Раді Вас бачити!

Олеся

— Лесечко, люба, з тобою все гаразд? — занепокоєно спитала Тетяна Петрівна, постукавши по лобовому склу. — Ти сидиш у суцільній темряві вже майже пів години й навіть не заглушила двигун.

Побачивши над собою добре, стривожене обличчя сусідки, Олеся поспіхом вимкнула запалювання й вибралася з машини.

— Зі мною все гаразд, Тетяно Петрівно. Справді. Я… я просто задумалася про… деякі робочі проблеми й зовсім забула, де я.

Тремтячи від холоду на морозному повітрі, сусідка щільніше запахнула пальто.

— Так недовго й застудитися до смерті.

Намагаючись згладити незручність від того, що сусідка застала її в такому стані, Олеся широко всміхнулася, щосили стараючись, аби ця усмішка не виглядала надто натягнутою.

— У мене ж був увімкнений обігрів, Тетяно Петрівно, — невпевнено сказала вона.

— Та ні ж, Лесечко, ти забула його ввімкнути. Подивися, як скло вкрилося інеєм, — заперечила пані Кравецька. — Ти занадто багато працюєш. Ось і сьогодні засиділася допізна. І це в неділю!

— Назбиралося забагато роботи.

Щоб уникнути подальших розпитувань, Олеся обережно взяла сусідку під руку й сказала:

— Дозвольте, я проведу вас додому. Вечір темний, а я не хочу, щоб ви послизнулися.

— Лесечко, — нерішуче почала Тетяна Петрівна, коли вони вийшли на освітлений п’ятачок перед входом у дім, — із тобою точно все гаразд? Ти марнієш просто на очах. Можеш сказати мені правду — я нічого не розповім Ганні. Це через Захара Рубіжного, так?

Ім’я Захара, вимовлене Тетяною Петрівною, миттєво вивело Олесю з того замріяного стану, в якому вона перебувала цілий день.

— Господи, чому ви так вирішили? — спробувала засміятися вона, але сміх вийшов жалюгідним і здавленим.

— Бо… — сказала пані Кравецька таким тоном, ніби відповідь була цілком очевидна, — ти пів години сиділа в суцільній темряві у власній машині, за два кроки від дому. І дивилася перед собою абсолютно невидющим поглядом. Коли я була молодою й сохла по Гри… по одній людині, я поводилася точнісінько так само.

— Тобто, — спробувала віджартуватися Олеся, — ви теж по пів години сиділи в суцільній темряві у власній машині за два кроки від входу в дім?

— Ні, звісно, ні, — по-дівочому хіхікнула Тетяна Петрівна, і навколо її очей зібралися добрі зморшки. — Ти ж знаєш, я б ніколи сіла за кермо. Я мала на увазі, що так само, як ти, дивилася перед собою невидющим поглядом.

Олесі не хотілося ні брехати, ні відповідати на це запитання, тож вона обрала третій шлях:

— Я не вірю в те, що можна «сохнути» за кимось, хай би хто це був, Тетяно Петрівно. Якщо я не можу добитися того, чого дуже сильно хочу, то просто мирюся з неминучим і якнайшвидше повертаюся до реальності.

Всупереч очікуванню, сусідка не стала ні заперечувати, ні розвивати тему. Натомість поклала руку Олесі на плече й м’яко спитала:

— А що б ти зробила, якби те, про що ти завжди мріяла, виявилося зовсім поруч — тільки руку простягни? А ти все не наважуєшся це взяти, бо боїшся виглядати смішною в очах людей довкола? Або просто зі страху? 

Цього разу Олесин сміх прозвучав значно щиріше.

— Ви поставили мені складне запитання, Тетяно Петрівно. Але все ж ризикну відповісти: якби я знала, що ніколи не буду щаслива, то, мабуть, таки взяла б це — попри все.

А потім додала — несподівано навіть для самої себе, — лише тому, що їй не було чого втрачати, а сусідка могла ще дуже багато виграти, додала:

— Я думаю, єдине, що справді потрібно Григорію Миколайовичу, — це хороша жінка, яка б повірила в нього й тим самим дала йому підставу для самоповаги. Звісно, — додала вона, дивлячись на смертельно перелякану Тетяну Петрівну, — Григорій Миколайович ніколи не наважиться зробити перший крок. Особливо якщо йдеться про жінку, яку він колись кохав і яка знає, що він наробив зі своїм життям за ці роки. Тому цій жінці доведеться взяти ініціативу на себе. А це вимагає великої сміливості.

Підкоряючись раптовому пориву, Олеся нахилилася й міцно обійняла стареньку.

— На добраніч, — сказала вона й додала подумки:

«І прощавайте».

Шість із восьми днів, про які говорив Захар, уже минули.

Біля порога власного дому Олеся зупинилася, порилася в сумці в пошуках ключа, відчинила двері й, увійшовши, щільно прикрила їх за собою. Вона вже потягнулася до вимикача, та чоловічий голос зупинив її:

— Не треба.

Крик жаху застряг у Олесі в горлі, коли несподіваний візитер квапливо додав:

— Не бійтеся. Я — друг Захара.

— Чому я маю вам вірити? — її голос тремтів так само, як і рука.

— Бо, — насмішкувато відповів Сергій, — я приїхав сюди, щоб забезпечити прикриття однієї подорожі, в яку ви раптом вирішили вирушити.

— Чорт забирай, ви налякали мене до смерті! — видихнула Олеся, не знаючи, злитися їй чи сміятися.

