Саша
Після нічної зміни в книгарні я так і не змогла заснути.
Лежала на горищі, дивилась у скошену стелю і крутила в голові те, що придумала ще вночі. При денному світлі воно здавалося маячнею. Три слова. Я яка за двадцять шість років не сказала жодній живій душі нічого теплішого за «дякую, решту лишіть собі», вирішила сказати чоловікові три слова, після яких назад дороги нема.
«Давай зустрічатися»
Я вимовила їх подумки і мене кинуло в жар, а тоді в холод.
За день я передумала все.
Спершу як це сказати. Перебрала в пам’яті всі освідчення, які читала, а читала я їх сотні. Від «я вас кохаю, і хай це коштує мені життя» до сучасного «слухай, а може, ну його, спробуємо?». Приміряла кожне на себе. У всіх виходила однакова картина, жінка, що начиталася романів і тепер клеїть дурня. Викреслила все.
Потім вирішила взагалі нічого не казати. Взагалі. Забути, перечекати, воно саме розсмокчеться, як розсмоктувалось усе інше двадцять шість років.
Це рішення протрималось найдовше.... години до шостої вечора.
Парочку я побачила о шостій вечора, з вікна своєї кухні, з недоїденим сендвічем у руці.
Звичайна парочка. Я наполягла собі на цьому слові, а-б-с-о-л-ю-т-н-о звичайна. Він ніс торбу з супермаркету, вона щось розповідала, розмахуючи вільною рукою, судячи з розмаху, або скандал на роботі, або серіал. Другі руки в них були зайняті одна одною. Ішли собі провулком, повільно, ніхто нікуди не поспішав, і біля пекарні вона потягла його до вітрини показати щось, і він нахилився подивитися, хоч видно було, що йому байдуже до випічки, нахилився, бо їй було не байдуже.
І все. Більше нічого не сталося. Вони повернули за ріг і зникли.
А я стояла біля вікна зі своїм сендвічем на рівні рота ще, мабуть, хвилини зо дві. Помідор виповз із сендвіча і впав мені на шкарпетку, я помітила це значно пізніше.
І тут мене накрило.
Не романтичним чимось, ні. Мене накрило арифметикою. Я стояла над холонучою кавою і рахувала, і цифри виходили такі, мені двадцять шість років. За стільки років я жодного разу ні з ким не трималася за руки отак, як вони, буденно, і водночас так по особливому. Мене жодного разу ніхто не цілував. Про секс я знаю все — теоретично, за приблизно чотириста прочитаних романів я могла б захистити з цієї теми дисертацію, опоненти плакали б. Практична частина, нуль. Не «майже нуль». Академічний, круглий, дзвінкий нуль.
І до вчорашнього вечора мене це повністю влаштовувало.
Я сіла за стіл. Доїла сендвіч, не відчуваючи смаку, вперше в житті мені було шкода не помідора на шкарпетці, а себе. Огидне, до речі, відчуття, подруго. Двадцять шість. Люди за цей час встигають одружитись, розлучитись і зненавидіти одне одного двічі. А ти вмієш тільки читати про це.
—Свята панталони, та за шо....-просто над чашкою і гепнула лобом об стіл.
Не допомогло. Учора книжка не читалася, сьогодні не працювала голова— мій світ сипався по опорних конструкціях.
Коцюбинський прийшов на кухню, сів і подивився на мене знизу вгору.
— Тільки не починай, — попередила я. — Я знаю, що ти скажеш. Що я сама собі халепа...і мене все влаштовувало. Влаштовувало! А вчора перестало. Так буває? По-твоєму, так буває щоб стільки років влаштовувало, а потім за один вечір ні?
Кіт мовчав. Кіт узагалі чудовий співрозмовник ніколи не перебиває і ніколи не має рації.
— Отож-бо й воно, що буває.— сказала я і пішла вниз відчинятися.
***
Книгарню я того вечора відчиняла, як уві сні. Тобто руки все зробили самі — табличка, засув, лампи, — а голова була зайнята важливішим: голова репетирувала.
Так. Визнаю. Я репетирувала.
Ухваливши рішення, я витерла пил там, де його не було, переставила стос книжок з місця на місце і назад, полила гортензію, хоч земля була мокра з учора, і сорок хвилин дивилася в одну сторінку, не прочитавши й рядка. Стрілка повзла до восьмої так, ніби їй за це доплачували.
О восьмій вечора дзенькнув дзвіночок. Звук глухого удару голови об одвірок.
«Ой»
І я зрозуміла, що зараз щось буде....
Він зайшов, як щовечора, спокійний, з тим своїм запахом квіткового, тільки сьогодні не лілей, а чогось зеленого й гіркого. Поставив стаканчик біля гортензії, пакет із пекарні поряд.
— Добрий вечір, Сашо. — І глянув на мене тим таким поглядом, від якого я ніколи не знаю, куди подіти очі.
Я відкрила рота.
Закрила.
Усі три слова, які я мучила цілий день, кудись поділися. Лишилась порожнеча і серце, яке гупало так, що я боялась, що він почує його через прилавок.
— Весілля? — спитала я.
— Відгриміло. —Вигляд мав утомлений і задоволений, як людина, що добре відпрацювала. — Двісті лілей стоять у залі, наречена плакала, фотограф ледь не впав у фонтан. Усі щасливі.
—Ну щастя молодятам.– Я хмикнула. І почула саму себе ніби збоку.— Як узагалі минув день?
Пауза вийшла помітна. Ян подивився на мене уважніше.
— Ти щойно спитала, як минув мій день?
