Раді Вас бачити!

— Питання перше. — сказала я.

— У тебе вони пронумеровані?

— У мене все пронумеровано. Питання перше, чому ти мовчав п’ять років?

Він відповів не одразу. Я вже помітила: у нього дві швидкості — мовчання і точність, проміжних нема.

— Бо бачив, що ти робиш із тими, хто підходить ближче, за гирину твого прилавка, — сказав нарешті. — Ти їх відшиваєш. Ввічливо й наглухо. Я вирішив, що краще по п’ять хвилин щовечора, ніж бути відшитим раз і назавжди.

— Це найдивніше про що я чула.

— Я терплячий. Професійне. Квіти не можна квапити — тиснеш, ламаєш.

— Я тобі не квітка.

— Ні. Ти складніша. Квіти хоч не кусаються.

— Під питання, а якби я мовчала? Ти б так і носив каву?

— Так. Я не ставив собі рамок по часу. — Він знизав плечима. — Я звик хотіти і чекати одночасно. Сумісні процеси, як з'ясувалось. Не найприємніші. Але сумісні.

«Хотіти і чекати одночасно». Я запамʼятала.

— То значить ти мене боявся....

— Я тебе не боявся. Це трохи різне.

— А звучить саме так.

— Це не зовсім те саме.... — Він глянув на мене згори, з несерйозною серйозністю, від якої я ніколи не знаю, сміятись чи ні. — І працює ж. Ти йдеш поруч, а не цураєшся мене. Отже, розрахунок був правильний.

Ми звернули у вужчий рукав провулка.

— Питання поза списком.— сказала я. — Одвірок. Ти б’єшся об нього щовечора. Він там висить, скільки я себе пам’ятаю. Невже за п’ять років не можна звикнути?

— Я і звик. Тому б’юся навмисне.

Я спинилась.

— Навмисне? Головою об дуб?

— Одвірок низький, але не настільки, щоб я не міг пригнутись. — Він сказав це так буденно, ніби повідомляв, що сьогодні вівторок. — Я гупаю, щоб ти почула. За секунду до дзвіночка. Щоб ти встигла підняти голову від книжки чи накладних, зібратися й підготуватися. Щоб я не заскочив тебе зненацька. Ти цього не любиш.

Я стояла й дивилась на нього. П’ять років я думала, що він незграбний. А він п’ять років розбивав лоба об столітній дуб, щоб дати мені півсекунди стати зібраною.

— Це воістину найдурніше, що я чула в житті.— сказала я.

— Можливо. Зате ти жодного разу мене не злякалась. Я б навіть назвав це дурістю що працює.

У книжках герой у цьому місці мав би сказати щось банальне, а я — закотити очі. А цей казав речі, від яких закочувати очі не виходило. Виходило тільки ковтати клубок у горлі.

Провулок вивів нас на площу, і я побачила його вікно. Темне.

— Ти зачинив магазин.

— Зачинив.

Вечір був теплий, з першим осіннім протягом по потилиці. Вивіски у провулку засвічувались одна за одною.

— Питання друге. Що означає «нарешті»?

— Що я збирався сказати сам. Давно.

— Наскільки давно?

— Три роки як всерйоз. Два до того думав, що просто ношу каву гарній сусідці. Самоаналіз не мій козир.

— Три роки. І мовчав. Чому?

—Відповів у першому питані.

Він не підганяв - стояв у півтемряві, руки в кишенях, і чекав, поки я озвучу третє питання.

—Ти працюєш в нічні зміни через мене?

— Квіти вночі теж купують. Так що не тільки. Відсотків на дев'яносто - через тебе.

— Це ненормально, Ян.

— Мабуть. Я не подавав це на конкурс здорових рішень. — Він кивнув на наші вікна моє темне, його темне, одне навпроти одного, вперше згаслі разом.

—Зате подивись, як сьогодні красиво.

Я подивилась. Було красиво. Так красиво, що я все-таки загубила нумерацію своїх питань.

І тоді він узяв мене за руку.

