Раді Вас бачити!

  Я ніколи не давала себе ображати. Вміння відстоювати власну думку та сперечатися, не раз вилазило мені боком у школі, але зараз, в Одеському технологічному, це стало моїм єдиним надійним щитом.

  Навчаюся я на кафедрі готельного бізнесу. Сказати, що це був мій свідомий вибір — збрехати. Шлях за мене обрала мама, а вирішальним аргументом стала її знайома в деканаті. Зараз я закінчую третій курс, і влітку на мене чекає практика. Я маю намір потрапити саме в готель — хочу побачити цей "золотий світ" зсередини, навіть якщо доведеться починати з самого низу.

  На парі з маркетингу я чесно намагалася зосередитися на класифікації готелів, але в голові досі звучало його самовпевнене: 

  "До зустрічі "

  Я раз по раз озиралася на двері кав'ярні, здригаючись від кожного дзвіночка над дверима. Лише під кінець дня заспокоїла себе: 

  "Він просто мажор. Побавився в альфа-самця і вже забув про твоє існування".

  Якби ж я знала, як сильно помилялася.

  Завтра у мене нарешті вихідний, а це означає, що сьогодні я йду в клуб. Я хочу отримувати задоволення від життя, тому, якщо маю можливість завжди відриваюся в клубах, ходжу в кінотеатри, музеї, на вистави, концерти.

  — Аліно, ти з нами? — я вп’ялася поглядом у подругу, хоча відповідь знала заздалегідь.

Аля — моя повна протилежність. Тиха, розважлива, два роки в одних стосунках. Ми дружимо бо вона — мій якір, а я — її вічний двигун. І це працює.

  — Ель, ми ж завтра мали піти в ляльковий театр о четвертій, забула? — у її голосі чувся легкий докір.

  — Алю, театр — завтра! А життя — зараз. Якщо твій коханий не пускає тебе в клуб, так і скажи. Я все одно піду!

  За дві години ми з Ірою та Вікою вже стояли перед новим клубом, що палахкотів неоном. Завдяки Вічиній сестрі-адміністратору ми проскочили величезну чергу. Всередині був справжній вибух: музика вібрувала в кістках, а повітря стало густим від змішаних парфумів та адреналіну.

  Я люблю клуби — за можливість забутися, розчинитися в ритмі, не думати про проблеми. Сьогодні в мене проблем більше, ніж зазвичай. І одна з них — Максим, якого я сподіваюся побачити. Мій "просто друг" із паралельної групи, який на Новий рік запропонував зустрічатися, а через місяць так само спокійно запропонував "залишитися друзями". Я погодилася, заковтуючи сльози, але в глибині душі досі сподівалася. 

  Чому я так тримаюся за нього? Можливо, саме тому, що він так легко мене відпустив, боляче вдаривши по моєму самолюбству.

  Я знайшла його в напівтемряві. Він сидів за столиком із "золотою молоддю" — Ігорем, Русланом та мажоркою Лізою. Біля Макса, майже на його колінах, мостилася якась білявка. 

  Мене обпекло ревністю, але я лише вище підняла підборіддя й вилетіла на танцпол.

  Тіло почало жити ритмом, я рухалася так, ніби в залі не було нікого, крім мене. Раптом Макс опинився поруч.

  — Привіт, Ель! Чому не казала, що прийдеш? — його голос був теплим, а рука владно лягла на мою талію.

  — Спонтанно вийшло, — збрехала я, згораючи від його близькості.

  — Вийду на перекур, не сумуй, — він підмигнув і зник у натовпі, залишивши мене в стані роздратування.

  У нас завжди було таке спілкування. Тепер я не розумію чи він, щось відчуває до мене чи для нього ми просто друзі.

  Я стояла посеред танцполу, намагаючись відновити дихання, коли це сталося.

Різкий рух ззаду. Сильні руки обхопили мою талію, притискаючи спиною до гарячого, міцного тіла. На мить серце тьохнуло: Макс повернувся? Але я побачила перелякане обличчя Іри навпроти.

