Раді Вас бачити!

  Коли я побачила, як він виходить із машини, першим імпульсом було розвернутися і втекти. Його впевненість діяла на мене, як висока напруга — і страшно, і тягне торкнутися.

  — Ходімо, мажор, — кинула я, намагаючись надати голосу байдужості.

  Мій план "Цирк для багатія" почався з трамвая. Я зловтішно спостерігала за тим, як він з презирством оглядає брудне сидіння. 

  "Дивись, мажоре, це реальний світ", — думала я. Але моє тріумфування тривало рівно до того моменту, поки вагон не забився людьми.

  Коли Павло став за моєю спиною, світ звузився до розмірів його тіла. Він створив навколо мене кокон, але цей захист лякав більше, ніж натовп. Кожен поштовх трамвая втискав мене в нього. 

  — Спробуй не тертися так об мене, — прошепотів він, і я ледь не задихнулася.

  Він думав, я це роблю навмисно? Я хотіла влупити його ліктем так, щоб він замовк.

  "Ця поїздка мала дратувати його, а не навпаки" — сварила я себе.

   Це було небезпечно. Це було занадто. Я назвала його ідіотом, але насправді ідіоткою почувалася я.

  На вокзалі нас перехопила Ліза. Терпіти її не можу. 

  На вокзалі я почула як мене хтось шукав. Коли побачила Лізу — егоїстичну мажорку, хотіла крізь землю провадитися, лише щоб не бачити її. 

  Але на моє щастя, сьогодні її зацікавив Паша і на мить мені здалося, що вона йому сподобалася.

  Така ж красива обгортка і така ж пуста.

  Проте, коли він стискав її руку, я помітила його холодний погляд. На мене він дивиться зовсім інакше...

  Це потішило моє самолюбство і підняло Пашу в моїх очах. 

  "Можливо, йому набридли красиві обгортки? І саме тому він так зав'язато добивається моєї прихильності?"

  Коли ми підійшли до хлопців, я відчула, як сцена за лаштунками нарешті закінчилася. Почалася вистава.

  — Знайомтеся, це Павло, — сказала я, навмисно уникаючи погляду Максима. — А це Макс. Мій... друг.

  Слово "друг" я вимовила з такою вагою, щоб Макс відчув: це вакантне місце може бути зайняте. Я бачила, як вони стиснули руки. Два самці, що міряються силою. Один — свій, зрозумілий, рідний Макс. Інший — хижак із паралельного всесвіту, від якого віє впевненістю. 

  Я ледь стрималася, щоб не закрити очі, але вдала, що не помітила їх міряння силою.

  Музика Руслана завжди мене заспокоювала, але сьогодні вона стала фоном для мого злочину. Я почала танцювати, відчайдушно, до нестями, намагаючись витрусити з себе це дивне відчуття провини. 

  Я розвернулася, щоб глянути на Макса, але мій погляд зупинився на обличчі Павла. У нього був такий дивний вираз обличчя, що я вперше задумалася чи правильно я роблю, що використовую його. Мені здалося, що йому фізично боляче, тут знаходиться. Тому я вирішила трохи розрядити обстановку. 

  Але моє запитання, про розваги не його рівня, прозвучало зовсім не весело.

  Але Павло, не образився, а притягнув мене до себе.

  — Я б тобі показав, якого рівня мої розваги... — його голос вібрував у моїх кістках.

  " Чому він завжди все переводить на тему сексу. У цих чоловіків лише одне на думці" 

  Коли почався повільний танець, я зрозуміла: зараз або ніколи. Я вклала руку в його долоню. Я дозволила йому притиснути мене до себе. Я відчула його щоку біля своєї скроні.

  Це було ідеально. Я бачила Макса. Бачила, як його обличчя стає кам’яним, як стискаються його кулаки. Я перемогла! Він ревнує так, що це видно за кілометр. Я притулилася до Павла сильніше, даруючи Максиму цей фінальний кадр мого тріумфу.

  Але в цю мить я зробила помилку. Я глянула у вітрину. У відображенні я побачила себе — з напруженим поглядом, спрямованим на Макса. І побачила Павла. Він не дивився на натовп. Він дивився на мене. 

