Раді Вас бачити!

Олеся
 

Довгоочікуваний телефонний дзвінок пролунав за чотири дні — у такому місці, де вона аж ніяк не сподівалася його почути.

— О, Лесю, люба! — гукнула її секретарка директора, коли наприкінці робочого дня вона зайшла до офісу після череди показів. — Тобі телефонував якийсь пан Захарченко.

— Що він сказав? 

— Щось про те, що хоче купити будинок у горах і знає, що ніхто, крім тебе, не знайде йому гідного сховку. Але я сказала йому, що в тебе покази розписані на місяць наперед.

Минуло кілька секунд, перш ніж до Олесі дійшов зміст почутого.

— Але звідки ти це взяла? — спитала вона, насилу стримуючи тремтіння в голосі й намагаючись нічим не видати хвилювання, яке її охопило.

— Я просто не раз чула, як на це скаржився директор. Та пан Захарченко відповів, що справа дуже термінова, тож він обов’язково передзвонить тобі сьогодні о сьомій. Тоді я сказала йому, що він, звісно, може передзвонити хоч о десятій, але зазвичай наші рієлтори не бувають в офісі після п’ятої.

У голові Олесі стрімко проносилися уривки думок. За лічені миті вона встигла подумати й про те, що Захар побоявся дзвонити їй напряму, знаючи, що телефон напевно прослуховується; і про те, що, не заставши її на роботі один раз, він може більше не повторити спробу; і про те, що вона має стежити за собою й у жодному разі не видати свого роздратування та прикрості перед цією лінивою, допитливою, вічно встромляючою носа не у свої справи старою дівою. Щоправда, стримати киплячу в ній злість до кінця вона все ж не змогла.

— Якщо пан Захарченко сказав, що справа настільки термінова, — крижаним тоном поцікавилася вона, — то чому ж тоді ви не з’єднали мене з ним у конференцію?

— Наскільки мені відомо, ви не повинні займатися особистими розмовами в робочий час, Олесю. Директор дуже чутливий у цьому питанні.

— Вести розмови на особисті теми, — щосили намагаючись зберігати спокій, поправила її Олеся, до болю впиваючись гостро відточеними нігтями в шкіру долоні. — Але, як я зрозуміла, цей дзвінок аж ніяк не можна було віднести до особистих. Він ще щось казав?

— Ні.

О шостій сорок п’ять Олеся в повній самотності сиділа в кабінеті, не відводячи очей від робочого смартфона. 

А раптом вона все розрахувала неправильно? А якщо Захар, не заставши її, вирішить, що вона передумала і більше не збирається приєднатися до нього? Крізь скляні стіни кабінету невиразно проступали темні, похмурі контури порожнього офісу. Через ці кабінети-акваріум здавалося, що в будівлі, крім неї, не було жодної душі. Тож Олеся ледь не підстрибнула від несподіванки, коли в прочинені двері просунулася розкуйовджена голова охоронця.

— Ви сьогодні засиділися, пані Коваль, — оскалившись щербатою усмішкою, зауважив Семен Павлович.

— Так, — відповіла Олеся, поспіхом хапаючи перший-ліпший папір зі стосу. — Мені потрібно закінчити один… один дуже терміновий контракт. Завтра підписання, тож довелося затриматися.

— Навряд чи ви багато напрацюєте, якщо сидітимете, не відводячи очей від телефону, — не міг вгамовуватися охоронець, явно не збираючись йти. — Я навіть подумав, що ви, може, чекаєте на якийсь дзвінок.

— Ні, що ви, Семене Павловичу…

Телефон, який досі мовчав, раптом розірвав тишу різким, тріскучим дзвоном. Олеся з такою люттю провела по зеленій кнопці на екрані, що апарат ледь не злетів зі столу.

— Алло? — різко видихнула вона, хапаючи телефон.

— Привіт, сестричко, — почувся знайомий голос Мишка. — Я вже кілька разів безуспішно намагався додзвонитися до тебе на особистий, але ти поза зоною. От і вирішив перевірити тебе на роботі. Ти вже вечеряла?

