Раді Вас бачити!

Розділ 1.

«Цей світ створено для задоволень, насолоджуйся…»

Софія Н.

Січень, вісім років назад. Нічний клуб «Шаховий»

— Ну що, все ще вважаєш мою ідею марною тратою часу? — запитала рудоволоса дівчина у своєї подруги, щойно вони вийшли з таксі.

Неонова вивіска «Шаховий» била в очі отруйним світлом. Назва дивна для нічного клубу, та популярність крокувала попереду нього. Біля входу біснувався натовп — гучний, нетерплячий, хижий у своїй жадобі до нічних утіх. Юліана скривилася. Здавалося, вони приїхали не розважатися, а збираються зайти прямісінько до чистилища.

— Досі не розумію, чому погодилась, — приречено зітхнула вона, але вже змирилася.

— Тому що вітчим дістав. Тому що навчалась весь останній семестр, як проклята, не вилазячи з майстерні. Тому що життя проходить повз, а ти тільки кабінь бездушний обожнюєш. Облиш, Юліанко, тобі потрібно розвіятись. Дивись, яке класне місце. Може долю тут свою зустрінеш.

Дівчина тільки пирхнула у відповідь. Розвіятись? Долю тут вона точно не зустріне. Тут шукають інше. Жадібне. Брудне. Таке, від чого пахне алкоголем, тютюном і солодкою оманою.

Її очі з недовірою ковзали по будівлі, що палахкотіла вогнями, мов викликом. По блискучих автівках, що вишикувались уздовж дороги. Їхні власники — мажори та бізнесмени — вже поспішали всередину, розпещені та впевнені, що світ належить їм за правом народження.

Лисий охоронець на вході сканував дівчат поглядом, оцінюючи, ніби товар. Та зрештою — мовчки пропустив усередину.

— Еге ж, самі мажори, — буркотіла Юліана з іронією, спідлоба оглядаючи натовп. — Хай Господь милує від такої долі.

— Не забувай, подруго, я одна з них. І ти, до речі, цієї ночі — теж, — Софія зухвало посміхнулася, вхопивши її під руку.

Хіба що зовні. Юліана була тут чужою, і це було видно одразу.

Цей клуб був іншим світом. Блиск, дорогий алкоголь, люди, які сміються занадто голосно і витрачають гроші так, ніби завтра не існує. Світло неону, важкий запах парфумів і диму, чужі погляди, що липко ковзають по тілах. Вона стояла серед цього всього, але не належала цьому місцю. Тут усе було побудоване на показі. На грі: хто багатший, хто голосніший, хто швидше втягне когось у темний куток. Вечірки, де люди відчайдушно роблять вигляд, що їм весело.

Розкіш, яка насправді виглядала порожньою. Лише дешеві спроби знайти бодай якісь емоції у випадкових дотиках, алкоголі й швидких знайомствах. Юліана дивилася на це все і відчувала лише одне: вона не там. І зовсім не з тими людьми. Що корисного у вечірках, де все зводиться до гри у спокусу, до переслідування примітивних насолод?

— Треба було одягти ту спідницю, — зауважила руденька, коли Юліана скидала пальто в гардеробі.

— Жартуєш? Вона занадто коротка.

— Коротка? Я тебе благаю. Ми на танцях, а не в сповідальні. В тебе гарні ноги, Юліанко, треба ж користуватись перевагами власного тіла.

— Щоб що? — перебила подруга різко.

— Щоб чоловіків з розуму зводити.

Юліана мовчала, лише щільно стиснула губи. Софія була нестерпною, коли жадала справити враження. Увага чоловіків для неї — не потреба, а мистецтво, яке вона опанувала, як рідну мову. Знає силу своєї вроди й користується нею, як воїн гострим мечем. Кожен рух, кожен погляд — виклик. Гра, що не знає поразки. Її очі блищали переможно, коли вона відчувала погляди, сповнені захвату й жадання. Софія пила цю увагу, мов хмільний напій, насолоджуючись власним тріумфом. І цей вечір не мав стати винятком.

А Юліана розглядала власне відображення у дзеркалі. Сукня — вугільно-чорна, стримана й водночас пронизана відчутною сексуальністю. Не вульгарна — витончена. Без кричущих декольте й непристойної довжини. Тканина обліплювала фігуру, підкреслюючи кожну лінію стрункого тіла, виточеного, наче з мармуру. Їй було комфортно в цьому образі. Поки Софія бурчала про надто закритий вигляд, Юліана байдуже ковзала по ній поглядом — вона і так знала, що виглядає бездоганно.

