Раді Вас бачити!

«Ти просто помилка, про яку я забуду вже за годину»

Юліана Р.

Юліана розплющила очі, коли сонце вже висіло високо в небі, заповнюючи кімнату м'яким, теплим світлом. На стінах грайливо миготіли сонячні зайчики, а з боку подвір'я чулися приглушені голоси та сміх — гості поволі збиралися й готувалися до від’їзду після вчорашнього гучного свята.

Вона солодко потягнулася, відгукуючись кожним м'язом на легку, приємну ломоту в тілі, і відразу згадала все, що сталося цієї ночі. Щоки миттєво залила гаряча фарба. Юліана зарилася обличчям у подушку, яка все ще зберігала терпкий, знайомий запах чоловічого парфуму, й мимоволі усміхнулася.

Підвівшись на ліктях, вона оглянула кімнату. На спинці стільця акуратно висіла її сукня, речей Северина в номері не було, як і його самого. Дівчина затамувала подих, прислухаючись до тиші кімнати. Проте ані гуркоту води у ванній, ані шурхоту за дверима балкону — вона тут одна. Юліана солодко зітхнула, натягуючи простирадло до самого підборіддя, і подумки понадіялася, що Северин просто вийшов на кілька хвилин — можливо, за сніданком чи гарячою кавою. Бо відпускати цей ранок і це дивне, нове для неї відчуття теплоти всередині їй зовсім не хотілося.

Але ця м'яка хвиля ніжності тривала не довго. Раптова, гостра думка майнула в голові, мов холодний протяг: він не повернеться. Отримав усе, що хотів, і просто пішов. Цей здогад залишив на губах гіркий, прикрий присмак. Юліана з силою заплющила очі, намагаючись прогнати лихі передчуття, але сумніви виявилися сильнішими за бажання вірити в казку.

Вона ще раз повільно оглянула кімнату. Жодного натяку на його присутність тут більше не було — тільки її дбайливо розправлена сукня на стільці та зім'яті, збиті простирадла, які все ще зберігали згасаюче тепло їхніх тіл. Невже її найбільші страхи справдилися? Всього одна ніч, а від нього і слід простиг.

Образа й тривога хвилею підступили тупим комом до горла. Юліана гарячково, з силою стукнула кулаком по матрацу, остаточно скинувши з себе дивну, солодку ману, що так необачно огортала її від самого ранку.

Тремтячими пальцями дівчина намацала на тумбочці телефон. Серце закалатало десь у горлі, коли вона знайшла його номер і натиснула виклик. Один довгий, нескінченний гудок, другий… і зв’язок раптово урвався. Короткий механічний звук — і виклик скинули.

Він просто відбив її.

За секунду екран блимнув коротким сповіщенням — сухим, механічним: «Я зайнятий».

Юліана відкинула телефон на подушку, відчуваючи, як сонячний ранок усередині розсипається на тріски. Жодного «як ти?», жодного «доброго ранку», чи бодай короткого повідомлення — де він знаходиться. Лише два слова, від яких усе тепло всередині миттєво вихолонуло, залишивши тільки гострий, до сліз прикрий осад.

Левицький отримав усе, що хотів, і спокійно повернувся до справ, залишивши її сам на сам із цією тишею. Образа була такою густою, що дряпала зсередини. Вона ненавиділа його за таку легкість: захотів — узяв, захотів — без пояснень просто пішов у своїх справах. Але ще більше вона ненавиділа себе — за те, що ще хвилину тому щиро чекала його з кавою та посмішкою.

Злість остаточно витіснила залишкову розгубленість з голови. Поспіхом витягнувши з сумки джинси та футболку, приготовані для поїздки за місто на весілля Софії, Юліана одяглася за лічені секунди. Швидко розчесала волосся, востаннє окинула поглядом чужий номер і рішуче вийшла в коридор.

 «Дурепа! Зайнятий він, — прошипів внутрішній голос, — це він тебе вже викреслив. Наївне дівчисько».

— Доброго ранку, люба. Щось загубила?

Юліана різко обернулася на цей солодкий, наче патока, голос. Перед нею стояла Христина — ефектна брюнетка, вишукано-небезпечна, з тим типом краси, що зазвичай обіцяє лише неприємності. Друга дружина Левицького-батька дивилася на неї з такою неприхованою зверхністю, ніби Юліана була не гостею, а випадковою плямою на її дорогому взутті. Її губи, нафарбовані кольором запеклої крові, розтягнулися в хижій напівусмішці. Христина виглядала як гадюка, що розімліла на сонці, ліниво вичікуючи момент, щоб впорснути в жертву паралізуючу дозу отрути.

— Я… е-ем… — зам’ялася дівчина, намагаючись сховати тремтіння в руках за спиною. — Ви не бачили Северина?

— Северина? — Христина примружила очі, повільно скануючи Юліану поглядом: від волосся зібраного наспіх, темних кіл під очима, до покусаних губ. — Так він поїхав сьогодні вдосвіта. Зірвався, як ошпарений. Мабуть, ніч видалася не настільки… цікавою, щоб лишатися до ранку.

— Поїхав? — перепитала дівчина, відчуваючи, як серце пропускає удар, а в грудях розливається холод. — Але як?

