Раді Вас бачити!

Розділ 3.

«Так краще для всіх»

Рита В.

— Ну, і де ти вешталася? — це було перше, що почула Юліана, щойно поріг власного дому переступила.

У дверному отворі, що вів до кухні, з’явилася широка постать вітчима, Ігоря Довгаля. За одвірок він ледь тримався і на дівчину дивився затуманеним від випивки поглядом. Позаду нього маячило червоне від алкоголю обличчя його друга й колишнього товариша по службі Володьки. Було зрозуміло, що нічим, окрім як пити гірку, вони тут і не займалися. Вітчим окинув падчерку невдоволеним колючим поглядом, але повертатися до застілля не поспішав. Тяжко зітхнувши, дівчина зняла чоботи.

– Я була у подруги, хоч це не ваша справа, – кинула через плече, не обертаючись.

Вона повісила пальто й, гордо піднявши підборіддя, намагалася пройти повз п’яниць, але вітчим її не відпустив. Грубо схопивши за лікоть, змусив її обернутися.

— У подруги була, кажеш? А тачка чия? — він тицьнув пальцем у її плече, змушуючи Юліану гидливо скривитися й відсахнутися.

— Ви що, стежите за мною?

– Випадково побачив, – хмикнув Ігор. — Невже хахаля собі завела? Про подругу можеш не заливати. Що, вирішила, як і матуся, скористатися тим, чим бог нагородив, і охмурити когось грошовитого? Але це я схвалюю, дочко. Гляди, залицяльник твій і квартирку купить, і грошенят підкине. То ти дивись, з нами не забудь поділитися. А то, дарма я, чи що, стільки років вас із матір’ю утримую?

— По-перше, я вам не дочка, — Юліана смикнула рукою, звільняючись від грубої хватки. – А по-друге, ви на мене жодної копійки ніколи не витрачали, тож я вам нічого не винна.

— Поговори мені ще, погань мала. Розвелося розумних тут, — зашипів вітчим, розбризкуючи слину.

Його очі звузилися від злості, щелепа напружилася так, що на скронях проступили жилки. Він різко нахилився вперед, ніби ось-ось збирався вдарити, його рука навіть здригнулася в повітрі. Та в останню мить щось його стримало. Він важко видихнув, ковтнув нову лайку, що вже була готова зірватися з губ, і замість неї запитав:

— Ти запитала у своєї подружки те, про що я тебе просив?

Юліана й не думала виконувати це прохання. Щойно вітчим заговорив про роботу в охоронному агентстві Нагірного Михайла Івановича — батька Софії, — вона лише мовчки кивнула, а вже за кілька хвилин стерла цю розмову з пам’яті. Наче й не було нічого.

Довгаля вона знала занадто добре. Такі, як він, завжди приносять із собою проблеми. Сьогодні — грубе слово, завтра — бійка, післязавтра — щось гірше. І рано чи пізно це тягне за собою всіх, хто стоїть поруч. Таких людей краще тримати подалі від нормального бізнесу, особливо від бізнесу людей, які для неї щось значили.

Тож Юліана вирішила не втручатися. Нехай Довгаль сам шукає собі роботу. Це його життя, його проблеми і його наслідки. До неї вони не мають жодного відношення.

- Ні, і не збираюся, - холодно відповідає вона, дивлячись йому прямо в очі.

Нехай злиться, нехай лає її останніми словами, його думка - це останнє, на що дівчина коли-небудь звертала уваги. Вона не боялася вітчима і не збиралася прогинатися під його сумнівний авторитет. Нехай краще перед своїми дружками бризкає слиною, а їх із матір’ю чіпати не варто.

Стиснувши губи, Юліана мовчала, спостерігаючи, як обличчя вітчима від люті вкривається червоними плямами, а в погляді миготять найрізноманітніші емоції. Звиклий командувати на роботі, він терпіти не міг, коли йому суперечили за межами стін правоохоронних органів. Колись, у дитинстві, Юліана боялася цього погляду. Тоді він здавався їй владою, силою, майже вироком. Але ті часи давно минули. Тепер перед нею стояла не гроза її дитинства — лише роздратований, старіючий чоловік, якого вона вже давно не сприймала серйозно.

Його кулаки стискалися і розтискалися, ніби шукають, за що б учепитися. На щелепах ходили жовна, м’язи на скронях нервово сіпалися. Ще трохи — і він зірветься. Лють клопоче з середини. Розірвав би на шмаття цю шльондру тут, на місці. Розмазав би по стінці за один лише зневажливий погляд. Та не може, руки звʼязані. 