Дівчата залишили верхній одяг у гардеробі й переступили межу основної зали.

Гарячий, задушливий простір накрив їх миттєво — наче важка океанська хвиля. Музика била в груди низькими, агресивними басами, від яких вібрували внутрішні органи. Світло розривало темряву нервовими спалахами неону: криваво-червоні, отруйно-сині та кислотно-фіолетові промені ковзали по спітнілих тілах, по лакованих підборах і келихах, набитих колотим льодом.

Натовп рухався як єдиний, наелектризований організм. Тіла тіснилися, зіштовхувалися в екстазі, розчиняючись у безжальному ритмі. Хтось захлинався сміхом, хтось викрикував безглузді фрази у вухо сусідові, марно намагаючись перекрити рев колонок. Повітря стало густим і в’язким — суміш дорогого алкоголю, важких парфумів, тютюнового диму та солодкого поту розігрітої людської маси.

На високих платформах, наче язичницькі богині, рухалися танцівниці Go-Go. Їхні рухи були різкими й впевненими, а силуети, вихоплені променями прожекторів, здавалися вирізаними з темряви. Довгі ноги розрізали повітря, точно потрапляючи в кожен біт.

Юліана завмерла. Неон ковзнув по її чорній сукні, на мить перетворивши силует на витончену статую, висічену з темного мармуру. Вона виглядала тут майже нереальною — занадто чистою та стриманою для цього брудного хаосу.

— Пішли до бару! — нахилилася до неї Соня, майже торкаючись губами вуха.

Вони почали пробиватися крізь натовп. Хтось грубо зачепив плечем, хтось розвернувся занадто різко, ледь не хлюпнувши липким коктейлем на одяг. Юліана лише міцніше стиснула сумку.

Барна стійка пульсувала холодним блакитним світлом. За нею, наче вправні хірурги, рухалися бармени — швидко, чітко, хижо. Склянки гриміли, лід дзвенів у металевих шейкерах, а різнокольорові рідини переливалися в келихи бурштиновими хвилями.

Софія легко підстрибнула на високий стілець і підморгнула бармену. Її очі блищали кокетством, а посмішка була відвертим викликом.

— Дві порції віскі з колою, будь ласка! — скомандувала рудоволоса.

— Одна порція віскі з колою та апельсиновий сік, — спокійно виправила Юліана.

У відповідь вона отримала здивований і трохи глузливий погляд подруги.

— Ти серйозно?

Юліана мовчки знизала плечима. Їй не потрібен був алкоголь «для настрою», вона звикла відчувати реальність гостро й тверезо. Світло миготіло перед очима, музика пульсувала в скронях, а вібрації від підлоги проходили прямо крізь підошви в кістки.

— Ти така смішна, Юліанко. Розслабся нарешті і не їжачся так! Ми молоді, привабливі! Цей світ створено для задоволень, насолоджуйся! — Софія засміялася й зухвало підняла келих, перш ніж зробити великий ковток.

Вона належала до тих дівчат, які ніколи не прораховують наслідки. Вона просто жила. Сміялася занадто голосно, летіла занадто швидко і витрачала гроші так, ніби мала доступ до невичерпного джерела. Донька впливового батька, вона звикла, що будь-які двері відчиняються перед нею самі. Клуби, вечірки, розкішні авто — це була її стихія. Тут вона була своєю: легкою, яскравою і смертельно небезпечною для чийогось спокою. Софія жила на чистому адреналіні: спочатку дія, потім думка… якщо на думки взагалі залишався час.

Юліана була її повною протилежністю. Спокійна, зібрана, вона завжди тримала голову холодною, навіть коли навколо руйнувався світ. Вона терпіти не могла натовп і галас. Її справжнє життя відбувалося в майстерні, серед запаху сирої глини, фарб і тиші, що дарувала захист. Ризик для неї був не пригодою, а черговою проблемою, яку доведеться вирішувати. Поки Софія полювала на нові відчуття, Юліана просто намагалася не втягнутися в чергову історію, яка пахла неприємностями.

