Раді Вас бачити!

Морок-033. Планета, що здається застиглою в нескінченному болотяному сні, де небо завжди приховане густими хмарами, а повітря отруйне для людей. Вона здавалася чужою, майже ворожею, коли я вперше ступив на її поверхню. Але тепер, після кількох місяців, проведених тут, я почав розуміти її — і в певному сенсі навіть любити. Її нескінченні болота, мов дзеркала, відбивали небо, сховане за важкими хмарами. Ця дика й похмура місцевість стала фоном для змін, які перевернули моє життя.

Саме тут, у цьому дикому краю, ми з Ліе знайшли не лише місце для виробництва симбіонтів, але й щось значно більше.

Я пам’ятаю наші перші дні на цій базі. Ми з Ліе працювали пліч-о-пліч, занурені у технічні деталі проекту «Зерно». Її проникливий розум і невпинна енергія захоплювали мене. Вона могла годинами розповідати про структуру симбіотичних клітин, не помічаючи, як час летить. А я, слухаючи її, бачив не просто блискучого науковця, а людину, яка приховувала за цією маскою глибокі емоції й чутливість.

Вечері в їдальні стали нашою маленькою традицією. Вона ділилися не лише результатами експериментів, але й розповідала про себе. Говорили про життя, про наші минулі мрії й розчарування. Вона ділилася своїми спогадами про дитинство, проведене на далекій планеті серед величних лісів із пурпуровими кронами. Розповідала про своє дитинство на далекій планеті, про мрії стати дослідником і змінити світ. В її словах звучала туга за домом, який вона давно покинула.

Я ж розповідав про своє минуле. Спершу стримано, боячись видатися дивним у її очах, але з часом відкрився. Розповідав їй, як важко було будувати життя без мети, до чого призводила рутина, і як усе змінилося, коли я потрапив сюди, у цей світ майбутнього.

Хоча дедалі частіше ловив себе на думці, що розповіді про моє «колись» здавалися такими далекими й чужими.

Одного разу, під час особливо важкого дня, Ліе запропонувала невеликий відпочинок. Її ідея полягала в тому, щоб піднятися на орбіту планети на нашому човнику й «перезавантажити» мізки між зірок.

Ми сіли до човника, і вона, взяла на себе управління. Я навіть не сперечався — її впевненість за штурвалом була невимовно привабливою.

Коли ми вийшли на орбіту, перед нами знову відкрився неймовірний космос – безмежний, мов саме життя. Милуючись мільярдами зірок, я знову відчув це захоплення, яке завжди огортає мене в подібні моменти. І от, сталося те, що назавжди закарбувалося в моїй пам'яті: перед нами, мов у космічному танці, пролітала комета. Її хвіст, сяючий мільйонами кристалічних вогників, пересікав півнеба зірок. Ми завмерли в абсолютній тиші, зачаровані цією космічною симфонією.

Ліе обернулася до мене, і її очі блищали відбитками кометного сяйва. У ту мить навколо нас усе зупинилося. Залишилися тільки ми двоє, занурені в нескінченний простір. Її губи ледь торкнулися моїх, і цього було достатньо, щоб хвиля тепла розлилася всередині мене.

Ми не сказали ані слова. І не було потр***. Відчуття неймовірної близькості охопило нас, і ми кохалися в кабіні човника під сяйвом зірок та сліпучим хвостом комети. Це було не просто фізичне злиття, а обіцянка, неписаний договір двох душ, які знайшли одна одну в цьому безмежному просторі. Космос мовчав, але, здається, він схвалював наш союз.

Зараз, коли ми прямуємо до Столиці Співдружності. Я дивлюся на Ліе, зайняту перевіркою якихось даних, і мої думки линуть назад, до тих моментів на Мороку-3. Її волосся, ледве помітно мерехтить у світлі панелі управління. Я знаю, що вона відчуває мої думки, хоч і не говорить про це. Її погляд час від часу ковзає до мене, і в її очах я бачу відлуння того кометного сяйва.

