Раді Вас бачити!

  Прочекавши півгодини в машині, я побачив, як вона з'являється в дверях.

  Ельвіра. Зупиняється на порозі, дивиться по сторонах, ніби когось шукає. Чомусь мені здається, що вона шукає саме мене. Або я тішу себе фантазіями.

  Я виходжу з машини. Підходжу до неї.

  — Ну що, повести тебе в цирк? — вона усміхається, а в куточках її очей грають веселі бісики.

  — Здивуй мене, крихітко, — вимовляю я, навмисно вживаючи те саме слово, за яке вона мало не вбила мене тиждень тому. По іскрі в її погляді розумію: цей день не буде звичайним.

  — Ходім, мажор.

  Я заблокував машину й пішов за нею, спостерігаючи, як під легкою сукнею грає її тіло. На зупинці я витріщився на неї з німим запитанням. Але за мить із дзенькотом під'їхав трамвай. Ельвіра міцно схопила мене за руку й потягнула за собою. Увійшовши всередину, я з неприхованою зневагою оглянув брудний салон. Подивився на неї. Вона хитро посміхалася.

  — Сідай, — вказала на брудне сидіння.

   Вона, здається, здуріла. Але її старання я вже оцінив.

  Ця бісівка зручно влаштувалася на сидінні й промовила:

  — Це ще не все. Ми їдемо на кінцеву.

  — І скоро вона буде? 

  Вона так і не дала відповіді, лише хитро посміхнулася.

   Мені неприємно тут знаходитися. Якби не задоволене обличчя Ельвіри, я вискочив би на наступній зупинці.

  За одну зупинку трамвай набився людьми. Ельвіра, як справжня леді, поступилася місцем літній жінці й опинилася поруч зі мною. З кожною новою зупинкою людей ставало все більше, тіла стискалися в єдиному диханні. Я скористався моментом, став за її спиною, створюючи для неї крихітний острівець у цьому людському морі.

  — Тут занадто тісно, — прошепотів я їй у саме вушко, відчуваючи, як від мого подиху мурашки побігли по її шиї.

  Трамвай рушив з місця, і я, втративши рівновагу, притиснувся до неї щільніше, міцніше. Усі м'язи її спини, її плечі, сідниці — все було притиснуте до мене. Вона не одразу відсунулася. Моя рука, що трималася за поручень, опинилася майже на її талії. 

  Вона аж кидається вперед від мого дотику, і її лікоть різко впивається мені в живіт. Боляче. Але це лише розпалює полум'я. Я спеціально притискаю її міцніше, відчуваючи, як напруга в її тілі змішується з тією самою гарячкою, що пульсує в мені. Вона не може не відчувати, як сильно я хочу її. Намагається відсунутися, зробити хоч півкроку. Але трамвай — пастка, битком набита людьми. Черговий поштовх — і її тіло знову мимоволі падає в мої обійми.

  — Крихітко, — мій шепіт обпікає її вушко, губи ледь торкаються мочки. — Спробуй не тертися так об мене. Бо на наступній зупинці я витягну тебе звідси, і ми продовжимо цей діалог у більш... затишному місці.

  Вона напружилася, я відчув, як її лікоть знову шукає мої ребра.

   Трамвай зупиняється, і в цю мить вона за інерцією падає в мої обійми.

  — Чи саме цього ти хочеш?

  — Ти — самозакоханий ідіот, Павле, — процідила вона, але не відсунулася. Просто не було куди.

  Я не дурень і розумію — вона не керує цим танцем. Але дражнити її, коли вона така вразлива, затиснута між мною і натовпом, — це окрема, пекельна насолода. Кожна клітина мого тіла жадає продовження. Але я знаю її: варто нам вирватися з цієї тісноти — і ця хитра лисичка втече геть. Втеча — її улюблена гра.

  Новий удар ліктем у живіт, на цей раз жорсткіший, злитий. Це вже не протест, а вибух.

   — Наступна — наша, — кидає вона через плече. У її голосі — нервове поєднання злості й чогось іншого. Того, що ми обидва відчуваємо, але не вимовляємо.

  Нарешті напруга відпускає. Скоро я вирвуся з цієї душної залізяки. У своєму житті я бачив речі набагато гірші. Але ті спогади — частина мене, яку я тримаю під замком. Не сьогодні. Сьогодні все тільки починається.

  Ми виходимо на привокзальній площі. Повітря навіть тут здається свіжішим після тісноти трамвая.

   У житті мені доводилося користуватися "Укрзалізницею" лише під час війни. Чесно кажучи — не найприємніші спогади. Але ця поїздка в трамваї, гадаю, буде снитися мені в особливих, найжахливіших кошмарах.

  — Ну, як тобі цирк? — запитує Ельвіра, коли ми йдемо до головного входу.

  — Я думав, буде веселіше. І трюки будуть… вищого пілотажу, — відповідаю я. У моєму голосі звучить тепла, щира насмішка.