Проблема була лише в одному: поруч із її подругою спокій довго не живе. І рудоволоса це чудово знала.

І все ж, сьогодні Юліана була тут. І знову ловила себе на думці — що вона, чорт забирай, тут робить?

— Про що замислилась, красуне? — Софія дістала з сумочки тонку цигарку, прикурила від вогника, люб'язно наданого барменом, і вдихнула дим із видимою насолодою. — Сподіваюсь, про щось непристойне, гм?

— В кого що болить… ну, а далі ти сама знаєш, — Юліана сховала лукаву посмішку за склянкою соку.

Софія засміялася — заливисто, майже по-дитячому, що дивно контрастувало з її хижим образом.

— Така вже я є. Але ж хтось має витягати тебе з твоєї сірої мушлі, га?

— Кажеш так, ніби я зовсім розважатись не вмію.

— А ти і не вмієш.

Юліана не сперечалася. Вона лише тихо зітхнула, дозволивши погляду ковзати майданчиком. Світло спалахувало в такт музиці, люди губилися в шаленому ритмі, розчиняючись у ньому, наче цукор у міцному вині. Танцювали тіла, блищали оголені плечі, ковзали руки, а губи зливалися у поцілунках — випадкових і не дуже. Світ миготів уривками, немов кадри кліпу, знятого під впливом адреналіну.

Ні, так, як звикла розважатись Соня, вона дійсно не вміла. Та й не розуміла — навіщо. Вона була тут чужинкою, елементом, який не вписувався в цю формулу нічного безумства.

«От уже ж», — подумки зітхнула дівчина. Вона, як завжди, обрала менше з двох лих. Сперечатися з Софією, коли та щось вбила собі в голову — справа марна. Та й чи варто обурюватись, якщо подруга щиро бажала їй добра? Нехай навіть версія «добра» у неї завжди була дещо… надмірною.

Гаразд. Хай буде так. Юліана раптом відчула, як уперше за довгий час відпускає контроль. Перестає прокручувати в голові сотні варіантів, шукати прихований сенс там, де панує лише первісний інстинкт.

Та й біс із ним. Тільки один вечір — вона дала собі таку обіцянку. Лише один. Вона дозволить думкам, що тримали її в залізних межах, розчинитися в неоні. Без аналізу. Без застережень. Просто пауза. Музика била по нервах, баси важко віддавали в грудях. Ніч була живою, шумною і гарячою. Вперше за вечір Юліана не думала про завтра. Сьогодні був тільки цей момент. І нехай він буде неправильним — головне, що він живий.

— Сподіваюсь, тут не буде стриптизерок чи чогось подібного? — поцікавилася Юліана, оглядаючи високі платформи, де дівчата Go-Go запалювали натовп енергійними рухами.

— Ні, але якби і були — що тут такого? — не зрозуміла подруга.

— Увага збуджених видовищем чоловіків, ось що тут такого.

Софія лише відмахнулась, випускаючи цівку диму:

— Трішки тестостерону в твоєму житті не завадить. Давай, допивай свій сік і пішли танцювати! — дівчина одним ковтком спорожнила келих і різко підвелася. — Душа просить танцю, а тіло — задоволень. І всміхнися нарешті, а то сидиш, наче я тебе силоміць сюди запхала.

— Та, так і було, — нарешті засміялася Юліана. — Усі мізки мені пропісочила своїм клубом. Я пішла лише, щоб ти відстала.

— О Господи! Ти поранила мене в самісіньке серце! — Софія театрально притисла долоні до грудей, сміючись на весь голос і привертаючи увагу половини бару. — Крижана королева нарешті розтанула! То ходімо веселитись?

— Ходімо, нестерпна занозо, — кивнула дівчина.

Вони змішалися з натовпом майже миттєво. Музика гупала сильніше, ритм прискорювався, і танцпол дихав, наче одна велика, спітніла жива істота. Люди рухались щільно, плечі врізались одне в одне, повітря стало гарячим від світла прожекторів та чужого дихання.

Софія вже крутилася під музику, її руде волосся розліталося по плечах яскравим спалахом, наче вогонь, що кидає виклик темряві клубу. Юліана спершу трималася стримано, спостерігаючи за подругою, але вібрація підлоги, що пульсувала в такт важким басам, швидко затягнула і її. Бас бив прямо в грудну клітку, вимиваючи зайві думки, залишаючи тільки рух.