— Ах ти, погань! — загарчав чоловік, грубо смикаючи дівчину за руку. — Як ти смієш…

— Облиш її! — прозвучав голос Маргарити, твердий і владний.

Жінка з чоловіка очей не зводила, її погляд був сповнений гніву й німої обіцянки. У ньому не було страху — лише темна, стримана лють і тиха, непохитна заборона. Вони з вітчимом дивилися один на одного, ніби між ними точився німий діалог. У його очах блимала лють і груба погроза. У її — тиха, непохитна межа, яку він добре знав і яку краще було не переходити. Ігор не витримав, перший погляд відвів, грубо гримнувши:

— Пішла геть!

Дівчина не чекала повторення. Вітчим з ненавистю у погляді проводжав матір з донькою, поки вони не зникли за дверима Юліаниної кімнати.

— А гарна у тебе падчерка, Санич, — помітно пожвавішавши, хрипло посміхнувся Володька, поки Ігор горілку розливав. — Гаряча штучка.

— Закрий рота, Петрович! — загарчав той, стискаючи чарку, і на колишнього товариша по службі подивився презирливо. — Слину підітри, а то її мати тобі швидко яйця скрутить.

— Та щоб я бабу боявся? Я ж не ти. Зиркнула — і ти вже хвоста піджав, — засміявся чоловік, огірок виделкою наколов і, перекинувши в себе вміст чарки, заїв неприємний присмак хрустким овочем.

— Чого іржеш, недоумок? — Довгаль розлючено вдарив кулаком по столу, та так, що посуд брязнув. — Самому гидко.

Сказавши це, він, наслідуючи приклад друга, залпом випив зі своєї склянки, навіть не скривившись.

— Так ти, бачу, підкаблучник, а ще кажеш — глава сім'ї.

- Звичайно, глава! Але, як тільки викинули мене з ментури, ніде влаштуватися не можу. А бабки потрібні позаріз, ти ж знаєш, в мене борги. От і в тебе хотів попросити трохи, по-дружньому, так би мовити.

- Е ні, друже, — Володька повільно хитнув головою. — Сам розумієш, часи зараз важкі. Після випадку з тобою у наших хлопців прибутки різко скоротилися, перевірки щотижня, наших пасуть щодня. Вже вийшов наказ на усунення з посад Кир'янова та Погодіна. А в мене, знаєш, два кредити та три спиногризи. До того ж, учора ще, як на зло, теща-сука з’явилася і давай мою Нінку виховувати, як із чоловіком поводитися. Так я їй швидко пояснив, куди засунути свої поради. - Володька зайшовся реготом, змушуючи свого друга нахмуритися ще більше. – Зав’язував би ти з цим, Санич. Такі люди жартувати не люблять, сьогодні віддавати нічим, а завтра – тебе в канаві знайдуть з перерізаною горлянкою.

- Не бухти, самому паскудно, - Довгаль закусив чергову чарку лимоном і тихо промовив: - Гаразд. Значить, доведеться у Ритки просити.

- Слухай, я все хотів спитати: а звідки в неї бабки такі, га? Вона ж не працює ніде.

– Спадок від бабусі, – оскалився Ігор. – Щомісяця висилає.

- З того світу, чи що? – ледь не поперхнувшись, здивовано перепитав Володька.

- Можна й так сказати.

Довгаль клацнув запальничкою і закурив просто в кімнаті. Він навіть не подумав відкрити кватирку чи вийти на балкон — так, як зробив це напередодні, коли випадково помітив, що падчерка приїхала на величезному джипі із незнайомцем за кермом.

- Може, хахаль який? – не зрозумівши іронію, не вщухав товариш. - Баба вона в тебе гарна, видна.

- У кого? У Ритки хахаль? Не сміши, - промовив Ігор, намагаючись усміхнутися, але сумнів уже глибоко вкорінився в його душі, наче паразитуючий кліщ, якого неможливо було вирвати підшкірно. - Вона з дому зайвий раз боїться вийти.

- Дивна у вас сімейка, - зауважив Володька, втупившись у друга п’яним поглядом. – Краще налий.

Довгаль налив товаришу, але горілка вже не туманила голову. Роздуми, мов змії, повзли у мозок. «Дивна сімейка», - так, гидка й безлика, як болотяний туман. Його життя в цьому домі — пастка, яку він сам вибрав і яку ж тепер ненавидить.

