Спочатку:
На сторінку книги
Олеся
Мене трусить від нервів. Я продираюся крізь галасливий натовп пасажирів і тих, хто їх зустрічав, і ловлю себе на тому, що майже не дихаю. Очі бігають з обличчя на обличчя — я видивляюсь його постать. Високий. Темноволосий. Але в жодній із пожвавлених груп проводжаючих не видно нікого, хто бодай віддалено може нагадувати Захара.
Я роблю ще кілька кроків углиб аеропорту й раптом зупиняюся, наче вкопана. Усередині змішуються страх і полегшення — дивний, хворобливий коктейль.
— Excuse me, ma’am! — хтось проштовхується повз із дитиною.
— Та пропустіть же! — інший чоловік грубо штовхає мене плечем, навіть не вибачившись.
Він високий. Темноволосий.
— Захаре… — шепочу я, різко обертаючись.
Але він навіть не дивиться у мій бік — і далі цілеспрямовано рухається до дверей, крізь які до будівлі аеропорту шмигають пасажири, що щойно прибули.
Троє похмурих чоловіків, що досі байдуже тинялися біля колони, тепер не зводять з мене очей. Я бачу їх майже одночасно з тим, як вдається роздивитися обличчя чоловіка, що мене штовхнув.
Це не він.
Голова гуде. Серце важким молотом вбивається у ребра. Кожне оголошення трощить скроні, мов цвях.
«Пасажири рейсу 620 з Варшави прямують до виходу через ґейт «A». Пасажири рейсу 1152 із Франкфурта… Рейс 134…»
Мої руки тремтять дедалі сильніше. Нервово відкидаю волосся з чола й йду далі — у пошуках стійки реєстрації на рейс. Минає ще чотири хвилини. Тепер я вже майже біжу. Минаючи митницю, повертаю у напрямку, вказаному стрілкою.
Просуваючись далі до ґейту, я відчуваю, що вже на межі істерики, але зупинятися не можна. Мій погляд починає вихоплювати з навколишнього натовпу окремі обличчя. Раптово бракує повітря, не можу вдихнути. Відчай повільно заповзає у душу…
Неподалік — Павло Руденко — стоїть у черзі до сусіднього ґейту. Безтурботно усміхається. Удає, що захоплений жвавою розмовою з …Мишком!
О Боже, я все ж таки привела їх до нього!
Я встаю наче вкопана. Я зовсім не усвідомлюю маси тих постатей, що з усіх боків штовхають мене.
— Господи, зроби так, щоб його тут не було.
Ну Будь ласка!
Зроби так, щоб його тут не було…
Пошепки повторюю знову і знову свою мантру. Здається лише ці слова і крихта надії тримає мене від істерики. Ще через шість хвилин серцевий ритм починає вирівнюватися.
Його тут нема. Він не прийшов.
Група з трьох працівників аеропорту теж зупиняються неподалік, очевидно, щоб трохи побалакати… Повз проходить високий, сутулий літній чоловік із сивіючим волоссям і валізою в руках. Низько схиливши голову, він пробирається крізь натовп. Повз матір із дитиною на руках, повз… Літній чоловік!
Він підводить голову.
Я впізнаю ці очі! Мить радості упізнавання затоплює груди.
Його очі… такі рідні, теплі. Мій суворий вовк посміхається. Серце оживає, всі ці дні мені здавалося, що воно в мені вмирає… Стоп! Ні!
Я у паніці показую йому очима на службовців.
Роблю крок. Потім ще один. Зриваюся на біг — навмання, відчайдушно пробиваючись крізь натовп, намагаючись якомога швидше опинитися між ним і тією страшною небезпекою, що йому загрожує. Але не встигаю… у ту ж саму мить лунає громоподібний чоловічий голос:
— СТІЙ ТАМ, ДЕ СТОЇШ, РУБІЖНИЙ! ТЕБЕ ЗААРЕШТОВАНО.
