що саме він має на увазі, але вже відчувала, що ця розмова їй не сподобається.

Северин не відвів погляду. Навпаки — дивився ще пильніше.

— Належиш, — повторив він, ніби це найзвичайніше запитання. — У тебе є хтось? Хлопець… чоловік… коханець…

Куточок його губ ледь смикнувся.

— …сутенер?

Юліана відчувала, як усередині миттєво спалахує обурення.

— Ви серйозно? — її голос став холоднішим.

Северин лише злегка знизав плечима.

— Я просто уточнюю.

Його погляд ковзав по її обличчю, затримався на очах.

— Треба ж розуміти, з ким маєш справу.

- Так, з мене вже досить! - процідила крізь зуби дівчина, різко зриваючись з місця. – Я звісно вдячна Вам за допомогу та я не річ, щоб комусь належати. Я належу лише собі. І розмовляти так з собою не дозволяю! Зрозуміло? Прощавайте.

І поки за її спиною лунав гучний, заливистий сміх Северина, вона піднялася та пішла геть.

Юліана зупинилася біля танцюючої парочки й без зайвих церемоній роз’єднала їх, на велике невдоволення подруги.

- Вибачте, що перериваю. Софія, можна тебе на пару слів?

Соня спершу хотіла обуритися, та коли побачила схвильоване обличчя Юліани, пом'якшала. Вона вибачилася перед Владом, і подруги відійшли вбік.

- Що сталося? – стурбовано запитала рудоволоса.

- Соню, ходімо додому, га? Мені тут набридло, вже пізно і ти обіцяла батькові, що повернешся раніше, ніж зазвичай.

Про сказане Северином Юліана мовчила. За кого він, зрештою, її приймає, ставлячи ці безглузді запитання?

- Ну, Юліаночко, люба, ну ще трішки, - нила Софія, якій дуже не хочетілося йти в розпал веселощів. – Цей Влад такий класний. Як я можу піти, він навіть ще не попросив мій номер.

- Софія, як хочеш, але я йду.

Налаштована рішуче, з подругою чи без - Юліана не залишиться тут жодної зайвої секунди. Все! Досить! Нагулялися на пів року вперед.

- Гаразд-гаразд, ми ж разом прийшли, - Софія неохоче, але все одно поступилася подрузі, адже хоч і ставила свої інтереси понад усе - дружба для дівчини теж дещо значила. - Зараз тільки хлопцям скажу, що ми йдемо і сумочку заберу.

Соня зітхнула, на Влада подивилася, так жалібно, що Юліана останньою сволотою себе відчула. Лише секунду вагалася, а потім вимовила слова, які вмить окрилили подругу:

- Добре, Соню, залишайся. Тільки в такому разі виклич мені таксі, будь ласка.

- Справді? – зелені очі сяяли від радощів і в пориві вдячності вона міцно притиснула подругу до себе. - І ти на мене не ображатимешся?

– Ні, – посміхнулася Юліана, м'яко вислизнувши з її обіймів.

- Точно?

- Хочеш, щоб я передумала?

- Ні-ні, зараз викличу машину.

Дівчата повернулися до столика і Соня одразу ж схопилася за телефон. Юліана полегшено видихнула, коли помітила, що Северина на місці вже не було. Він зник, і їй було абсолютно байдуже, куди саме. Влад розмовляв по телефону і не звертав на збори дівчини жодної уваги.

— От чортівня якась, нікому не можу додзвонитися, — вилаялася Софія, гортаючи телефонну книгу. — Стривай, я зараз Ренату наберу.

— Може, не треба його турбувати? У нього вже, певно, око сіпається від тебе.

— Пхе, нічого подібного, — відмахнулася дівчина. — На те він і працює на мене, щоб виконувати всі мої забаганки. Алло, Ренатику… Що робиш? А, чекає мого дзвінка, так от…

Юліана полегшено видихнула тільки тоді, коли Софія запевнила, що за нею вже виїхало авто. Северин так і не з'явився. А Влад, дізнавшись, що Юліана вирушає додому, лише побажав їй щасливої дороги. Умовляти її залишитися він не намагався, хоча з ввічливості кілька разів запитав, чи все гаразд.

— Вдалого відпочинку, подружко, — побажала Юліана невгамовній Софії, коли та проводжала її до машини свого охоронця.

— Дякую. Ти точно не ображаєшся?

– Ні, – посміхнулася Юліана, цілуючи подругу в щоку.

— Добре, — промовила Софія й суворим, наказовим тоном звернулася до Рената: — Достав Юліанку додому цілою і неушкодженою.

— Не хвилюйтеся, Софіє Михайлівно, все буде виконано у найкращому вигляді, — запевнив водій.

Соня лукаво підмигнула подрузі й зачинила двері. Загорнувшись у шубку, дівчина поспішила повернутися до тепла галасливого клубу, навіть не помітивши самотню постать чоловіка, що стояв у тіні неподалік від входу. Він курив, не відриваючи погляду від автомобіля, який зникав за поворотом, і хижа усмішка не сходила з його обличчя.

— Ти мені точно сподобалася, мала, — прошепотів він у ніч, викидаючи недопалок на засніжену дорогу. – Точно…