— Прошу вибачення.

— Як ви сюди потрапили? — спитала Олеся, почуваючись цілковитою дурепою від того, що змушена говорити з невидимим співрозмовником, який десь ховається в темряві вітальні.

— Я зайшов через двері з гаража — після того, як трохи озирнувся довкола. Мушу вас засмутити, пані. За вами — хвіст.

— За… за мною що?

Олеся була так збита з пантелику, що мало не озирнулася назад у пошуках хвоста, але Сергій одразу пояснив:

— За вами стежать. Пара в блакитному фургоні, припаркованому нижче по вулиці, не зводить очей із дому, а чорний сідан ви завжди зможете побачити в дзеркалі заднього виду — куди б не поїхали. Це точно поліція: тільки вони їздять на машинах, на які не спокуситься жоден злодій. Але свою справу вони знають чітко. Машини, — з гордістю додав Сергій, — моя спеціальність.

— Ви… крадете машини? — запинаючись, спитала Олеся. Вона не вірила власним вухам.

— Ага. Точніше, крав, — анітрохи не збентежившись, уточнив Сергій. — Тепер виправився.

— О Боже! — не стрималася Олеся.

Але думка, що раптом прийшла їй у голову, змусила її змінити тему. Може, хоч цей чоловік зуміє розвіяти її страхи?

— Скажіть… Захар не в країні? Йому нічого не загрожує?

— Я не маю ні найменшого поняття, де він і що робить. Чесне слово.

— Але ж ви не можете цього не знати! Тобто… я хочу сказати… ви ж говорили з ним і…

— Нє-а. Я з ним особисто не говорив. Та Захар засунув би мені мою… Ну, коротше: якби він дізнався, що я заявився сюди особисто, у нього був би серцевий напад. За планом до вас мав прийти якийсь сторонній чоловік. Але я не міг упустити такий шанс! Я ж хотів сам зустрітися з його дівчиною. Ви, певно, безмежно його кохаєте.

Сергій замовк, і Олеся спокійно сказала:

— Так. Я справді дуже його кохаю. І для вас він, певно, теж багато значить, якщо заради нього ви так ризикнули, приїхавши сюди.

— Та ну, до біса, який там ризик? — перебільшено безтурботно відмахнувся Сергій. — Я ж не роблю нічого незаконного. Немає такого закону, щоб забороняв навідати дівчину свого приятеля й трохи почекати на неї, не вмикаючи світла. До речі, я навіть полагодив замок на ваших бокових дверях — раніше його могла відчинити будь-яка дитина. Хіба це протизаконно? — насмішкувато поцікавився він.

Олесі дуже хотілося дізнатися, що означають слова незваного гостя про те, що він приїхав «забезпечити прикриття» її поїздки. Вона вже збиралася спитати, але той випередив її:

— Насправді я тут тому, що Захар хотів купити вам нову машину. Ну, знаєте, на той випадок, якщо ви раптом надумаєте кудись поїхати в найближчі пару днів. Я зголосився доставити її. От і все.

Олеся миттєво зрозуміла: ця машина потрібна, щоб позбутися переслідувачів.

— Тільки не кажіть мені, що ви її вкрали! — промовила вона таким благанним тоном, що Сергій мимоволі розсміявся.

— Не скажу. Я ж вам уже казав: більше цим не займаюся. Пішов на пенсію. Машину куплено за Захарові гроші, а я лише пригнав її вам. Бо ж немає такого закону, щоб забороняв утікачам купувати машини своїм коханим — на кровні, чесною працею зароблені гроші. А як вона цією машиною скористається — то вже її особиста справа. Мене це, наприклад, узагалі не стосується.

— Але я не бачила жодної машини, коли заходила додому.

— Аякже ви її бачили б! — із перебільшеним жахом вигукнув Сергій. — Не міг же я блокувати вашу чарівну вуличку якимись сторонніми машинами. Я залишив її на стоянці позаду одного милого закладу під назвою «Перукарня DeLux».

— Але чому? — спитала Олеся, почуваючись повною дурепою.

— Цікаве запитання. Навіть не знаю, чому в мене виникло таке дивне бажання. Мабуть, просто подумав: якщо одного ранку ви проїжджатимете повз цю перукарню на своїй старій машині, вам, може, захочеться освіжити зачіску. А потім — вийти через чорний хід і випробувати нову. Звісно, це може трохи здивувати й навіть розлютити тих хлопців, що за вами стежать. Бо їм буде до біса складно з’ясувати, куди ви поїхали, на чому поїхали й що на вас було вдягнено. Звісно, якщо у вас раптом виникне несподіване бажання змінити светр на той, який випадково опиниться у вашому рюкзаку. Розумієте, до чого я веду?

Олеся кивнула, геть забувши, що в суцільній темряві її кивка ніхто не побачить.

— Я розумію, до чого ви ведете, — спробувала засміятися вона, але сміх вийшов трохи нервовим і натягнутим.

Заскрипіло крісло, і Олеся здогадалася, що гість підвівся.

— Дуже приємно було познайомитися, — сказав Сергій, ледь торкнувшись її руки. — До побачення, Олесю, дівчинко Захара. Сподіваюся, ви знаєте, що робите.

Олеся теж на це сподівалася.

— Не вмикайте світло в задній частині дому, поки я не піду.

У тиші пролунали віддалені кроки, й Олесі здалося, що її несподіваний гість трохи шкутильгає.