Сміх. Світло, що різало темряву. Ритм, що став єдиним законом цієї ночі. Ніч затягувала у свою вирву, обіцяючи забуття. Дівчата сміялися, рухаючись у такт. Юліана повністю розчинилася в ритмі, заплющивши очі.

В якусь мить вона відчула позаду рух. Не встигла дівчина зреагувати, як дві великі, важкі долоні лягли на її стегна, безцеремонно притискаючи її до чужого, твердого чоловічого тіла. Юліана напружилася вмить. Запах міцного тютюну та хтивості вдарив у ніс, перекриваючи всі інші запахи клубу.

Чоловік нахилився до її вуха, обпікаючи шкіру гарячим подихом.

— Ти тут танцюєш, лялечко, як справжня кішка, — голос був низьким, із неприємною хрипотою, просякнутий брудною, тваринною хіттю.

Його долоня перемістилася вище, лягаючи на її живіт і притягаючи ще ближче, змушувала відчути кожну лінію його напруженого тіла.

— Давай продовжимо десь у тихішому місці?

Реакція Юліани була миттєвою. Чуже вторгнення в особистий простір викликало в ній не страх, а хвилю гострої відрази, від якої всередині все неприємно стиснулося. Вона різко обернулася, зустрічаючись із чоловіком поглядом, і в ту ж мить побачила в його очах те, що він навіть не намагався приховувати. Важке, нахабне бажання ковзало по її шкірі майже відчутно, але замість збентеження чи розгубленості в Юліані прокинулася холодна лють.

Її сині очі потемніли, наповнюючись тією небезпечною сталлю, яка завжди з'являлася, коли хтось намагався переступити межу дозволеного. Не відводячи погляду, вона міцно вчепилася пальцями в його лікоть і з такою впевненою силою скинула руки зі своєї талії, що чоловік мимоволі завмер.

— Навіть не думай, — кинула вона, і її голос був холоднішим за лід. — Соню! — Юліана різко обернулася до подруги, шукаючи підтримки.

Та те, що вона побачила, змусило її серце тьохнути. Софію вже притискав до себе інший чоловік, і між ними явно назрівала суперечка. Вона щось гаряче говорила, намагаючись вирватися, але через оглушливий гуркіт музики Юліана не могла розібрати жодного слова. Навіть із відстані було видно, наскільки напруженою стала подруга. Її обличчя зблідло, а в очах з'явилося те саме тривожне напруження, яке виникає в людини, коли вона раптом усвідомлює, що ситуація виходить з-під контролю.

Гуркіт музики, люди навколо, що продовжували танцювати, не помічаючи нічого, хаос, що наростав, — усе це злилося в єдиний, божевільний потік. Світло миготіло, вихоплюючи з темряви налякане обличчя Соні та хижі посмішки чоловіків, що оточували їх. Небезпека, яка ще хвилину тому була лише передчуттям, тепер стояла прямо перед ними, дихаючи в обличчя. Юліана зрозуміла: ніч, що починалася так безтурботно, щойно перетворилася на пастку.

— Гей, мала, може, ви з подругою складете нам компанію? — наполягав чоловік і в його голосі не було ні краплі прохання. Тільки вимога.

Очі блищали, він сканував дівчат, наче товар на забитій вітрині, оцінюючи кожен вигин під тканиною суконь.

— У мого друга сьогодні день народження, а гарні ляльки — саме те, чого не вистачає для справжнього свята.

— Вибач, малий, ми сьогодні самі собі компанія, — Юліана скривила губи в презирливій усмішці й спробувала зробити крок убік.

Але нахаба не дозволив. Його рука, важка й груба, мертвою хваткою вчепилася в її зап'ястя.

— Та годі тобі, чого ламаєшся? — він різко смикнув дівчину на себе, скорочуючи дистанцію до мінімуму. — Не корч із себе недоторкану. Ціну набиваєш? Так ми заплатимо, скільки скажеш. Бабки для нас не проблема.

Від цих слів шкірою пробіг мороз. Юліана сіпнулася, коли відчула, як чужі руки безцеремонно лягли їй на талію. Нахабно. Без дозволу. Пальці здавалися крижаними навіть крізь тканину сукні, залишаючи по собі відчуття чогось липкого й огидного. Він нахилився до неї так близько, що вона відчула його важкий подих. Він жадібно втягнув носом запах її волосся, наче хворий маніяк, і задоволено оскалився, помітивши в її очах спалах дикого страху. Її жах був для нього кращим за будь-який наркотик.