Нервово пригладивши волосся, Олеся гарячково намагалася збагнути, чи зможе Захар додзвонитися, якщо лінія буде зайнята.

— Ніяк не можу закінчити термінову роботу, — поспіхом заговорила, з тривогою спостерігаючи, як Семен Павлович, замість того щоб продовжити обхід інших приміщень, почав зашторювати жалюзі на всіх вікнах.

— У тебе все гаразд? — наполягав Мишко. — Я кілька хвилин тому випадково зустрів Катерину, і вона сказала, що ти вже майже тиждень вечорами нікуди не виходиш і нікого не хочеш бачити в себе.

— У мене все чудово! Дивовижно! Прекрасно! Я намагаюся слідувати твоїм порадам й повністю віддаюся роботі.

— Щось не пригадую, щоб радив тобі щось подібне.

— Значить, я сплутала тебе з кимось іншим. Чомусь здалося, що це був ти. А тепер вибач. У мене ще багато роботи. Дякую за дзвінок. Цілую.

Скинувши дзвінок, Олеся відчула, як її поступово охоплює відчай. 

Семен Павлович не квапився й, схоже, мав намір скласти їй компанію.

— Послухайте, — нарешті не витримала вона, — може, ви позачиняєте жалюзі трохи пізніше? Я зовсім не можу зосередитися, коли ви тут шурхотите.

— Ой, перепрошую, пані Коваль, — знітився Семен Павлович. 

Олеся й сама відчувала несправедливість власного зауваження. 

— Тоді я спершу закінчу перевірку другого поверху, а потім зазирну сюди. Домовилися?

— Чудово, Семене Павловичу. Вибачте, я просто… я просто трохи втомилася, — додала вона, показуючи охоронцю великий палець.

Дивлячись услід службовцю, що віддалявся, Олеся в сотий раз нагадала собі: вона повинна поводитися якомога природніше й не робити нічого такого, що могло б викликати непотрібні підозри.

Рівно о сьомій смартфон задзвонив знову, і вона миттєво схопила апарат.

Голос Захара в слухавці вижався їй занадто низьким. І якимось дуже далеким, і… трохи чужим.

— Ти сама, Лесю? – замість привітання.

— Так.

— Як мені з тобою ще розмовляти, щоб ти нарешті дала мені дихати вільно й відмовилася від цієї божевільної затії?!

М’яко кажучи, це було зовсім не те, що Олеся очікувала почути. З мить вона повертала собі розсудливість, а потім згадавши як грубо він прощався з нею – вирішила не зважати на це сьогодні. Нехай свариться скільки завгодно — цього разу вона не дасть йому себе обдурити чи заплутати.

— Ну спробуй, — м’яко відповіла вона. — Ти можеш сказати мені, що все написане в листі — брехня.

— Добре, — знову озвався далекий, холодний голос. — Усе це — маячня, я був п’яний і не при тямі.

Покликавши на допомогу всю витримку, вона аж до болю стисла смартфон у руці й заплющила очі.

— А тепер скажи мені, що ти не кохаєш мене, коханий.

Цього разу в далекому голосі звучали щира біль і благання:

— Олесю, ну чому ти така вперта! Ти всю душу з мене витрусила, заразо! Не змушуй мене казати це!

— Я кохаю тебе, Захаре. Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе кохаю.

— Жінко, благаю тебе, зупинись…

— Прибережи свої благання на потім, коханий, — насмішкувато прошепотіла Олеся. — От коли я до тебе приїду. Ти ще будеш благати дати тобі перепочинок на сон, благати помовчати й залишити тобі простір, благати, щоб я нарешті перестала народжувати тобі дітей…

— Блаженна… Не роби цього.

— Не робити чого?

На тому кінці дроту пролунав судомний вдих, а тоді запала така довга пауза, що Олеся навіть злякалася: раптом він кинув слухавку.

— Не переставай кохати мене. Чуєш? Ніколи не переставай кохати мене.

— Для цього тобі достатньо сказати, як мені якнайшвидше дістатися до тебе.

Знову настала затяжна пауза. Захар заговорив лише тоді, коли Олесі вже здалося, що її нерви просто не витримають напруги.