Так, квартира Маргарити, її стіни, її гроші — усе це тепер його. Він пан, він хазяїн тут, і вона це знає. О, як йому солодко знати, що страх її тримає біля нього, як собаку на прив’язі! Страх, що минуле повернеться. Бо понад усе на світі боялася, що одного разу в двері постукають і вона буде не рада непроханим гостям. Страх її паралізує. Страх владу йому дарує.

Колись кохав її… до божевілля, до забуття. Але кохання згасло, мов свічка під вітром, залишивши тільки попіл гіркоти й ненависті. Всі ці роки - кожен її погляд холодний, кожне мовчання точило його зсередини, як іржа. А розмови? Їх більше нема. Лише колючі слова, докори, камінням в спину. Вони навіть сплять у різних кімнатах. Як сусіди. Ні, гірше – як ув’язнені, що змушені ділити одну камеру, мовчки рахуючи дні до моменту, коли цей строк закінчиться.

Він знав — вона ніколи його не любила. Для неї він був та є щитом, прикриттям, як двері, що приховують страхи й минуле від її власних демонів. І ця правда палила його, немов розпечене залізо.

Гнів накочував важкими, задушливими хвилями, випалюючи зсередини залишки терпіння, адже ця жінка вже давно стала для нього непосильним балластом, а спільний дім — карцером, де вони душили одне одного щодня. Її вічна, пронизлива холодність, відсутність бодай натяку на колишню пристрасть і ця вимушена, майже огидна близькість — усе це тиснуло на мізки сильніше за будь-які розборки. Його серце до країв повнилося глухим, важким презирством, тоді як її обличчя залишалося кам'яним, виражаючи лише абсолютне, сучу байдужість. І кожен новий день, що бляклою копією повторював попередній, неухильно доводив: амністії не буде, і цей строк їм доведеться відбувати разом. Роки поруч із нею остаточно перетворилися на смердючу трясовину, яка повільно, сантиметр за сантиметром, засмоктувала його душу, затягуючи в чорну безодню абсолютної безвиході.

Маргарита… Він дивився впритул на неї й бачив лише холодну, абсолютно чужу жінку, яка навчилася професійно ховати свої гнилі думки за фасадом повної незворушності. Вона мовчала, як і завжди — відсторонена, глуха до будь-яких його слів чи спалахів люті, замкнена у своєму вигаданому всесвіті, куди йому шлях було замовлено. Вона звела навколо себе монументальну стіну, залишивши його по інший бік — на правах якогось лівого, небажаного гостя у власному ж домі. І саме від цього безсилля його ненависть із кожною секундою ставала тільки чистішою, гострішою і небезпечнішою.

— Як ти себе почуваєш? — запитала Юля, вдивляючись у бліде обличчя матері.

За зачиненими дверима її кімнати все ще було чутно глухий гомін п’яних чоловіків. Час від часу вибухав грубий сміх, брязкали склянки, лунали уривчасті фрази, сказані вже заплутаними від алкоголю голосами. Звуки пробивалися крізь двері, мов настирливий шум, від якого неможливо було сховатися.

Юліана стиснула губи. Злість нікуди не зникла — лише тихо тліла всередині. Такі витівки вітчима давно стали для неї звичними, але від цього вони не переставали дратувати. Особливо зараз. Вона добре знала, чим зазвичай закінчувалися ці п’яні посиденьки, і кожного разу думала про одне й те саме: матері це не на користь. У неї було слабке серце, лікарі не раз попереджали про це. А такі ночі — з криками, лайкою і чужими людьми в домі — могли обернутися чим завгодно.

— Все добре, люба! — відповіла Маргарита.

Жінка погладила доньку по щоці та всміхнулася. Вона була такою красунею… її Юліана. І так на батька схожа — темне волосся, упертий вигин губ, уважний погляд. Від цієї схожості серце щеміло так, ніби хтось повільно стискав його в долоні. У грудях ставало тісно, було важко дихати. «Як би ти знав, Вікторе, якою красунею стала наша донечка», — спливла думка, і стало гірко від усвідомлення власної безпорадності.

- Мамо, чому ти не бережеш себе? Скільки це триватиме?

— Так треба, Юліанко. Так краще для всіх, — сумно зітхнула мати та сховала погляд.

Вона не хотіла продовжувати розмову. Юліана… вона не розуміла. Вона ніколи б не зрозуміла її вчинків. Тому й справді — так було треба. Третього не дано.

