Раді Вас бачити!

Вітер із води ніс запах іржі та сирості. Біля воріт стояв вартівник — сивий, із похиленими плечима, стиснувши жердину, наче вона була останньою межею між порядком і хаосом. Перед ним — четверо підлітків. Троє голосно реготали. Один лазив руками по іржавих ґратах, другий підбурював, третій тримав телефон і знімав усе, роблячи коментарі для уявних глядачів. А четвертий… четвертий стояв осторонь. Темна куртка, руки в кишенях, мовчання замість крику. Він дивився — не на друзів, не на охоронця, а просто на все це, наче вже бачив кінець сцени й чекав, коли вона зіграє себе до останнього рядка. Охоронець зробив крок уперед і хрипко сказав: — Ідіть звідси. Кажу не можна, скоро буде підтримка. — Та годі, діду, не гони! — зареготав той, що тримався за ґрати. — Ми ж тільки відео знімаємо, та сто разів таке робили. — Правила вони для всіх, — буркнув охоронець і стиснув жердину міцніше. Його голос тремтів, і підлітки це відчули. Як зграя собак, що чує слабкість, вони тільки підбадьорилися.

— Та гляньте, він серйозно! — другий підштовхнув плечем першого. — Давай, лізь, поки він ще спрей не дістав! Герой ішов стежкою повільно, але впевнено. Спершу він почув сміх. Потім побачив охоронця. І лише потім — мовчазного в темній куртці, який стояв осторонь. Той навіть не дивився на своїх — тільки на нього. І герой зрозумів: цей не такий, як решта. Він не дурний. Він небезпечний. Герой підійшов ближче. Ніхто його не помітив, поки він не став поряд з охоронцем. Мовчки. Просто стояв — рівно, міцно, наче частина цієї бетонної дамби. Сміх стих. — А тобі що треба? — гаркнув той, що висів на ґратах. Герой тільки спостерігав. Перший підліток зістрибнув на землю й уперся в нього грудьми. — Чого мовчиш, старий? Думаєш, злякаєш? — він замахнувся, та герой лише нахилився вбік, ухопив його за зап’ясток і в один рух притиснув обличчям до бетонної стіни. Без злості, без поспіху — так, ніби робив це вже сотні разів. Другий рвонув уперед. Герой розвернувся й ударив його плечем у груди. Той відлетів назад, заплутавшись у власних ногах і впав у мокрий пісок. Третій підліток, той, що знімав, опустив телефон, не наважуючись підійти. Герой стояв поруч з охоронцем, мовчазний і непохитний. Двоє підлітків, що ще не вгамувалися після короткої сутички, бурчали й робили кроки вперед, наче готові знову спробувати. — Та він старий! — вигукнув один, витираючи бруд з рукава. — Давай разом, зіб’ємо його! — Ага, зараз покажемо!— підтримав інший. — Нас четверо, він один! Третій, той, що тримав телефон, підняв його знову й в’їдливо засміявся: — Та хай тільки пальцем нас торкнеться, я це виставлю! «Напад на дітей» — глядачі його зжеруть. Герой тільки зробив крок уперед. Двоє «гарячих» мимоволі відступили, а охоронець вперше за весь час вирівняв спину. У цей момент мовчазний, четвертий, заговорив уперше. — Годі, — сказав він тихо, але так, що його друзі одразу замовкли. — Не зараз. — Та ти що, він же відгребе зараз ?! — озирнувся один із тих, хто кипів від злості. — Не зараз, — повторив той, і цього разу його голос став ще холоднішим. — Цей хрін не простий. Потім поговоримо. По-іншому. — Та чого тягнути? — пробурмотів один, але пішов услід. Він кинув короткий погляд на героя. Без злості, без емоцій — просто як на людину, яку треба запам’ятати. Потім розвернувся й пішов, навіть не чекаючи, чи підуть інші. Вони послухали.

