Раді Вас бачити!

    Ельвіра 

  Одинадцята ранку — це занадто пізно для мого організму, який звик підхоплюватися ще на світанку. Голова гуділа, ніби я намагалася перетанцювати той самий атомний реактор, про який, мабуть, думав мій нічний переслідувач.

  Намацала телефон. Екран сліпив. Більше десяти пропущених і ціла стіна повідомлень.

  Максим.

  Останнє змусило мене остаточно прокинутися: 

  "Ель, хто цей чувак, який тебе лапав? Чому ти втекла?! Іра каже, він тебе злякав. Відпиши, я переживаю "

  — Господи, Максе, ну який ти драматичний, — пробурмотіла я, зариваючись обличчям у подушку.

  Дівчата вже встигли все розмалювати у найчорніших фарбах. Цікаво, він справді так переживав чи це просто його власний зачеплений гонор? Вирішила написати коротко: 

  "Зі мною все добре. Про мажора розповім згодом, там нічого особливого, просто нахабний клієнт. Не роби з цього трагедію".

  Відправила. Сама задивилася у стелю. 

  "Нічого особливого".

   Ага, звісно. Клієнт, який знаходить тебе в натовпі нічного клубу, має плани не тебе і погляд, від якого хочеться одночасно втекти і... запитати, де він взяв таку нестерпну впевненість. Надіюся, це був останній раз.

  Хоча після того, як я влупила йому каблуком по нозі, а він навіть бровою не повів, я почала серйозно сумніватися, що він звичайна людина.

  Телефон вибухнув дзвінком. 

  На екрані — "Макс". Я зітхнула і взяла трубку.

  — Ель, привіт! — його голос був схожий на шторм. — Що сталося? Чому ти втекла? Чому не підійшла до мене, я б розібрався із тим нахабою!

  Він не давав мені навіть слова вставити. Я чула в його голосі цей знайомий тон "захисника", який зазвичай з’являвся тоді, коли вже було пізно.

  — Макс, де я мала тебе шукати, це по-перше? А по-друге, я в той момент зовсім не думала, діяла імпульсивно. Тому...

  Він не дав мені договорити, перебиваючи на півслові:

  — Так, я розумію... Вибач, що залишив саму. Надіюся, ти на мене не ображаєшся?

  — Ні, — збрехала я.

  Трохи образи таки було. Поки він десь ходив, мене притискав до себе чоловік, який, здається, знав про мене більше, ніж я сама дозволяла.

  — Можливо, я прийду сьогодні, і ти розкажеш про пригоди з цим мажором? — Макс намагався звучати невимушено, але я відчувала, як його цікавить цей суперник.

— Сьогодні не вийде, ми з дівчатами йдемо в ляльковий театр, — відрізала я.

  Чому Макса так цікавить цей Павло? Чи він відчув, що вперше на горизонті з’явився хтось, хто не боїться моїх колючок? Я поклала телефон. Перед очима знову промайнула та його посмішка в клубі. Хижа. Переможна.

  "Нічого особливого", — вкотре повторила я собі, натягуючи ковдру вище. Але серце чомусь зрадницьки пропустило удар.

 Я кожного дня чекаю, що він прийде. Нахабний, розбещений мажор. Такі не відступають. І я це знаю.

 Кожного разу, коли двері кав'ярні відчиняються, я мимоволі напружую плечі. Це вже як умовний рефлекс. 

  Коли я почула це низьке "Вітаю", чашка ледь не вислизнула з моїх рук прямо в раковину. Серце пропустило удар, а потім закатало таку чечітку, що, здавалося, його чути на всю кав’ярню. Я випросталася занадто різко, відчуваючи, як щоки починають горіти від зрадницького рум’янцю.

  Це був він. Знову.

  Мажор стояв біля стійки — ідеально випрасуваний, впевнений, нестерпно спокійний. У моїй голові пронісся хаос: клуб, його сталеві руки, мій відчайдушний удар каблуком по нозі, від якого він навіть не здригнувся... І мій фінальний вихід — удар в пах і втеча.

  Сьогодні він не був тим нахабою. Почав із знайомства. Нарешті я дізналася ім'я цього мажора. Хоча нічого хорошого це не віщувало.

  Коли він простягнув руку, я завмерла. Але все ж таки, вклала свою руку, в його.

  — Ельвіра, — прошепотіла я, і в ту ж мить пошкодувала.

  Навіщо я сказала справжнє ім’я? 

  Він дивився на мене так, ніби розгадав мій найголовніший секрет, а коли помітив бейдж і я змушена була пояснити свій обман, на його губах з’явилася ця... нахабна посмішка.

  "Нахабний рип'ях", — промайнуло в думках.

  Він замовив еспресо, і я звично занурилася в роботу, намагаючись не звертати уваги на те, як він стежить за кожним моїм рухом.