— Добре. Я чекатиму на тебе в аеропорту Львова рівно за вісім днів, у вівторок увечері. Рано-вранці у вівторок ти маєш сісти у свою машину й поїхати до Вінниці. Там візьмеш авто напрокат — на своє ім’я — і поїдеш на ньому до Львова. Діставшись туди, не здавай машину, а просто залиш її на платній стоянці в аеропорту. Зрештою її, певно, знайдуть, але якщо нам пощастить — це станеться не дуже швидко. Найімовірніше, влада насамперед подумає, що ти їхатимеш машиною всю дорогу — аж до зустрічі зі мною, — і лише потім їм спаде на думку перевіряти аеропорти. В аеропорту, в касі МАУ, на тебе чекатиме квиток на рейс о восьмій годині. Він буде виписаний на ім’я Світлани Артеменко. Поки все зрозуміло?

Те, наскільки добре й ретельно був продуманий весь маршрут, доводило: Захар і не очікував іншого фіналу їхньої розмови. Олеся усміхнулася.

— У мене лише одне запитання. Чому я не можу приїхати до тебе раніше?

— Бо мені потрібен час, маленька, щоб владнати деякі питання.

— У вівторок зранку, коли виїжджатимеш із дому, у жодному разі не бери з собою жодних речей. Ні в кого не повинно виникнути навіть думки, що ти зібралася в далеку дорогу. В дорозі уважно слідкуй у дзеркала. Ти маєш бути певна, що за тобою не стежать. Якщо помітиш щось подібне — зайди в кілька магазинів і повертайся додому. Через деякий час я знову спробую зв’язатися з тобою. Протягом наступного тижня дуже уважно переглядай усю пошту, що приходитиме на твоє ім’я, навіть рекламний спам. Якщо в мене щось зміниться, я обов’язково дам про себе знати — або поштою, або через якусь надійну людину. Твоїм особистим номером ми скористатися не зможемо — він на гарантовано прослуховується.

— Зрозуміло. Я не думаю, що за мною й далі ведуть постійне стеження. Судячи з усього, слідчі, які зустрічали мене після повернення, — остаточно здалися й повернулися до столиці.

— Як ти почуваєшся?

— Чудово.

— Тебе не нудить зранку, голова не паморочиться?

— Я здорова молода жінка. Ще зарано робити будь-які висновки. Але навіть якщо моє тіло вже готується до материнства, воно все одно жадає тебе.

Судячи з усього, її останні слова викликали в Захара ті самі спогади, що й у неї, бо в його оксамитовому голосі просочувався хрип:

— От хуліганка… Ти дражни мене, але в міру. Пам’ятай: при зустрічі я спитаю за все.

— Обіцяєш?

Знайомий рідний сміх знову змусив Олесине серце битися швидше, але наступні слова миттєво спустили її з небес на землю.

— Лесю, ти розумієш, що навіть не зможеш попрощатися зі своєю родиною? Ти, звісно, можеш лишити їм якогось листа, але тільки за умови, що вони знайдуть його лиш через кілька днів після твого від’їзду. Ба більше — ти маєш бути готова до того, що, найімовірніше, більше ніколи їх не побачиш.

— Я знаю.

— Але чи готова ти до цього?

— Готова.

— Здається, ми знайшли не найкращий спосіб почати сімейне життя. Зазвичай у таких випадках батьки нареченої проклянуть молодят, — Захар намагався жартувати, але виходило в нього це дуже погано.

Леся не хотіла ще більше заглублюватися у сумні думки, тому вирішала запитати:

— А що ти зараз робиш?

— Я зараз зовсім один у готельному номері. Сиджу на ліжку й розмовляю з тобою.

— Ти що, живеш у готелі?

— Ні, але мені довелося зняти номер, щоб додзвонитися в Україну й спокійно поговорити з тобою.

— Знаєш… сьогодні ввечері мені б хотілося уявити, що я поруч із тобою, відчувати тебе. Вдихати твій запах…

— Змилуйся, вовчице! Кожне твоє слово зараз, наче тисяча укусів, моє серце. Я й так здихаю від бажання — досить просто подумати про тебе.