  Я обернулася. Мороз пройшов по шкірі. Це був він. Той самий мажор із кав’ярні.

  — Не думав, що працьовиті дівчатка так відриваються, — його гарячий шепіт торкнувся мого вуха.

  — Яка тобі різниця, куди я ходжу? — процідила я, намагаючись відштовхнути його ліктями.

  — Мені велика різниця, Віро, — його голос пролунав низько, майже вібруючи під шкірою. — Ти ж розумієш, що я прийшов стягнути борг за обіцянки?

  Він розвернув мене до себе, затискаючи в лещатах своїх рук. Я спробувала наступити йому на ногу — каблуком, щосили. Але він навіть не здригнувся, ніби його ступня була зроблена з каменю. Він лише засміявся, і цей сміх розлютив мене ще більше.

  — Я нічого не обіцяла! А ще, на обіцяне три роки чекають, так що хай щастить! — я знову спробувала вирватися, але він лише міцніше притиснув мене.

  — Яка ж ти норовлива, кішечко…

  Він взяв моє обличчя в долоні. Я очікувала всього — глузування, зверхності, типового мажорського "ти нікуди не дінешся". Але не цього. Не цього розгубленого, майже благального погляду. На секунду мені здалося, що він не хоче мене поцілувати. Він хоче, щоб я його поцілувала. Це була остання крапля. Я не була чиєюсь іграшкою — ні Максима, ні цього нахаби.

  Я не думала. Тіло спрацювало швидше за голову. Коліно — вгору. Удар влучний, хоча не дуже сильний. Павло зашипів, його хватка миттєво ослабла, а в очах промайнув спалах щирого болю та подиву. Я навіть не знала, що вмію таке робити. Скориставшись цією секундою, я вислизнула і, не озираючись, кинулася крізь натовп до виходу.

  Я вибігла на вулицю. Віка наздогнала мене через кілька секунд. Іра залишилася в клубі — їй стало погано.

  — Ель, це той самий? Із кав'ярні? — вона ловила ротом повітря.

  — Він нахаба, — відрізала я, шукаючи таксі.

  — Але як він тебе знайшов? — Віка озирнулася на двері клубу. — Це трохи... моторошно.

  Я не відповіла. Я бачила, як він виходить на ґанок, і знала, що якщо зараз не поїду — не поїду ніколи.

  Я вискочила до бордюру, де, на моє щастя, якраз пригальмувало вільне таксі. Заскочивши в салон, я випалила адресу гуртожитку.

  Коли машина рушила, я озирнулася на вхід у клуб. Павло стояв біля входу. Він не біг за мною. Він просто стояв, спершись на перила, і дивився вслід моєму таксі. Його постать у світлі неону здавалася надто спокійною.

  Я притулилася лобом до холодного скла. У голові крутилося: 

  " Як він мене знайшов."

  Я хотіла ненавидіти його. Але всередині, десь глибоко, ворушилося щось інше — не страх, не лють. Я згадала, як він дивився на мене перед поцілунком. Не як мажор, який звик брати своє. А як... людина, яка боїться, що її знову відштовхнуть.

  "Дурниці", — сказала я собі вголос. Але його обличчя на ґанку — спокійне, майже усміхнене — не йшло з голови.

  Я дістала телефон. Екран засвітився, показавши список непрочитаних повідомлень. Макс написав: «Ель, ти куди зникла?» — п'ять хвилин тому. Отже, він бачив, як я тікаю. Але не побіг за мною. Навіть не спитав, чи все гаразд.

  Пальці завмерли над клавіатурою. Я могла написати: «Я в порядку», або «Той довбаний мажор до мене причепиася», або просто «Відчепись». Але навіщо? Він обрав ту білявку. Він пішов на перекур. 

  Я вимкнула телефон і сховала його в кишеню.

  Нехай помучиться. Нехай думає, де я, і з ким, і чому не відповідаю. Йому не завадить трішки ревнощів.