  "Відчепись уже, — думаю я, вбиваючи каву в холдер. — Знайди собі когось свого кола. Когось, хто буде захоплено заглядати тобі в рот"

   Його присутність заповнювала весь простір. Коли він запитав, до котрої я працюю, я відчула, як усередині все напружилося.

  — Я проведу тебе до гуртожитку. Відмову не приймаю, — прозвучало як вирок.

  — Знайдіть собі іншу іграшку! — кинула я йому в спину, відчуваючи безсилу лють.

  Але він не йде. Навпаки, чим більше я "шиплю", тим виразніше стає його нахабне задоволення. Це дратує. Чому він не ображається? Чому не розвертається і не йде геть, як усі нормальні люди, яким нагрубили?

  Він лише хитро посміхається і виходить чекати на вулицю. 

  Коли я вийшла з кав’ярні й побачила його біля входу, мені стало нестерпно ніяково. Він був занадто... занадто все. Занадто багатим, занадто впевненим, занадто красивим для цих облуплених стін гуртожитку. Я йшла поруч, намагаючись тримати дистанцію, але наші лікті все одно інколи стикалися, і кожен такий дотик пробивав мене струмом.

  Я спеціально прискорила крок біля входу, де стояли студенти. Я хотіла, щоб мене бачили. Щоб чутки дійшли до Макса раніше, ніж я повернуся в кімнату.

  Я видала назву свого університету, аби він просто відпустив. Але він не відпустив. Він підніс мою руку до губ. Цей невловимий поцілунок на зап’ясті, саме там, де кров пульсувала від страху й незрозумілого збудження, змусив мої коліна здригнутися.

  Я майже побігла в гуртожиток, не озираючись.

  "Це просто гра, Елю, — переконувала я себе, зачиняючи двері. — Ти просто використовуєш його, щоб Максим нарешті прокинувся".

  Тільки от пульс на зап’ясті ніяк не хотів затихати. І я знала, що цей "рип'ях" так просто не відчепиться. Але саме це мені зараз і було потрібно. Принаймні, я так думала.

  Наступного ранку Максим влаштував мені справжній допит. Коли він дізнався, що мене проводжав той самий "мажор" із клубу, його обличчя перекосилося.

  — Ель, він тобі не пара! — майже кричав він. — Ти хоч розумієш, що таким, як він, потрібно від звичайних дівчат? Не смій із ним більше спілкуватися.

  Я вже відкрила рот, щоб почати виправдовуватися, пояснити, що я його не кликала... але вчасно зупинилася. В його очах горів гнів, змішаний із чимось гострим і болючим. Він ревнував. Вперше за весь цей час я побачила в ньому не просто друга, а чоловіка, який боїться мене втратити. Це означало, що в мене ще є шанс. Що ми все ще можемо бути разом.

  Оскільки цей Павло причепився до мене, і жодні мої слова чи холодна відраза його не відлякували, я вирішила змінити тактику.

  Якщо він так хоче моєї компанії — він її отримає. Але на моїх умовах.

  Я знала, що кожної суботи Макс приходить на виступи гурту нашого спільного друга Руслана. Це був ідеальний план. Якщо Павло знову з’явиться і проситиме про зустріч, я влаштую йому прогулянку... Ще й яку прогулянку.

  У суботу він таки прийшов. Коли я побачила його позашляховик біля кав’ярні, шлунок стиснувся у тугий вузол. Мені було нестерпно незручно. Павло виходив зі своєї чорної фортеці на колесах — впевнений, ідеальний, у дорогому одязі. Я відчула себе дрібною шахрайкою. Він дивився на мене так, ніби бачив щось справжнє, а я в цей час підраховувала, як ефектніше виставити його перед Максимом.

  — Ого, невже твоє крижане серце таки розтануло? — запитав він, помітивши мою відносну згідливість.

  Його іронія дратувала, бо вона була щирою. А моя ввічливість сьогодні була лише частиною вистави. Мені було соромно за ці шоколадні кекси, якими я намагалася його задобрити, як рибку на гачок. Але варто було погляду впасти на його Rolex, як совість миттєво замовкла. Цей годинник був нагадуванням про прірву між нами.

  "Розбещений синочок", — випалила я, коли він надто близько підійшов до моїх справжніх емоцій. Я бачила, як він здригнувся, і на секунду мені захотілося забрати слова назад. Але план був важливішим. Викликати ревнощі у Максима — питання номер один.

  — Я зачекаю на вулиці, — кинув він.

  Я поправила бейдж і випрямила спину. Я вже почала цю гру. Максим буде там, на концерті. Він побачить мене з цим "мажором" і нарешті зрозуміє, кого він може втратити.

  Тільки от чому, дивлячись у спину Павлові, я відчувала не тріумф, а гіркий присмак перепаленої кави? Я знала, що Павло — не просто іграшка. Він хижак. І я дуже сподівалася, що моїх колючок вистачить, щоб не дати йому підібратися занадто близько.

  ❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️