Раді Вас бачити!

Олеся

«Хепі-енд потребує перевірки», — читаю візитку, яку мені дав Віктор, звіряючи адресу. Багатоквартирний панельний будинок старої забудови. Ґанок. Непримітна, але стильна табличка «VERDICT». Без жодних пояснень. Кому треба — той зрозуміє.

Штовхаю двері. Дзвін дзвіночка…

— Добрий день! — одразу виходить нам назустріч худорлявий темноволосий чоловік.

— Ми до Олега Петровича, — хвилюючись, зминаю ланцюг сумки.

— Олеся?

— Так.

Світлі, мов зміїні, очі не кліпають.

— Проходьте, він чекає, — і відчиняє мені двері до однієї з кімнат.

— Добрий день, Олесю.

— Добрий день. Я… — хотіла представитися, але чоловік перебив мене.

— Віктор уже дзвонив стосовно вас, не хвилюйтеся. Отже, що привело вас до мене?

— Що означає ваш слоган? — кусаючи губи, кладу перед ним візитку.

Ми дивимося одне одному в очі. Погляд у нього дуже розумний, допитливий. Він запускає пальці у волосся.

— Вам потрібно витягти чиюсь брудну білизну, Олесю, так?

— Так!

Це дуже точне формулювання.

— Причина розслідування?

— Мого близького друга засудили за смерть п’ятьох людей. Є серйозні підстави вважати, що це був спосіб прибрати незручного з дороги. Він у минулому — офіцер спецпідрозділу. Усіх його побратимів усунули, він теж мав бути з ними, але він дивом вижив. Адвокати вже понад три роки намагаються знайти докази, але поки безуспішно, — стисло пояснюю я. — Захар Рубіжний. Можливо, чули… — прикриваю спітнілою долонею чоло. — Допоможіть нам…

— Замішані високі чини?

— Швидше за все, так, — чесно зізнаюся я.

Там узагалі майже ніхто з тих, хто щось знає про цю історію, довго не жив…

Детектив сканує мене важким поглядом:

— Це буде недешеве задоволення, мушу попередити.

Дістаю з сумки товстий конверт, який передав мені Матвій.

— Двадцять п’ять тисяч доларів. Вистачить?

— Хм… — крутить його в руках. — Це реальний ризик. Ви впевнені, молода пані, що хочете лізти в це болото? Тут грають не пішаки — тут поле ферзів. Чи настільки ви впевнені, що ваш близький невинний? Бо якщо ви помиляєтесь, вам не пробачать цього втручання. Вам доведеться йти у цій справі до кінця.

Відкриваю сумку, дістаю ще один конверт. Усе, що відкладала на запуск власного агентства нерухомості. Віддаю. Я дуже сподіваюся, що ця людина мене не обдурить.

— Він невинний! Не треба мене вмовляти, пане детектив, я розумію ризики. І мені потрібна інформація або свідки терміново.

Олег довго й прицільно розглядає мене. Перебирає пальцями в повітрі, підіймає погляд до стелі.

— Думаю, перші результати зможу надати вам за два тижні. Вам підходить?

Дочекавшись мого кивка, детектив кладе переді мною договір. 

Не обдурить, — чомусь одразу переконуюся я.

— Читайте, Олесю. Дуже уважно. Порушення договору знімає з мене всі зобов’язання. Гроші я не повертаю, якщо з мого боку порушень не було.

Забравши зі столу цигарки, він виходить на лоджію, залишаючи двері прочиненими. Підкурює, говорить телефоном:

— Вороне, пробий усе по Захару Рубіжному, спецпідрозділ, засуджений за вбивство…

Я читаю договір — усе лаконічно й зрозуміло. Головний пункт — не приховувати жодних обставин. А я нічого й не приховую. Що мені приховувати? Мене і так уже всю випатрали й вивернули навиворіт.

У грудях наростає важкість. Жахіття невизначеності розривають мозок. 

Я водночас сподіваюся і боюся зустрічі із Захаром. Страх, що він не захоче мене повернути. Страх, що його знову схоплять раніше, ніж ми зможемо знову побачитися.

Мені порожньо, страшно, самотньо. Ставлю підпис на договорі, виходжу з кімнати.

Виходжу на вулицю — морозне повітря обпалює легені. Зимове сонце червоним прожектором сліпить очі, ховаючись за висотками.

Ну зателефонуй же мені, Захаре! — останнім часом я часто говорю сама з собою. Це, звісно, дурниця, але вже немає сил крутити ці внутрішні монологи. — Благаю, зателефонуй якнайшвидше й позбав нас обох цих мук…

****

У сусідньому з Олесею будинку також горіло світло. Попри пізню годину, сестри Кравецькі не спали.

— Ти пам’ятаєш, що нам казав слідчий Руденко? — інквізиторським тоном допитувалася Ганна Петрівна у своєї добросердої сестри. — Він казав: якщо ми помітимо в домі Олесі Коваль щось незвичне або якихось незнайомих гостей, маємо негайно зателефонувати йому. У будь-який час. А наша Лесечка щось дуже заметушилася після того, як до неї приїжджали ті люди на блискучому авто. Тож негайно дай мені номер тієї машини, що стояла біля її дому минулого четверга майже цілий вечір, — я повинна повідомити слідчому.

— Але, Ганно, — несміливо намагалася заперечити Тетяна Петрівна, ховаючи за спину папірець із записаним номером, — мені здається, що ми не повинні шпигувати за Лесечкою. Навіть на прохання поліції.

— Ми не шпигуємо! — категорично заявила Ганна Петрівна, рішуче вириваючи папірець із рук сестри. — Ми лише допомагаємо поліції захистити її від… від того мерзенного негідника, який її викрав. Як згадаю, що про нього розповідали в новинах! — із відразою додала бабця, беручи до рук старий кнопковий телефон.

— Але ж новини завжди брешуть, ти ж сама казала! І взагалі мені здається, що Захар Рубіжний невинний. І наша Лесечка теж так думає. Вона казала мені про це минулого тижня і те саме сказала на тій пресконференції. Крім того, вона говорила, що Рубіжний ніколи не робив нічого такого, що могло б їй зашкодити. Тому я не розумію, з якого дива він раптом зробить це тепер. Мені здається, — мрійливо додала Тетяна Петрівна, — що наша Лесечка його кохає.

Ганна Петрівна, яка набирала довгий номер тремтливими від старості руками, підвела голову й пильно подивилася на сестру, вклавши в цей погляд усю зневагу, на яку була здатна.

— Якщо це так, — стиснувши губи, процідила вона, — то вона ще більша романтична ідіотка, ніж ти! І закінчить тим, що буде чахнути через свого злочинця так само, як ти колись чахла через свого Григорія, який не вартий був і твого мізинця!