— Невже я справді можу звести тебе з розуму?

— Так. І ти це прекрасно знаєш.

У відповідь Олеся засміялася — її нервозність потроху починала танути. Розмовляючи з Захаром, вона знову відчула, як її наповнюють сили.

— А тепер давай уточнимо деякі розміри.

— Тебе цікавить розмір моєї спальні?

— Мене цікавить розмір твого безіменного пальчика.

— Сімнадцять з половиною, — тихо відповіла Олеся, відчуваючи, як голос знову охрип від хвилювання. — А який у тебе?

— Поняття не маю, але думаю, що доволі великий.

— Гаразд, тоді поговорімо про колір.

— Про колір мого безіменного пальця?

— Та ні, звісно! — насилу стримуючи сміх, обурилася Олеся. — Про колір твоєї спальні.

— От чортиця! Все-таки домоглася свого! Ну що ж… у цю мить моя спальня — на невеликому човні. Там оббиті деревиною стіни, мідна лампа, невеличка шафа й твоя фотографія.

— Отже, саме її ти бачиш перед тим, як засинаєш?

— Я майже ніколи не можу заснути, Лесю. Я просто лежу й думаю про тебе. Скажи… ти нічого не маєш проти човнів?

— Я їх просто обожнюю. Захаре, — перелякано додала вона, не на жарт стривожена тим, що щойно помітила, — знаєш… наш охоронець увесь час ходить колами навколо. Не думаю, що він чує, про що я говорю, але навіть саме по собі це дуже дивно. Він ніколи так не поводиться.

— Тоді я зараз покладу слухавку, але ти після цього продовжуй удавати, що розмовляєш. Базікай що завгодно, що тільки спаде на думку, — але постарайся збити його з пантелику.

До горла знову підкотився клубок, і Олеся просто кивнула, геть забувши, що Захар її не бачить.

— Я хочу, щоб ти знала ще дещо, — додав він, не дочекавшись відповіді.

— Що?

— Кожне слово, написане в тому листі, — правда.

— Я знала це від самого початку… — відчуваючи, що він може покласти слухавку будь-якої миті, Олеся поспіхом заговорила про те, що й досі її непокоїло: — Дай мені, будь ласка, відповідь ще на одне — останнє запитання. Коханий, а якщо ми спробуємо пошукати свідків? Матвій підтримав мою ідею шукати їх у тій країні, де проходила ваша спецоперація…

— Олесю, чорт забирай! — різко обірвав її Захар. — Тримайся подалі від цієї справи. І дай мені самому розібратися. Я не хочу втягувати ні тебе, ні Матвія в це.

— Але твої люди нічого не змогли знайти за ці роки!

— Залиш «чоловічі» питання чоловікам, жінко!

— Захаре! — ледь не плачучи, вигукнула Олеся, відчуваючи, як серце стискається від якогось темного, зловісного передчуття. — Не прощайся зі мною так! Скажи хоч щось хороше!

— Щось хороше? — перепитав Захар, і Олеся з полегшенням зітхнула, почувши в його голосі колишні лагідні нотки. — Рівно за три години я збираюся лягти в ліжко. Будь там зі мною. І коли ти заплющиш очі — обов’язково відчуєш, що я поруч.

— Мені це подобається, — ледь чутно прошепотіла Олеся, намагаючись проковтнути клубок, що вперто підступав до горла.

— Я був поруч із тобою щоночі — допоки твоє серце б’ється, буде битися і моє. Надобраніч, кохана.

— Надобраніч.

Почувши короткі гудки, Олеся ледь не відклала телефон, але вчасно згадала, що наказав Захар. Щоправда, вона сумнівалася у своїх акторських здібностях, тож подзвонила Каті й пробалакала із нею ще пів години — про все й ні про що.

— Надобраніч, Семене Павловичу, — весело попрощалася вона з підозріло допитливим охоронцем і вийшла через бокові двері будівлі.

Семен Павлович вийшов тим самим ходом, але лише майже за три години пізніше. Він доволі довго не міг додзвонитися за одним телефонним номером у столицю.