Він стояв занадто близько. Простір навколо стискався, натовп почав розмиватися сірим туманом байдужості. Весь світ зник, залишивши їх у цій брудній пастці. Юліана відчайдушно озирнулася в пошуках охорони, тих лисих громил, що стояли на вході, але їх не було. Наче вони розчинилися в неонах клубу саме тоді, коли стали потрібні.

Напруга тиснула на груди, обплутуючи тіло холодними ланцюгами. Серце калатало так люто, що удари відлунювали в зубах. Навколо продовжували танцювати люди. Хтось сміявся, перехиляючи келих. Хтось цілувався, притиснутий до стіни. Світло миготіло, музика гупала, але ніхто не дивився в їхній бік. Ніхто не помічав тиху розправу, що розгорталася посеред залу.

— Відвали, виродку. Ми нікуди не підемо! — голос Софії розрізав повітря, зриваючись на крик, сповнений люті й розпачу.

Чоловік скривився, наче від зубного болю. Його щелепи стиснулися, ніздрі роздулися, а очі спалахнули хижою, некерованою люттю. Він зробив крок вперед і грубо, майже з хрускотом, схопив Софію за шию.

- Не знаєш, із ким розмовляєш? — його пальці стиснулися, наче сталеві лещата, перекриваючи доступ кисню.

— З якимсь козлом, вочевидь, у якого проблеми з манерами, — прохрипіла вона.

Дівчина вчепилася в його руку, намагаючись відірвати ці жорсткі пальці від свого горла, але сили були нерівними. Її дихання ставало коротким, переривчастим. А він лише повільно посміхався, і в його голосі проросла крижана загроза:

— Ти ще пожалкуєш про свій язик, дрібна сучко.

***

На другому ярусі клубу вирувало інше життя. Банкетна зала задихалася від веселощів і гамору. Невелика компанія вітала власника з відкриттям, і це свято нагадувало бенкет під час чуми. Дорогі напої лилися рікою, офіціанти рухалися безшумними тінями, вчасно підносячи нові порції вишуканих закусок. Вечір був у самому розпалі. Чоловіки розслаблено розвалилися в глибоких кріслах, смакуючи дим сигар та терпкість елітного алкоголю. Дівчата у відвертих сукнях, немов спокусливі тіні в цьому вогнищі пороку, кокетливо сміялися з непристойних жартів. Їхні очі блищали в передчутті ночі, що обіцяла лише забуття.

— За відкриття! — вигукнув хтось із гостей, і зал відгукнувся кришталевим дзвоном келихів. — Ти, Владе, тепер у нас великий бізнесмен.

— Ага, щось таке, — кивнув молодий чоловік, піднімаючи свій келих. — Ну що, розважайтеся, сьогодні все за мій рахунок. Ні в чому собі не відмовляйте!

Він перекинув напій в себе одним рухом. Алкоголь розтікся по тілу штучним теплом, але всередині, десь під ребрами, залишався холод. Владислав підвівся. Відійшов убік, залишаючи за спиною фальшивий сміх та гомін голосів. Йому було нудно. Смертельно нудно.

Він схилився над прозорим склом огородження, що відділяло його світ від натовпу внизу. Там, у неоновому мареві, люди віддавалися спокусам, танули в музичному хаосі. Вони пили й гуляли, але Владу здавалося, що на його власні груди тисне щось гнітюче. Порожнеча.

Він мав усе: гроші, владу, можливості. Та сьогодні не хотілося нічого. Навіть дівчина, що мала зігріти його ніч, не важлива. Не цікава. Пуста. Схожа на інших. Слова легковажні, тіла манливі – однакові. Гра за звичним сценарієм. Всі, як одна - обличчя змішувались, імена зникали. Завтра забуде її. Залишить гроші. Піде. А наступної ночі інша постіль зігріє. 

Влад схилив голову, і його погляд випадково блукав натовпом, аж поки не завмер. Унизу, в самісінькому центрі танцполу, розгорталася сцена. Зграя чоловіків, мов хижі коршуни, обступили двох дівчат, грубо штовхаючи їх убік. Він напружився, вдивляючись у напівтемряву. Що, в біса, там відбувається?