— Нуу треба ж якось віддячити за каву і булочку.
— Цікавий в тебе метод віддячити... — сказав він.
Вміхнувся, і взявся розповідати про весілля, про тещу, яка тричі переставляла композиції, про напарницю-флористку, що вкололася об дріт і лаялась так, що соромилась потім сама себе. Розповідав легко, смішно, недовго рівно стільки, скільки треба, і ані словом більше. А я слухала і ловила себе на тому, що дивлюся на його руки. На зелені сліди від стебел, що не відмиваються. На ту вчорашню подряпину поперек пальця, яка уже підсохла.
Руки як руки, сказала я собі.
Не повірила собі ні на грам.
— Ну, я пішов, — сказав він нарешті. — Зміна.
Кивнув мені, як завжди. Пішов до дверей, як завжди. І моє тверде, остаточне, залізобетонне рішення нічого не казати трималося рівно доти, доки його рука не лягла на дверну ручку.
— Ян.
Він обернувся.
І я сказала прямо, без підводки, без «слухай», без жодного з тих сотень варіантів, що репетирувала. Бухнула, як гирю на касу:
— Давай зустрічатися.
Стало тихо. Так тихо, що я почула, як за стіною на вулиці пройшли люди. Коцюбинський на своїй класиці підняв голову, навіть він зрозумів, що сталося щось надзвичайне.
Я дивилася на Яна і встигла передумати все, що зараз він розгубиться, зніяковіє, перепитає. Що скаже «у сенсі?». Що почервоніє, забуде слова, вронить щось, у книжках чоловіки в таких сценах завжди щось роняють. Я навіть встигла приготувати шляхи відступу, сказати «жартую», сказати «забудь», сказати «у нас акція для постійних покупців».
Він не розгубився.
Він відпустив клямку, пройшов назад через усю крамницю неквапом, як ходив завжди, тільки дивився тепер інакше, і від цього «інакше» я приросла до підлоги, і зупинився ближче, ніж зупинявся за всі роки. Настільки близько, що мені довелося задерти голову, і я вперше по-справжньому відчула всю цю його довжину, всі ці під два метри, які досі існували десь окремо від мене, як факт з довідника.
— Нарешті.— сказав він.
Тихо сказав. Спокійно. І всміхнувся не своєю щоденною доброзичливою усмішкою для всіх, а іншою, якої я не бачила ні разу і від якої в мене всередині щось клацнуло і перемкнулося, як автомат у щитку.
— Що значить «нарешті»? — перепитала я. Голос, зараза, сів.
— Значить, що я чекав. — Він сказав це так буденно, ніби повідомляв графік роботи. — Досить довго. Уже думав, доведеться першим пропонувати... а це був ризик. Ти б утекла.
— Я б не...
Я б утекла. Ми обоє це знали, тож я навіть не стала закінчувати. Хай горить в пеклі уникаючи тип привʼязаності.
— Завтра.— сказав він. — Я помінявся змінами. Прийду о сьомій, підемо гуляти. Повечеряємо.
Не «хочеш?». Не «може». Не «якщо ти не проти». Констатація — завтра, о сьомій, гуляти. У книжках на цьому місці герой питав би дозволу і мнув капелюха. Цей не мнув нічого. Цей, здається, взагалі не знав, що передбачений якийсь капелюх.
— У книжках спершу питають, чи вільна дівчина завтра.— сказала я, бо мовчати було ще гірше.
— Ти вільна, — сказав він. – У тебе за стіною квартира, унизу книгарня і кіт. Я п'ять років дивлюся на твоє вікно, Сашо. Я знаю твій розклад краще за свій.
І поки я перетравлювала оце–п'ять років, вікно, розклад, сказане тим самим спокійним тоном, яким він щовечора казав «кава і булочка», він нахилився. Неквапно. І поцілував мене в кутик рота, коротко, майже невагомо, скоріше клюнув, ніж поцілунок.
— Гарної ночі. До завтра.
І пішов. І біля дверей уперше за всі роки, що я його знаю, забув пригнутися.
Таки вдарився лобом об одвірок.
Його «Ой».
Двері зачинилися. Дзвіночок додзвенів. У зеленому вікні навпроти за кілька секунд спалахнуло світло.
А я стояла посеред власної книгарні, тримаючись рукою за стіл, і десь на периферії відзначила, що гроза, яка збиралася три доби, нарешті вдарила по даху сипонуло, у провулку зашуміло, жовті вивіски попливли за мокрим склом.
— Коцюбинський! — покликала я.
Кіт дивився на мене зі своєї полиці, висунувши голову. Уважно.
— Він сказав «нарешті». Він п'ять років дивиться на моє вікно. Він поцілував мене в... — я торкнулася кутика рота, перевірити, чи він ще на місці. Був на місці. Горів. — У книжках такого не було, котику. У книжках він мав розгубитися. Це я тут маю бути загадкова і зверхня, а він носити мені каву і страждати. Я цю схему добре вивчала. Я на ній дисертацію можу захистити.
Кіт позіхнув.
— Отож.— погодилась я. — То фігня а не дисертації.
За вікном лило. У квітковому навпроти між відрами ходила довга тінь — спокійно ходила, буденно, ніби щойно не перевернула людині всю систему координат разом із бібліографією.
Я взяла його стаканчик той, що з водою і краплею кави, безпечний для гортензії, і завмерла над горщиком. Постояла. А тоді вперше за п'ять років підняла його і зробила ковток.
Вода як вода. Ледь гірка.
Найкраще, що я пила за двадцять шість років.
— Нікому ні слова!— сказала я котові й вилила гортензії решту.