Ми маємо підібрати Роса, який залишився у Столиці, щоб проконтролювати запуск нашої компанії. Центральний офіс поки що невеликий, з мінімальним штатом працівників. Але вже зараз, наші клієнти лояльні до нас. Ми продовжуємо робити те, що і раніше робила ця компанія. Косметичні імпланти. Граф продав нам не лише компанію, а й великий спадок напрацювань в тому керунку. Це сильно спростило нам життя.

Мої думки фокусуються на майбутньому. Завтра ми повернемося на астероїд, де Кхал, Фурі й Каттер за ці три місяці завершили синтез пального з інфініума. Це означає, що моя місія майже завершена. Машина часу запрацює. Мені залишається лише зробити останній крок і повернутися додому.

Але чи хочу я цього?

Я все частіше ставлю собі це питання. Моє життя вдома здається чимось далеким і розмитим. Там я був звичайною людиною, яка жила звичайним життям. Тут же я став частиною чогось більшого. Мої нові здібності, мій симбіонт — усе це робить мене сильнішим, але справа не тільки в цьому.

Я дивлюся на Ліе, і мій розум говорить одне: «Ти мусиш повернутися». Але серце підказує інше. За пів року тут я не лише навчився нового, я відчув життя по-справжньому. Я знайшов мету, яку не можу покинути. Я знайшов людей, які стали для мене сім’єю. І я знайшов її.

А що буде, якщо я піду? Чи зможу я жити, знаючи, що залишив тут незавершену місію, незакінчену історію?

***

Ми відлітали зі Столиці Співдружності під яскравий блиск її орбітальних станцій. Місто планета, що виглядало, наче пульсуючий центр галактики, залишилося позаду, а наш корабель пірнав у холодну темряву космосу. На містку панувала спокійна, майже буденна атмосфера: кожен із нас займався своєю справою, і це давало ілюзію стабільності.

Рос, який тільки-но приєднався до нас після кількох тижнів у центральному офісі компанії, був у чудовому настрої. Його голос лунав по внутрішньому зв`язку, де він спілкувався з Ліе та Куком.

— Лише за останній місяць ми збільшили капітал у двічі! — із гордістю повідомив він. — Попит на новітні косметичні імпланти “Ельфові вуха”, перевершує всі прогнози. Ми навіть замислюємося про додаткове виробництво.

Кук, відкинувшись у кріслі, хмикнув:— От же, наш новий директор вловив тренд. Може, й собі такі зробити?

Ліе лише посміхнулася, її погляд був спрямований на голопроекцію. Вона перевіряла останні показники, перед стрибком у гіперпростір.

Я слухав їх, але моя увага була розсіяною. В середині мене росло незрозуміле відчуття тривоги, мовби щось невидиме стискало груди. Це було схоже на легкий вітерець, який передує бурі. Я відчував це на інстинктивному рівні, але ніяк не міг знайти причину.

— До стрибка в гіперпростір залишилося десять секунд, — оголосив ШІ корабля своїм характерним холодним голосом. — Починаю зворотний відлік.

Я помітив, як Ліе кинула на мене швидкий погляд.

— Дене, ти сьогодні якийсь напружений, — сказала вона. Її голос був як завжди м'яким. — Щось сталося?

Я спробував усміхнутися, хоча це вийшло слабко.— Ні, усе гаразд. Просто втомився. Нерви. Хочу трохи відпочити.

Вона подивилася на мене довше, ніж зазвичай, ніби намагається прочитати щось між рядків. Але нічого не сказала. Я лише кивнув їй і телепортувався з містка, прямо до своєї каюти.

Свіши в крісло і закривши очі, я спробував розібратися зі своєю тривогою. Але важкість останніх днів дала про себе знати. Занурюючись у сон, я ще чув як ШІ промовив, що ми у гіпері і до виходу залишається стандартних сім хвилин.

Ледь заснув, як світ вибухнув хаосом. Потужний поштовх кинув мене на стіну, вибиваючи повітря з легенів. Удар був таким сильним, що я на мить втратив відчуття реальності. Світло згасло і повернулося, мигнувши, мов блискавка. У голові задзвеніло, а ноги підкосилися.