  — Боже, який ти нахабний! Ти завжди думаєш лише про секс?

  — Що-о-о? — розплющую я очі з удаваною невинністю. — Кожен думає в міру своєї розпущеності, колючко.

  Я посміхаюся, а вона лише розгублено хитає головою.

  — Ой, ну так, звісно, це я розпусна… А ти що? Ти всю дорогу тільки те й робив, що терся об мене своїм... пістрюном.

  Мене розбирає сміх — не стільки від її слів, скільки від того, з якою дівочою обуреністю вона їх вимовляє.

  — І що? Сподобалося? Хочеш продовження?

  Вона різко зупинилася, розвернулася й встромила в мене погляд, від якого могло б зайнятися полум'я.

  — У твоїй реальності, мабуть, жінки кидаються на тебе, готові робити усе, що ти скажеш. — вона дивиться прямо в очі — Але я — з паралельної реальності. Тому залиш свої бажання для когось… більш підходящого.

  Я хочу потрапити в її реальність. Або впустити її у свою.

  Я роблю крок уперед, скорочуючи відстань між нами до непристойно малої.

  — А що ти скажеш на те, що я хочу втілити свої бажання з тобою? — мій голос знижується до шепоту. Погляд тоне в її зелених очах.

  Вона не відступає, тримає удар. 

   — Якщо ти думаєш, що я повна дурепа й повірю, що такому, як ти,— вона тиках своїм тоненьким пальчиком мені у груди — могла сподобатися я — звичайна, неідеальна, зі своїми тарганами, — то ти мене зовсім не знаєш. Тому прибережи свої сексуальні фантазії для когось іншого.

  Відчуваю, як щелепи стискаються від цього удару. Вона розвертається і йде далі, а я, на мить приголомшений, дивлюся їй услід, перш ніж рушити за нею. Ми переходимо дорогу, і кожен її крок, кожен рух — це виклик, який я тепер бажаю прийняти.

  — Ель, Ель! — пронизливий, дівочий голос перерізав шум вокзалу. Ми обернулися і побачили, як до нас біжить дівчина.

  Ельвіра, з вимушеною посмішкою, підняла руку у відповідь.

    "Еля?" — промайнуло у мене в голові. Теж не погано.

  Дівчина підбігла, злегка задихавшись. Висока білявка. Перше, що кидається в очі — її губи, набряклі від філера, нерухомі й неприродно блискучі. Я ніколи не розумів цієї жіночої моди. Весь її образ був кричущим: товстий шар тонального крему, яскрава помада й довжелезні нарощені нігті, що нагадували закручені пазурі старої Баби-Яги.

  — Хто цей красень? Познайомиш? — звернулася вона до Елі, але її погляд, важкий від накладних вій, вже повністю оцінював мене.

  — Павло, Ліза, — кинула Ельвіра, і в її голосі відчувалося неприховане невдоволення.

  Я простягнув руку для формального рукостискання. Ліза схопила її своїми пазурами, і її потискання було несподівано міцним. Вона дивилася на мене прямо, по-хижацьки.

  Я знав цей погляд. Вона бачила не мене, а мій годинник, одяг, стиль. Вона бачила те, що ненавиділа Ельвіра. 

  — Дуже приємно, — протягла вона солодко, не відпускаючи моєї руки. — А ти хто для нашої Елі?

  — Друг, — різко, перш ніж я встиг відкрити рот, сказала Еля.

    "Друг". Це слово прозвучало як вирок, але чомусь я відчув полегшення. Принаймні, не "розбещений мажор"

  — О-о-о, — багатозначно протягла Ліза, нарешті відпускаючи мою долоню. — Ну що, ви теж на виступ Русланової групи прийшли?

  — Так, — відповіла Еля, але її погляд блукав десь осторонь. — Я ніколи не пропускаю їхні виступи.

  — А хто такий Руслан? — поцікавився я, відчуваючи напругу, що вирувала між двома дівчатами.

  — Руслан Симеренко! — Ліза оживилася, наче чекала цього питання. — Він грає на барабанах, кожну суботу тут влаштовує шоу. Хоч чесно кажучи, — вона знизила голос до плітки, — це все влаштовує його впливовий татусь. Ти ж розумієш, що будь-кому, просто так, на вокзалі не дозволять виступати. 

  Симеренко. Дуже знайоме прізвище.

  — Пилип Іванович Симеренко? — не втримався я.

  — Ну так, наш колишній мер! — підтвердила Ліза, немов це надавало їй ваги. — Ходімо вже, вони вже починають!

  До нас дійсно долинули перші нерівні удари барабанів і бренькіт гітари. Ліза пішла попереду, виляючи стегнами. Ми з Ельвірою рушили за нею. Я кинув погляд на Елю: плечі напружені, губи щільно стиснуті. Ставало зрозумілим: вони зовсім не подруги. І ця компанія була Елі настільки ж приємна, як і мені.

  ❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️