Раді Вас бачити!

Саша

— Стій там! — сказала я, не підводячись. — Чим від тебе так пахне?

— Добрий вечір, Сашо. — Голос у нього низький і непоспішний він, здається, ніколи не поспішає. Поставив на прилавок стаканчик і пакет із пекарні. Руки в зелених патьоках від стебел, поперек великого пальця свіжа подряпина. — Ліліями. Завтра весілля, двісті штук, я в них з обіду копаюся.

— Двісті лілей. Співчуваю нареченій.

— Чому нареченій?

— У книжках ліліями пахне рівно за дві сторінки до трагедії всього роману.

— Добре, що це не книжка. — Сказав без паузи, ніби знав наперед, що я бовкну. Він ніби завжди знає наперед. Це найдратівливіше в ньому.

І я підвела очі. Дарма.

Він стоїть проти лампи, під самий козирок, високий, спокійний, з червоною міткою на лобі, і дивиться на мене згори вниз так, наче йому справді цікаво слухати мою балаканину. Він дивиться мені в очі і я перша відводжу погляд, чого не роблю ні з ким і ніколи, і від цього мені хочеться його чимось ударити.

— Задуха...— сказав він, уже відступаючи до дверей, але не зводячи з мене очей. — Може, вночі проб'є грозу.

— Може.

—Доброї ночі, Сашо.

— Тобі також.

Він вимовляє моє ім'я так, наче кладе його кудись до кишені, щоб забрати з собою. Пригнувся під одвірком цього разу вчасно і вийшов. За хвилину навпроти спалахнуло світло, його вітрина навпроти моєї, квітковий через вуличку працює цілодобово, вдень там дві дівчини-щебетухи, а нічні зміни він забирає собі.

Я дивилась на те вікно довше, ніж збиралась. Значно довше. А тоді впіймала себе на цьому і відвернулась так різко, ніби мене хтось застукав за криміналом.

— Такс.... — сказала я й розвернулася до кота. — Коцюбинський. Експертне питання. Це нормально, коли від чоловіка пахне ліліями?

Кіт спав.

— Правильно, ненормально. Я стільки років читаю книжки і відповідально заявляю, ліліями там не пахла ще жодна порядна людина. Лілеї — це драма.Лілеї —це фатальна баба за дві сторінки до того, як герой залишиться без штанів і без ілюзій. Ліліями, котику, пахне небезпека. Не-без-пе-ка.

Коцюбинський повів надкушеним вухом.

— І ця небезпека ходить до нас із булочками. Метр дев'яносто п'ять погибелі в окулярах.

І тут я засміялася. Сама, вголос, на всю порожню крамницю аж кіт розплющив одне око перевірити, чи все зі мною гаразд. Не гаразд, котику.

— Свята дурня....— видихнула я й пішла до гортензії.

Гортензія — це моя спільниця. Стоїть біля каси, синя, здоровенна, розрослася так, що скоро проситиме окреме приміщення. Дісталась мені разом із приміщенням, від попередньої хазяйки, з єдиною умовою: доглядати. Доглядаю.

Янову каву я в неї виливаю. Щовечора, п'ятий рік. Він приносить — я дякую — він іде — я перекидаю стаканчик у горщик. Пити не можу, від справжньої кави мені зле, а сказати «не носи» за п'ять років якось не зібралася духом. Схема працювала ідеально, поки рік тому я машинально не понюхала стаканчик над горщиком і не зависла.

Там була вода. Ледь підфарбована. Крапля кави для кольору.

— Їбтвоюмідь! — сказала я тоді в порожній крамниці.

Він знав. Він зі свого акваріума роками бачив мій фокус із горщиком і не образився, не перестав носити, не спитав нічого. Він просто почав носити каву, яку можна виливати. Нешкідливу. Для гортензії кавоманки.

Я тоді тиждень ходила й думала, що з цим робити. Придумала геніальне: нічого. Він носить, я виливаю, гортензія щаслива, усі троє мовчимо. Ідеальні стосунки, як на мене.

Твльки от сьогодні я стояла зі стаканчиком над горщиком і рука не наважувалася вилити. Стояла, як дурепа, тримала ту воду з краплею кави й чогось не могла перекинути.

— Пий давай. — буркнула я гортензії й таки вилила. Голос вийшов кривий, і добре, що чула його тільки квітка.

Дзвіночок дзенькнув, коли земля в горщику ще не всосала всю воду.

Зайшов чоловік у світлому пальті. У серпні. У задуху. Пальто в таких не одяг, а посадове посвідчення. Обвів мої стелажі поглядом ревізора й видав:

— Мені потрібна книжка, щоб дівчина думала, що я глибокий.

