Спочатку:
На сторінку книги
Саша
В четвертій ранку я впіймала себе на тому, що гризу ніготь.
Я не гризла нігті з дванадцяти.
Кинула разом з іншою поганою звичкою, вірити людям на слово.
А тут лежала в темноті й гризла нігті.
Світ знову був незрозумілий....
Я дійсно сказала «давай зустрічатися».
Але чому він сказав «нарешті»?
Потім «завтра о сьомій».
Потім поцілував у кутик рота і пішов.
Разом десяток слів і один поцілунок незрозумілого характеру.
Ми не обговорили нічого.
Н-і-ч-о-г-о
Що таке «зустрічатися» у його розумінні?
Що таке «нарешті», нарешті що?
І куди записувати той поцілунок? У книжках поцілунки бувають пристрасні, прощальні або помилкові. Про поцілунок коротший за секунду, після якого жінка півночі торкається власного обличчя, література мовчить. Мовчить. Трясця її матері.
До шостої ранку я склала список питань. Вийшло сто п'ятсот, скоротила до дванадцяти.
І тричі поривалася все скасовувати. Брала телефон, відкривала контакт «Квітковий навпроти», набирала повідомлення «слухай, давай не» і стирала.
Під панікою сиділа маленька погана правда...я хотіла піти.
***
День я пережила абияк. Прокинулась о другій, тричі ставила чайник, двічі забула нащо. Спробувала читати перевірений роман — розгорнула на сцені освідчення, і вперше в житті ця сцена мене розлютила: герой стояв під дощем і говорив три сторінки. Ніхто не говорить три сторінки. У житті тобі кажуть «нарешті» і йдуть, вдарившись лобом об одвірок, і думок більше, ніж від усі монологів світової літератури.
Перед шафою зависла на двадцять хвилин.
–Чи не простіше підпалити книгарню, ніж йти на це побачення...хм..побачення...це ж моє перше побачення, чорт забирай.
Отямилась від котячого «няв», судячи з інтонації не першого.
— Погана думка, вибач.— сказала я Коцюбинському.
Кіт дивився, як на божевільну.
Погляд зачепився за чорну сукню з биркою, куплену три роки тому в нападі оптимізму й жодного разу не вдягнену....ну нєєє.
Я вдягла светр.Це був мій максимум у бік «причепурилась».
Збігала вниз, на двері книгарні повісила табличку «Сьогодні зачинено. Завтра працюємо як завжди».
***
Кавалєр прийшов в 19:02
Чемно постукав.
Я відчинила.
— Добрий ве…
— Що означав той твій поцілунок?
Він завмер із рукою біля лоба. Мені треба було знати до всякого «доброго вечора».
— Добрий вечір, Сашо, — сказав він.
— Поцілунок той твій....
— У кутик рота?
— У кутик рота. Що це було? Аванс? Промах? У тебе тремтіли руки?
— У мене не тремтять руки. Я флорист, у мене руки як у хірурга. — Він опустив свою від лоба, і я мимоволі перевірила. Не тремтіли. Прикро спокійні руки. — Це був перформенс.Мені здалося що ти сама себе налякала тими трьома словами, і от імпровізація щоб відволікти тебе. Поцілуй я тебе по-справжньому до ранку встигла б усе скасувати. Тому в кутик. Щоб лишити тобі одне питання на ніч і жодного шляху до відступу.
— Я не думала вночі.
— У тебе під очима все написано, скільки ти спала.
— На своєму лобі гулю сховай, тоді читай чужі очі.
Він засміявся, коротко, низько. Від цього сміху в мене під ребрами щось потепліло.
— Дуже ти дивно поводишся....
— Гм. — Він оглянув мене, светр, гульку, олівець у волосі, і кутик його рота піднявся. — Гарний светр. Без дірки.
— Іди ти. Тоді я випадково порвала светр, я не ходжу в дірявому.
— Обов’язково повірю. Ходімо?
Провулок після вчорашньої грози пах мокрим каменем.
Ми пішли.
Руку мою він не взяв, і я була вдячна, я ще не вирішила, що робити з рукою в чужій руці.
— Скільки їх у тебе? — спитав він.
— Кого?
— Питань. У тебе погляд людини зі списком.
— …Дванадцять.
— Оуу моя повага.Постараюся відповісти на всі. Як не захочу відповідати, так і скажу.
— А що є шанс що не захочеш?
— Зараз і з'ясуємо. Це, до речі, питання чи підпункт?
— Підпункт!
— Ну і добре.
– Питання перше...