— Гей, чого скис? — голос Северина розрізав його думки.

Важка рука брата лягла на плече. Масивна постать Северина закрила собою залу. Ніхто не смів переривати їхню розмову — коли брати говорили про серйозне, гості знали: краще триматися подалі.

— Та так, нічого, — відповів Владислав, задумливо крутячи келих у пальцях. Кришталь запотів від тепла його руки. — Шкода, що мати не дожила до цих часів.

— Може, й на краще, що не дожила, — Северин байдуже знизав плечима. — Не бачить, чим ми займаємось. Не знає, ким ми стали. Що за настрій, брате?

— Не знаю, — Влад подивився на брата.

Погляд Северина був важким, порожнім, наче під його шкірою гуляв крижаний вітер.

— Наче життя смак втратило. У тебе таке бувало?

— У мене немає часу фігнею страждати, — грубо відрізав Северин.

Брат був іншим. Вихований батьком як ідеальний інструмент, він не знав вагань, сумнівів чи болісного вибору. Адріян Левицький випалював із Северина все людське ще з дитинства, шар за шаром, залишаючи лише чисту, концентровану функціональність. Суворий, безжальний, Северин сприймав почуття як смертельну слабкість — як дефект у системі, який потрібно негайно усунути, поки він не призвів до осічки.

Для нього не існувало відтінків сірого, складних моральних дилем чи жалю. Люди в його координатах ділилися лише на дві категорії: корисні ресурси, які можна використати для досягнення мети, або прикрі перешкоди, які слід було прибрати зі шляху. Він просто приймав рішення і діяв — миттєво, важко, безжально, стираючи на порох тих, хто не встигав за його скаженим, убивчим ритмом. Його воля була подібна до гідравлічного преса: вона не сперечалася, вона просто ламала кістки та долі, не залишаючи шансу на компроміс.

Влад іноді дивився на нього і відчував легкий мороз по шкірі. Северин не просто очолював їхній сімейний бізнес — він сам став цим бізнесом, його плоттю, кров'ю та залізною арматурою. У його світі не було місця для спонтанної розмови, яка б не несла в собі вигоди, чи для жінки, яка б не була частиною якогось плану. Він рухався цим життям як танк через руїни, навіть не помічаючи, що чавить під своїми гусеницями.

Владислав завжди сподівався, що його світ ширший за ті темні коридори, в яких їх виховували. Він не хотів долі, яку батько поклав на плечі старшого сина. Влад навчився тримати дистанцію, переконуючи себе, що має вибір. Вибір, де він вільний від їхнього світу та його законів.

Але зараз… Зараз він ловив себе на думці, що заздрить Северину. Його впевненості. Його холоднокровній, майже нелюдській рішучості. Бо поки Владислав сумнівається, поки ще шукає правильний вихід, Северин вже створює його. І, що найгірше, він ніколи не помиляється.

- Давай, не псуй собі вечір, - Северин не тямив, звідки думки ці незрозумілі, коли ніч щойно почалася і час розважатись настав.

Тому він перервав братові думки, маючи намір повернути його на законне місце за столом.

- Гості чекають, клуб відкрився, справи йдуть. Чого тобі ще треба?

— Сам не знаю, — зітхнув Влад.

— То й не мороч голову, — посміхнувся Северин. — Випий з друзями, розслабся, а не хочеш пити, то піди і трахни якусь дівку, а може й дві. А там дивишся і життя заграє іншими барвами.

Брат мовчки кивнув. «Можливо», - подумки погодився Владислав, хоча груба манера брата висловлюватись інколи дратувала його.

Напевно, він дійсно виснажений. Справи з відкриттям клубу, метушня з паперами, нескінченна бюрократія, дозволи, постачальники, підписання договорів… Його витиснули до краю. Тіло рухалось на автопілоті, в голові гуло. Коли останній раз нормально спав? Вже й не памʼятав. Та він хотів життя дорослого чоловіка – отримав. Нарікати нема на кого.

— Ходімо, — кивнув Влад брату, кидаючи останній байдужий погляд униз, на неоновий натовп, де люди продовжували тонути у власному п’яному чаді.