Охоронець полегшено видихнув. — Ох ця дітвора, знаходить собі пригоди на дупу, — прошепотів він. Герой відчув щось неприємне всередині, щось таке, що зазвичай було доречно в інших місцях, там, де інші правила — тваринні. — Мироне, — охоронець нарешті полегшено видихнув, опершись на жердину. — Дякую. Мирон лише кивнув у бік сторожки. — Ага, — сторож трохи знітився, але в його голосі з’явилася полегшена теплота. — Ну, ходімо. Чай є. А те про «підкріплення»… — він махнув рукою. — Хитрощі, ясно ж. Якби й справді, то чекав би до ночі. Вони зайшли до маленького приміщення. Усередині було тісно, пахло старими дошками, сушеним зіллям і залізом. Сторож поставив чайник на плитку й кинув до води кілька жмень м’яти. — То що, — буркнув він, поки вода нагрівалась, — довго ще мовчатимеш? Мирон злегка знизав плечима. Старий хмикнув і дістав два потріскані кухлі. — Як знаєш. Хочеш, щось замовлю для дому? Сіль, мило, цвяхи? Мирон двічі постукав пальцем по столу. — Гаразд, як скажеш, — охоронець навіть не здивувався. Вони пили чай повільно, мовчки. Лише пара від кухлів здіймалася вгору та осідала на потріскане скло вікна. Потім вони вийшли на обхід. Мирон ішов поруч, слухав скрип іржавих ґрат, вдивлявся в сліди на піску біля дамби та згадував, як було раніше. Біля воріт, уже прощаючись, він показав рукою на ліс і кількома чіткими рухами зобразив кабанів. — Знову? — сторож насупився. — Добре, передам далі. Дякую, Мироне. Він дивився на нього так, наче бачив не просто людину, а частину самої дамби. Мирон повернувся назад тією ж стежкою. Біля входу в ліс його вже чекав Гнат. — Та треба було жорсткіше, — пробурмотів той, крутнувши довгі вуса. — Таке нахабство… нечуване. Мирон важко зітхнув і махнув рукою. Гнат глянув на нього уважніше, і в тому погляді була дивна суміш — повага й нерозуміння. — Ех ти, — нарешті сказав він. — Ну гаразд. З кабанами що робитимемо? Я ж кажу: шаблю треба, отак от вийти, гуркнути… — він розмахнувся, малюючи в повітрі коло. — Злякаються та підуть самі. Мирон тільки ледь всміхнувся краєм рота. Ліс мовчав, але десь глибше, за густими кронами, його вже точно чули. Мирон вийшов до перехрестя й завмер. Вітер тягнувся просто туди, де стояли кабани. Він вдихнув повітря, впевнився в напрямку й ледь помітно всміхнувся. Гнат із цікавістю спостерігав, як Мирон збирає сухі гілки та жмені листя.

Мирон розклав сухі гілки, обережно, наче не дрова клав, а пам'ять. Поки сипав мулом навколо майбутнього багаття, у голові виринуло: батькова рука, груба й тепла, тримає його маленьку долоню. Тоді теж був вітер, запах сирої землі й вогнище на узліссі. «Не квапся, Мирчику, — батько клав тріски хрест-навхрест. — Вогонь не любить поспіху. Дай йому дихати». Він пам’ятав, як сидів поряд і дивився, як перша іскра народжується зі стуку кременів, як полум’я хапає повітря і росте, тихе й уперте, мов жива істота. Мирон розпалив вогнище точно так само. Без слів. Без зайвих рухів. Лише впевненість і пам’ять у пальцях. — Еге ж… — протягнув він із захопленням. — Так колись мисливці дичину гнали… Ото Мирон, ото голова! Мирон мовчав. Він розвів невелике багаття просто на узбіччі, обкинув його мулом, аби дим ішов густим і стелився низько, прямо за вітром — у бік кабанів. Гнат схвально кивнув. Коли дим розтягнувся рівним шлейфом, Мирон рушив далі дорогою. За кілька десятків метрів він знайшов товсту суху палицю й глухо вдарив нею по стовбуру дуба. Звуки котилися лісом. Гнат розсміявся: — Еге ж! Диви — не треба й шаблі. Бери палицю, бий по дереву, хай знають: земля вже наша! Він нахилив голову набік і примружився: — Слухай… А ким ти був раніше? Мирон тільки махнув рукою, мовляв, немає значення. З лісу пролунало сердите фиркання, і темні силуети кабанів один за одним рушили далі вглиб, уникаючи запаху диму й стукоту. Мирон повернувся до багаття, залив його водою з фляги й ретельно розгріб мул, поки не залишилося жодної іскри. Лише тоді рушив углиб лісу. Гнат ішов поруч, поглядаючи на нього зі щирою повагою. — От і все… — пробурмотів він. — А я вже шаблю точив… Мирон ледь усміхнувся й кивнув. Попереду ліс ставав густішим і темнішим, немов чекав на них.