— Кому треба, мам? Він уже два місяці пиячить, це нестерпно. Чому ти не виженеш його? Це ж твій дім, ти маєш право!

Юліана вхопила маму за руки, а та лише гірко всміхнулася. Скільки разів дівчина запитувала, чому саме він, чому не хтось інший? Що Маргарита знайшла в цьому грубому, жорсткому чоловікові? Він був суворим, холодним, чужим. Не було в ньому ні тепла, ні романтики, які могли б пояснити, чому вона залишилася саме з ним. Їхні стосунки були схожі на мовчазну угоду, на компроміс, який мати уклала із власною совістю. Юліана часто помічала, як мати дивилася на вітчима з майже фатальною покірністю, ніби приймала його як неминучість. Але в цих поглядах не було любові — лише втома і глибокі зітхання. Чому вона терпіла це? Чому не боролася за щось краще? Через страх? Таке життя знищувало її матір, як повільна отрута, а ці питання невпинно гризли Юліану зсередини.

«Так краще для всіх», — незмінна відповідь. Але краще для кого? Для неї? Для Юліани? Чи для того, щоб утекти від минулого, спогадів і болю, який залишив рідний батько Юліани?

— То як ви погуляли? — знову змінила тему мати, а дівчина ледь стримала невдоволення, щойно згадала сьогоднішні пригоди.

— Добре, — байдуже знизала плечима та попрямувала до шафи, намагаючись приховати власне хвилювання за приготуваннями до сну.

— Сподобався хтось? — Рита уважно придивилася до метушливих дій доньки.

Невже Юліана щось від неї приховувала?

— Та що ти, мамо, хто там міг сподобатися? — поспіхом відповіла вона, так і не подивившись матері в очі. — Ти ж знаєш, я такі місця не люблю.

- Так. Але ти молода, приваблива – інколи потрібно відволікатись, не все ж у молоді роки за книжками та скульптурами ховатись.

Мати уважніше придивилася до Юліани. Добре знала доньку — та й наполовину не була такою, як Маргарита колись. Юліана не жила порожніми мріями, не жадала іншого життя, яскравих барв чи розкоші. Вона звикла покладатися лише на себе, тримала своє життя під контролем і вперто йшла до того, чого хотіла.

— Софія теж так каже, а мені байдуже, — відмахнулася Юліана, скидаючи сукню та вдягаючи домашній халат. — Мені подобаються книжки і скульптури. Я в цьому житті іншого хочу, і це однозначно не розваги.

— Занадто ти правильна в мене, рішуча, як… — Рита стиснула губи, та Юліана вже здогадалася, що вона мала на увазі.

«…як батько», — це вона хотіла сказати й не могла. Бо все боліло, спогади шматували хворе серце, сповнене незбагненної туги, яку вона прагнула приховати.

Мати мало про нього говорила і завжди з якоюсь настороженістю, наче боялася сказати зайве. Називала його «людиною, яка пішла», але Юліана відчувала, що це не вся правда. Маргарита не пояснювала, чому вони розійшлися і де він зараз — живий чи ні. На всі запитання була лише коротка відповідь: «Це не важливо» або «Тобі краще не знати».

Юліана не могла змиритися з цим. Як це — не знати, ким був твій батько? Чому він не залишився поруч? Чи справді він пішов за власним бажанням, чи, можливо, мати сама зачинила перед ним двері? Її уява безупинно створювала безліч сценаріїв: від трагічної любовної історії до жахливих таємниць, які приховувала мати.

Проте Юліана була впевнена в одному: Маргарита його кохала — щиро, глибоко, безмежно. Можливо, й досі кохає. Її кохання було мовчазним, але настільки сильним, що навіть Юліана, яка знала про батька так мало, відчувала його присутність у кожному погляді, кожному слові, яке мати ніколи не вимовляла.

Вона була схожа на нього, так мама запевняла. В синіх очах доньки, в повороті голови, в манері насуплювати брови — він оживав. І мати тонула в лабіринтах власної пам’яті знову і знову, і в спогадах тих були і щастя, і жива рана, що не гоїлася. Його образ жив у матері, мов таємниця, прихована в самих глибинах душі.