Вони повернулися до друзів, де банкет уже набрав обертів. Блондинка, яку Северин ненадовго залишив без своєї уваги, миттєво прильнула до нього, наче голодна кішка, яка зачула тепло господаря. Вона вмостилася на його колінах, обвиваючи руками за шию, і Северин переможним, ледь насмішкуватим поглядом відсалютував братові, піднімаючи свій келих.

Проте розслабитися Владу так і не вдалося. Раптом десь зовсім поруч із їхньою VIP-залою почулася якась метушня. Крізь глухі стіни та гуркіт клубного басу пробилися звуки розбитого скла та чиясь гучна, відбірна лайка. Атмосфера затишку вмить тріснула.

Влад насупився і коротким кивком підізвав до себе одного з офіціантів, який якраз міняв попільничку.

— Перевір, що там, — тихо, але владно наказав він.

Хлопець слухняно кивнув і безшумною тінню майнув до дверей. Влад знову перевів погляд на брата. Северин, очевидно, навіть не збирався псувати собі вечір через якийсь гамір. Він продовжував свої розваги, міцно притискаючи до себе блондинку. Його пальці по-господарськи зарилися в її волосся, він щось ліниво шепотів їй на саме вухо, від чого в дівчини густо розчервонілися щоки, а на губах з’явилася млосна посмішка.

«Він невиправний», — подумки констатував Влад, відчуваючи, як усередині знову прокидається роздратування. Навіть у цьому пеклі Северин почувався як риба у воді.

— Пробачте, Владиславе Адріяновичу, — повернувся захеканий офіціант, перериваючи його думки. — Там… невеличкий дебош у сусідній залі. Якісь заїжджі мажори не поділили дівчат. Накажете викликати охорону?

— Викликай! — різко наказав Влад і відразу підвівся з крісла.

Нудьгу як рукою зняло. Всередині спалахнув азарт — йому хотілося самому дізнатися, в чому справа. Зрештою, це була хоч якась жива розвага на цей смертельно нудний вечір.

— Ти куди? — лінивий, але важкий голос Северина змусив Влада зупинитися. — Охорона і без тебе все владнає, — кинув брат, не випускаючи дівчину з обіймів. — На біса тобі туди лізти? Для цього є спеціально навчені люди, яким ти гроші платиш. Сядь і випий.

Влад навіть внутрішньо здригнувся: як брат взагалі примудрився почути цю коротку розмову з офіціантом під такий гуркіт? Поки блондинка буквально гострила нігті на його паху, вимальовуючи пальцями химерні візерунки, Северин уже сканував простір своїм хижацьким поглядом. Його очі звузилися, фіксуючи кожну зміну в поведінці брата.

— Я тут головний, Север. Це мій клуб і мій обов'язок як господаря, — відрізав Влад.

Брат на це лише сильніше спохмурнів, і куточки його губ незадоволено смикнулися. О, Влад чудово знав цей погляд. Северин знову вмикав свого «старшого». Намагався контролювати все навколо, кожну дрібницю, включаючи власного брата. Серйозно? Трясця, це починало бісити.

— Обов'язок господаря — рахувати прибуток і спати з красивими жінками, — недбало кинув Северин, і в його голосі прорізалися жорсткі батьківські інтонації. — А не рознімати п’яне бидло, яке вирішило помахати кулаками. Тобі мало проблем, братику? Тобі обов'язково треба підставити свою голову під чийсь дурний удар?

Та Влад був непохитний. Упертість, яка була їхньою спільною сімейною рисою, зараз вимагала виходу.

— Я йду, — твердо заявив Влад, і в його голосі прозвучало глухе, небезпечне роздратування. — Ти ж бо не нянька мені, Север. А я маю особисто перевірити, чи все гаразд у моєму закладі.

— А біс із тобою! — вилаявся Северин.

Він одним різким рухом скинув із себе незадоволену блондинку, яка обурено ойкнула від такої грубості, і підвівся на повний зріст. Його масивна постать миттєво закрила собою світло ламп. Очі Северина вже не були сонними чи розслабленими — у них запалало те саме крижане полум'я, яке зазвичай з'являлося перед початком гарної бійки.

— Пішли, — процідив Северин крізь зуби, поправляючи манжети сорочки. — Але якщо там виявиться звичайна п’яна штовханина через повію — я особисто начищу тобі пику за те, що зіпсував мені такий хороший вечір. Погнали, господарю, покажеш, на що здатні твої «обов'язки».