У її голосі, попри всі зусилля, прорвалася глуха туга. Христина миттєво вхопила цей звук, і її посмішка стала ще зухвалішою. Вона зробила крок вперед, обдавши Юліану липким коктейлем парфумів, де нудотно-приторна ваніль змішувалася з гіркотою мигдалю та задушливим квітковим духом.

— Невже він тебе не попередив? Як прикро, — Христина схилила голову набік, і в її очах спалахнуло зле задоволення. — Це так у його стилі. Він завжди знімає вершки, поки вони свіжі, і йде геть, не озираючись. Дитинко, не годуй себе ілюзіями про «кохання». Для нього ти — чергова розвага на ніч. Трахати дівчат твого типу і забувати ще до того, як висохне ранкова роса — це його персональний спорт. Це так банально, чи не так?

— Ні, він… він не міг… — «так вчинити», додала Юліана вже майже пошепки.

Вона до болю впилася нігтями в долоні, намагаючись не розплакатися прямо перед цією жінкою. Реальність била під дих, вибиваючи останній кисень: він поїхав. Використав її, як дешевий номер на годину, і випарувався.

Дзвінкий, наче розбите скло, сміх Христини розрізав тишу саду. Брюнетка поклала долоню дівчині на плече — пальці з ідеальним кривавим манікюром впилися в шкіру, як пазурі яструба.

— Боже, яка ти наївна! — Христина схилилася ближче, переходячи на гарячий, отруйний шепіт. — Невже ти справді думала, що все серйозно? Дитинко, це Северин Левицький. У його словнику слова «порядність» і «вірність» написані дрібним шрифтом у графі «непотріб». Він колекціонує таких, як ти, холоднокровно, як антикваріат. Ви для нього — лише спосіб вбити час між справами та справжніми жінками. Біжи звідси, поки він не розтоптав тебе в пил. Хоча… здається, він уже це зробив, чи не так?

Христина востаннє стиснула її плече, майже до синця, і круто розвернулася. Вона пішла вглиб саду, лишаючи по собі повну, абсолютну порожнечу. Юліана лишилася стояти одна, розчавлена отрутою, якою ця жінка впорснула прямо в її спустошене серце.

Софію вона не стала турбувати — у молодят починався свій рай, а в Юліани — своє персональне пекло. Сонце світило так само яскраво, але світ навколо став сірим і ворожим. Відчуття було гидке — наче її просто виставили за двері після того, як забрали все, що хотіли.

Юліана гордо скинула підборіддя вгору, заковтуючи принизливий, солоний клубок у горлі. Ні за що на світі вона не покаже цій змії — та й нікому з Левицких — як їй зараз боляче. Вмиватися сльозами й розтирати соплі через чоловіка, який сприйняв її, як розвагу на одну ніч? Ще чого! Вона не збирається грати роль жалюгідної жертви.

«Усе. Викреслила. Тебе не було, Северине. І цієї ночі теж не було. Ти просто помилка, про яку я забуду вже за годину», — твердила вона собі, як закляття, намагаючись глушити крижану порожнечу під ребрами.

Вона розвернулася і швидким кроком попрямувала до готелю. Хотілося якомога швидше забратися з цього клятого місця, де буквально все нагадувало про вчорашній вечір. Хотілося змити з себе цей ранок, зібрати сумку й просто випаруватися. Викликати таксі, повернутися в місто й вдавати, що нічого не сталося.

На ходу дівчина вихопила телефон, шукаючи номер перевізника, і в цей момент апарат вибухнув у руках різкою, дратівливою вібрацією. Юліана глянула на дисплей і прийняла виклик. Руки все ще зрадницьки тремтіли, а внизу живота нило — нагадуючи про недавню близькість, яке тепер лишало тільки болючий осад.

— Привіт, Юль! Ну що, здихалася подружки? Видала Соньку заміж? — пролунав бадьорий, привітний голос.

На задньому фоні чувся гамір, сміх, брязкіт металу. Вал, як завжди, був у своєму стихійному хаосі.

— Ага, — видихнула вона, і на мить у грудях потепліло.

Цей голос зараз був, як рятівне коло посеред крижаного, всепоглинаючого океану Левицьких.

— У нас знову збіговисько. Я тут освоїв гальванопластику, буду всім показувати свої нові роботи. Справжнє шоу, залізо, вогонь — усе, як ми любимо. Приїдеш?

Чи приїде вона? Та вона готова була бігти туди босоніж по битому склу, аби тільки не бачити цих позолочених стін, що давили на неї спогадами про поразку. Їй потрібно було зануритися в щось справжнє, де не було місця для хижих поглядів Северина та отруйного шипіння Христини. Їй потрібна була опора. І Валентин, сам того не знаючи, давав їй саме це — абсолютний спокій, яких їй зараз так бракувало.

— Кажи адресу, — твердо відрізала Юліана, міцно стискаючи телефон.

— Зараз надішлю повідомленням. Чекаю. До зустрічі.

Дівчина скинула виклик. Досить. Жодних сліз — надто багато честі для чоловіка, який так легко грається чужими почуттями. Вона більше ніколи не дозволить так із собою поводитися. І не буде чекати на нього, щоб вимагати пояснень.

Юліана швидкими, впевненими рухами закинула речі в сумку. На секунду затримала погляд на розворушеному ліжку, але одразу відвернулася. Усе, що було між ними цієї ночі, залишилося в цій кімнаті.

Вона закинула ремінь сумки на плече, рішуче розвернулася і вийшла за двері, навіть не озирнувшись.