Та коли мати пішла, залишивши її наодинці з нічною тишею, і Юліана нарешті занурилася в обійми ліжка, думки знову повернулися до їхнього сімейного пекла. Холодний дім мовчав, наче склеп, що зберігав надто багато брудних таємниць. Мати терпіла, вітчим мовчки й упевнено панував, встановлюючи свої порядки. Він залишався чужим, незважаючи на роки спільного життя під одним дахом. Хоча так було не завжди. Ніжності в цьому чоловікові не було від слова «зовсім». Турботи — теж мізерний мінімум. Та він намагався. Своєрідно. Різко, часом на межі з грубістю, але все ж намагався — саме він свого часу вперше вклав їй до рук зброю і навчив стріляти.

Вони їздили на полігон ще затемна, коли розжарене повітря різало легені, а застигла земля ледь покривалася інеєм. Він особисто вчив її тримати ствол, виставляти стійку, контролювати подих перед тим, як спустити гачок. Іноді навіть криво хмикав, коли в неї щось не виходило, і в ті моменти його прокурений голос звучав трохи м'якше. А коли куля дірявила центр мішені, в його примружених очах проглядала глуха гордість, яку він марно намагався сховати. Тоді Юліана вперше здуру подумала, що все ще можна виправити. Що цей жорсткий тип колись стане для неї кимось більшим, ніж просто загрозою, яка оселилася в їхній квартирі. Не батьком, ні. Але людиною, якій принаймні не плювати.

Та ця ілюзія протрималася недовго.

Мати засікла їхні таємні вилазки і влаштувала такий скандал, що стіни здригалися від крику. Вона буквально заходилася в істериці, повторюючи, що зброя — не для її доньки, і що він переходить усі мислимі межі. «Вона тобі не дочка!» — ці слова тоді намертво зависли в повітрі, гострі й точні, як удар заточки під ребра. Після того все обірвалося в один момент. Поїздки на полігон припинилися, а разом із ними згорів і той крихкий місток, який вони тільки-но почали вибудовувати. Вітчим більше ніколи не дивився на неї як раніше. У його погляді оселилася глуха, крижана відстороненість, ніби він просто викреслив її зі свого списку живих. Щось зламалося між ними раз і назавжди. Відтоді вона стала для нього порожнім місцем. Чужою. Точнісінько так само, як і для власного біологічного батька.

Лежачи в суцільній темряві, Юліана знову відчула, як груди стискає до болю знайома, голодна порожнеча. Самотність повільно пускала метастази під шкіру. Їй хотілося тільки одного — дізнатися правду і зрозуміти, як, чорт забирай, вирватися з цього замкненого кола вічних компромісів, чужого мовчання та скелетів у шафі.

Обіймаючи подушку перед сном, Юліана дивилася у вікно, туди, де на темний небосхил виходив самотній місяць, осяваючи своїм блідим світлом усе навколо. Похмурі голі дерева кидали химерні тіні на землю, наче невидимі руки з сухими тонкими пальцями тягнулися до холодного небесного світила, але ніяк не могли його дістати. Фантазія викликала в ній дивні й тривожні асоціації, але, зачарована, Юліана продовжувала спостерігати, як гілки похитувалися за вікном.

Їй до одуру хотілося малювати, а ще краще — до болю в суглобах м'яти під пальцями глину. У руках уже відчувався той самий знайомий, нав'язливий свербіж, який можна було заглушити лише роботою. Тільки думка про те, що скоро вона повернеться до своєї майстерні, до звичного жорсткого графіка і творчості, трохи тверезила мізки й заспокоювала.

За якісь пів години вона нарешті провалилася в сон, навіть не зафіксувавши цю мить. У сновидінні Юліана бачила себе зовсім малою, коли її дзвінкий, ще нічим не отруєний сміх розрізав тишу. Вона падала з висоти, але в останню секунду її перехоплювали чиїсь надійні, міцні чоловічі руки. Її підхоплювали й кружляли у вихорі сліпучого сонця та густої трави на літньому полі. Обличчя чоловіка, який тримав її, залишалося розмитою плямою, але спиною вона відчувала абсолютну безпеку — рідкісне, майже забуте відчуття.

Раптом усе навколо хитнулося і почало тріщати по швах, вибухаючи синіми іскрами, схожими на колючі сніжинки, які танули так само раптово, як і з’являлися. Решту ночі Юліану душив кошмар: їй снилися важкі, темні очі, які невідривно, хижо стежили за кожним її кроком, куди б вона не намагалася сховатися. А десь на периферії свідомості глузливий, небезпечно знайомий голос знову і знову вбивав у її пам’ять одні й ті самі слова, що врізалися в підкірку наче клеймо: «Сміливим доля допомагає».