Без «можна», без усіх тих маневрів з світової літератури. Його долоня накрила мою і забрала її собі — як річ, щодо якої давно все вирішено, лишалось оформити.

Я збилася з кроку. Рука в нього велика - моя зникла в ній уся, з кісточками, - суха, гаряча, з жорсткими подушечками від дроту й стебел. А моя спітніла.

Миттєво. Ганебно.

— У мене спітніла долоня, - сказала я, бо мовчати про це було ще гірше.

— Я помітив.

— І що?

— І нічого. Рука як рука.

— У книжках такого не було. У книжках героїня в цей момент відчуває іскри. А не сором за власні спітнілі долоні.

Він засміявся собі під ніс.

— У житті багато чого не так, як у книжках. Звикай.

І провів великим пальцем по моїх кісточках пальців один раз, повільно, з легким натиском.

І от тут були іскри. Повний комплект. Мене тіпнуло від зап'ястка до потилиці, я перечепилась об рівний асфальт, він це бачив. Тільки кутик рота смикнувся.

Гад. Спокійний, довгий, все-про-мене-знаючий гад.

На виході з бічної вулички повз нас безшумно вилетів велосипедист без ліхтаря, прямо перед носом. Я його навіть не побачила: Янова рука лягла мені на талію і переставила мене на пів метра вбік, як якийсь вазон. Велосипед просвистів там, де я щойно була.

— Дякую. — прохриміла від шоку я.

— Нема за що.

Рука зникла так само спокійно, як з'явилась. А місце, де вона була, ще хвилин десять слало в центр панічні звіти.

— Питання третє?

***

Наступні питання ставила вже дорогою він відповідав так само, дивно для мене, місцями конкретно, і кожна відповідь була гірша за ухиляння від відповіді, бо після його відповідей доводилось думати. На дев'ятому питанні («а що конкретно входить у "зустрічатися", по пунктах») він уперше засміявся:

— По пунктах: я приходжу не тільки о восьмій. Ми ходимо вечеряти. Гуляємо. Я тримаю тебе за руку. Далі за розкладом, який ти сама затвердиш, я не поспішаю. У мене, нагадую, стаж очікування.

— А якщо я захочу все скасувати?

— Скасуєш. Я повернуся носити каву о восьмій, як раніше. — Він знизав плечима. — Гірше, ніж було ці п'ять років, мені вже не буде, Сашо.

Отут я замовкла надовго. Бо на це в моєму порядку денному не було ні питання, ні відповіді.

На розі, де провулок упирається у велику вулицю, світилась наскрізь пекарня. За склом молодша сестра — суха, гостра, та, з якою ми розмовляємо двома словами на тиждень, — перекладала на деку завтрашні заготовки. Побачила нас. Завмерла з декою в руках.

Я кивнула, як завжди. Вона не кивнула. Вона поставила деку, витерла руки об фартух і вийшла на поріг.

— Добрий вечір.— привітався Ян.

— Добрий. — Дивилась вона не на нього. На наші руки. На мою, що стирчала з його долоні. — Кудись ідете?

— Вечеряти, — сказала я. Вийшло зухваліше, ніж планувалось, бо що ще робити, коли тебе спіймали на гарячому.

— Обоє?

— Зазвичай вечеряють обоє, якщо вже йдуть удвох. — сказав Ян.

Сестра перевела погляд на нього. Потім знову на руки. Потім на мене і в її сухому обличчі щось зрушило на міліметр, у районі кутиків рота.

—Ну ну, смачної вечері.— сказала вона незрозуміло, розвернулась і пішла до своїх дек.

— Що це було? — спитала я, коли ми відійшли.

—Гаряча плітка, — сказав Ян. — Ти не зрозуміла? Вона майже всміхнулась. До ранку весь провулок знатиме, що ми вечеряємо. Пані Марта розкаже пані Олі, пані Оля — Стасику, Стасик узагалі всім.

— Прекрасно. П'ять років нікому не було до мене діла.

— Було.— сказав він. — Просто ти не звертала увагу.