От чесне слово, якби на дверях можна було вішати фільтр від таких запитів, я б доплачувала.

— Хто дівчина? — спитала я.

— А яка різниця?

— Така, що глибина для різних жінок лежить на різних полицях. Промахнетесь полицею і вона вирахує вас на другому побаченні.

Він закліпав. Подумав. Про дівчину він, схоже, знав менше, ніж про власне пальто.

— Розумна. Виставки, цитати отам постить...

— Чиї цитати?

— Ну... гарні.

Ясно. Я зняла з середньої полиці тонку сіру книжку, з тих, що не відсвічують у стрічках, і саме тому ще чіпляють.

— Ця. Тонка, подужаєте. Перекажете їй дві думки зійдете за глибокого. Але читати по-справжньому, від початку до кінця. Бо раптом вона читала і спитає щось зі середини і все, припливли тапочки до обриву...

Він покрутив книжку, глянув на ціну, скривився, але поліз по гаманець. І вже з купюрами в руці раптом спитав тихіше:

— А вона взагалі хороша? Книжка.

І мене смикнуло. Бо крізь пальто на секунду визирнула людина. Якій хтось так сподобався, що вона готова прочитати цілу книжку — судячи з пики, першу за десять років. Не здатися глибоким. Спробувати стати.

— Хороша. — сказала я. — Читайте для себе, не для неї.

Він пішов зі своєю книжечкою, а я лишилася стояти біля каси з власним питанням...

А я б так змогла? Для когось читати чуже, йти в незручне, старатися? Хоч раз?

Я чесно перетрусила пам'ять. Порожньо. Не було такого. Ніколи, ні для кого. І від цього «ніколи» стало не сумно навіть, глухо. Як у квартирі, звідки вивезли меблі.

О пів на першу прийшла фанатка Несбьо.

Я зву її так подумки — імені не знаю. Ходить із рік, завжди затемна, завжди сама, бере тільки скандинавські детективи, по одному. Худа, бліда, тіні під очима такі, що консилер тут безсилий, ці тіні не від недосипу, вони від того, що робиться в голові, коли вимикаєш світло. Я в цій темі, на жаль, розбираюся.

— Новий Несбьо вийшов?

— За тиждень обіцяють. — Обіцяють, ага. Сука-постачальник з його обставинами. — Але є схоже. Хочете?

Вона кивнула. Я зняла з полиці північне, холодне, з трупом на першій сторінці й слідчим-алкоголіком. Вона погортала, глянула анотацію, розрахувалась. Дякую — дзвіночок — кроки в провулку — тиша. Пішла читати до ранку, аби не лишатися наодинці з тими своїми внутрішніми демонами. Що там у неї крутять не питаю. Таким не питання потрібні, а наступна книжка, я це знаю по собі.

І отут дивлячись на зачинені за нею двері, я допетрала.

Ми ж однакові. Одне обличчя, на різні боки каси. Дві тітки, що ховаються від ночі в чужі історії, бо у власних дивитися нема на що. І якщо нічого не зміниться — це мій портрет років через двадцять: худа, сіра, з тінями, у чиїйсь чужій нічній крамниці, з чужим детективом під пахвою.Вдома чекає кіт.

Коти, до речі, не вічні.

А більше в моєму «вдома» нікого.

І все склалося. Чому книжка не читалася сьогодні. Чому я відвела очі перша. Чому рука зависла над горщиком.

Мені стало страшно жити так, як я живу.

Оце новина, так. Я ж своє ідеальне життя збирала роками і пишалася ним: кіт, гортензія, книжки, нічний графік, нуль людей ближче за ширину прилавка. Сьогодні я вперше побачила його збоку

Гроза так і не пробилася, погуркотіла за дахами й здулась, лишивши повітря важким, як недоказана фраза. Пекарня світилася наскрізь, сестри місили на ранок тісто приймали поодиноких покупців. У зеленому вікні навпроти ходила між відрами довга тінь.

Я сиділа в кріслі. Коцюбинський перетік із класики мені на коліна й увімкнув муркіт, гучний, деренчливий, як старий холодильник. Книжку я не чіпала. У крамниці досі стояв дух лілей. Ян казав до ранку вивітриться.

І отут найцікавіше, я сиділа й розуміла, що не хочу, щоб вивітрювався.

Жінку, яка не хоче, щоб із її книгарні вивітрився запах лілей, я бачила вперше в житті. Двадцять шість років прожили разом — не зустрічалися. Сиділа, виявляється, десь у мені весь час, тихо, як кіт на класиці. Дочекалася.

Завтра я зроблю дурницю.

От чесне слово!

Завтра.