  Цікаво, він зрозумів? Він помітив куди я дивлюся? Зрозумів, що він для мене — лише живий щит, красива декорація для моєї драми?

  Я чекала, чекала що він відштовхне мене. Що вибухне. Але він лише міцніше стиснув мою талію, і його посмішка стала ще небезпечнішою.

  "Боже, що я накоїла? — промайнуло в голові. — Я нацькувала вовка на собаку, але вовк щойно зрозумів, що я теж у цьому лісі".

  Я хотіла втекти, але музика тривала, і я продовжувала танцювати в обіймах чоловіка, який щойно прийняв мій виклик на війну, де я точно не була генералом.

  Все склалось не так, як я думала. Ми побули на концерті, а потім Павло запропонував поїхати кудись. Я погодилася. Не тому, що хотіла, а тому, що почувалася винною за цей "цирк" із ревнощами.

  Я підійшла попрощатися з Максимом.

  — Еля, ти що, їдеш з оцим? — його голос тремтів від злості.

  — Так. А що тут такого? Ревнуєш? — я посміхнулася, спеціально дражнячи.

  — Ще чого. Еля ти ж знаєш, що я переживаю за тебе, тому будь обережна, ти ж знаєш таких хлопців?

  — Яких таких, у тебе всі друзі такі, але ти з ними чомусь водишся, але можеш не переживати у нас з ним нічого не буде...

  Сказала і не чекаючи відповіді, розвернулася і просто пішла шукати Павла.

   Він привіз мене до висотного скляного хмарочоса. Ми минули пафосний ресторан і піднялися ліфтом на самий дах. 

  Ліфт зупинився. Павло взяв мене за руку — обережно, ніби я могла зникнути. Я не виривала. Мені було страшно, і чомусь його долоня здавалася єдиним рятівним колом.

  — Відкривай.

  Я розплющила очі — і світ перевернувся.

  Переді мною розкинулося місто. Безмежне море вогнів, що мерехтіли в темряві, наче живі. Унизу, далеко-далеко, машини здавалися іграшковими, люди — мурашками. А там, на обрії, вгадувалося море — чорне, безкрає, загадкове.

  — Вва-а-ав... — видихнула я, навіть не помітивши, як відступила на крок. І одразу наткнулася на нього. На його груди, тверді й теплі.

  Край даху був обгороджений скляним парканом.

  Спочатку, мені стало погано, від такої висоти, а потім я притулилася до стікляної огорожі і глянула на ту красу, яка була далеко.

  — Це... круто... — прошепотіла я, не відводячи очей від провалля. — І... страшно.

  Павло мовчав. Він просто стояв поруч, дихаючи десь над моєю маківкою. Я відчувала його спокій — і це заспокоювало мене. Хоча мало б дратувати. Хіба не для того я сюди прийшла? Щоб використати його? Щоб потім згадати з презирством?

  Чомусь зараз про це не думалося.

  — Така краса... — прошепотіла я. Голос тремтів. — Ти не уявляєш, як мені страшно, але... краєвид просто бомбезний.

  — Хочеш, сядемо тут? Кава, сендвічі?

  Я обернулася.

  — На що? Столики он там...

  І тут я здригнулася від вітру. Холод пробіг по спині, і я мимоволі обхопила себе руками.

  — Бр-р-р...

  — Будь тут. Я зараз.

  Він розвернувся й пішов. Я залишилася сама, дивлячись йому вслід. Він говорив із якимсь охоронцем — коротко, без зайвих слів. Чоловік кивнув, і вони вдвох почали переносити столик, стільці.

  Я провела рукою по склу. Холодному. Прозорому.

  Я згадала, як він дивився на мене в ліфті. Як попросив заплющити очі — не наказав, а попросив.

  "Ні, — сказала я собі. — Не думай. Ти тут не тому. Ти тут, щоб він закохався, а Макс ревнував. Це гра".

  Але чому тоді в грудях так щемить?

  Він повернувся. Я почула кроки й обернулася. Він ніс пледи — м'які, сірі. Охоронець поставив столик і зник так само тихо, як і з'явився.

  Павло підійшов до мене й накинув плед на плечі. Його пальці затрималися на моїх ключицях — на мить, ледь помітно. 

  — Ну що, так краще? — тихо запитав він.

  — Який сервіс, дякую, Пашо, — видихнула я.

  Намагалася посміхнутися звично — зухвало, з викликом. Але посмішка вийшла зворушливою. Навіть я це відчула.

  Він дивився на мене пильно, ніби намагаючись прочитати щось у моїх очах. Що він там шукав? 

  Ми сіли. Я взяла каву, відпила ковток — тепла, солодка з ледь відчутною кислинкою

  — М-м-м... — не втрималася я. — Смачно. Це я тобі, як експерт, кажу.

  Він посміхнувся.

  — Знаєш, тебе легко здивувати. Тобі тут подобається?

  — Ти, мабуть, щодня в такі місця ходиш, — відповіла я, дивлячись на вогні внизу. — А я ніколи не була в подібному. І цей краєвид... Я б тут жила. Якби не холод.

  — Якщо захочеш, можемо переночувати. Коли потеплішає. Або взяти спальники, — кинув він ніби випадково.

  Я спалахнула. Слова обпекли мене, наче я торкнулася розпеченого заліза.

  — Ти про що? Я не збираюся з тобою тут спати! Я взагалі не збираюся з тобою спати!

  Він не стримав усмішки. Це мене ще більше розлютило.

  — Та я не пропонував тобі секс. Просто провести ніч. А в тебе лише одне на думці.

  — Ага, так я тобі й повірила! — я відвела погляд, відчуваючи, як горять щоки.

  — Ель, — він сказав це різко, але м'яко водночас. — То ти... не проти спати зі мною? Просто... не сьогодні?

  Його голос дражнив. Він грався зі мною, а я велася. Як завжди.

  — Смілива дівчинка.

  — Що?! — я видихнула, відчуваючи, як у грудях розгорається полум'я. Але тепер у ньому було менше гніву й більше збентеження. — Ти знову перекручуєш мої слова! Вмієш зіпсувати момент. А все так добре починалося...

  Я відвернулася до скла, схопила сендвіч, щоб хоч щось робити. Сутінки згущувалися, місто внизу загорялося новими вогнями. Тепер воно світилося інакше — глибше, таємничіше.

  Павло мовчав. Давав мені час.

  Я крадькома глянула на нього. Він сидів поруч, тримаючи чашку з кавою, й дивився на місто. Його профіль чітко вимальовувався на тлі темного неба — рішучий, але водночас спокійний. Впевнений. Він не тиснув на мене, не вимагав нічого. Просто був поруч.

  І це лякало більше, ніж будь-які слова.

  "Ні, — подумала я. — Не смій. Ти не маєш права йому вірити".

  Але я вірила. І це було найстрашніше.

  Взагалі він мене сьогодні дуже здивував, а ще більше тим, що раптом почав розпитувати про мене. Про навчання. Про мрії. Про сім’ю. Про дитинство.

  Я не чекала цього. Розповідала — про готельно-ресторанну справу, про те, як хочу працювати в готелі, про практику цього літа. Він слухав. Справді слухав. І я зрозуміла, що на такій висоті, з таким краєвидом… з цим мажором можна говорити щиро.

  І вдруге, пожалкувала, що використовую його.

  Ми просиділи на даху до десятої. 

  Коли я попросила завезти мене в гуртожиток, Паша запитав чи я знову втікаю, ох якби він тільки знав, як мені сподобалося на цьому даху, це найкраще, що я колись бачила і відчувала. 

  Мене здивувало, що він помітив колір моїх очей, а ще те, що при поганому освітленні, вони здаються синіми. Придумав мені призвіско — русалка. 

  Мене це нервує, але потерпіти потрібно зовсім трішки.

  Думаю, що коли я приїду в гуртожиток Максим уже буде мене чекати. Але цього не сталося. 

  ❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️ 

Також підписується на мене, щоб не пропустити нові розділи ❤