Із динаміків лунала сирена. Її звук пронизував вуха, створюючи атмосферу тотальної паніки. Я підвівся, хитаючись, і одразу спробував телепортуватися на місток. Нічого. Система телепортації була недоступна.

— ШІ! Що за хрінь? — закричав я, намагаючись перекричати сирену.

— Не зрозумі запитання, Дене, — промовив ШІ

— Що сталося? — втрачаючи терпець крикнув в порожнечу.

— Корабель у критичному стані, — повідомив ШІ, його голос залишався незмінно спокійним, але тепер це звучало моторошно. — Ми були вирвані з гіперпростору. Більшість систем пошкоджені або не функціонують.

— Що з екіпажем? — Я ледве промовив це запитання, відчуваючи, як серце калатає в грудях, мов шалене.

— Ліе та Кук знаходяться на містку. Вони у комі внаслідок травм від перевантаження. Автоматичні аптечки вже розпочали стабілізацію їх стану. Рос пер***ває у своїй каюті — стан невідомий.

Мені стало важко дихати. Кожне слово ШІ різало мене, мов гостре лезо.

— Чому це відбулося? — запитав я, намагаючись зібратися з думками.

— У вантажному відсіку, спрацював невідомий пристрій, який перервав гіперстрибок.

— Як він там опинився?

— Припускаю, пристрій було підкладено у ваш човник, коли ви пер***вали на планеті Співдружності, — так само монотонно відповів ШІ. — Враховуючи на наслідки, з стовідсотковою гарантією можу сказати, що це артефакт древніх. У Співдружності немає таких технологій. В момент активації, мені лише вдалося на максимум активувати гравітаційні компенсатори і захисне поле, щоб корабель не розірвало.

— Отжеш лайно.

— Який стан корабля? — запитав я, намагаючись зібратися з думками.

— Гіпердвигун повністю вийшов із ладу, — відповів ШІ. — Головний реактор, навігаційні системи, проти метеоритні щити та внутрішня система телепортації не працюють. Система життєзабезпечення функціонує в аварійному режимі. Внутрішня системи безпеки не активна.

Я спробував дихати повільніше, збираючись думками.— Що я можу зробити?

— Необхідно вручну перезапустити головний реактор, — повідомив ШІ. — Без цього системи не відновляться.

Я готувався запитати, як саме це зробити, коли ШІ додав:— Є ще одна проблема. Хоча дальні сенсори не можуть сканувати навколишній простір, я фіксую фізичні спроби проникнення у вантажне відділення.

Ці слова пройшли крізь мене, як блискавка.— Що? Хто це?

— Даних недостатньо, — відповів ШІ. — Але зловмисники застосовують фізичний вплив на зовнішні шлюз вантажного відділення. Замки активовані, але я не впевнений, що вони витримають.

Я стиснув кулаки, відчуваючи, як усередині закипає адреналін. Це була не просто аварія. Це був напад.

— ШІ, підготуй інструкції для перезапуску реактора. І відслідковуй будь-які зміни в загрозі у вантажному відділенні та стані екіпажу.

— Прийнято, але рекомендую діяти швидко.

Сирена враз затихла, залишивши після себе гнітючу тишу, і лише тьмяне червоне світло нагадувало, що з кораблем щось не так. Я вдихнув кілька разів, вдягнув бойовий скафандр і намагаючись зібратися з думками вийшов з каюти.

Темрява коридорів стискала мене, ніби я рухався крізь глибокий океан, де не було ні кінця, ні краю. Аварійні вогні мерехтіли, створюючи на стінах примарні тіні, які здавалося, спостерігали за кожним моїм рухом. Корабель, який завжди був домом, тепер став схожим на чужорідний лабіринт, повний загроз.

Мої кроки лунали глухо, немовби це була не сталь під ногами, а пустота. "Пірати? Корпорації? Чи, можливо, щось гірше?" — ці думки крутилися в голові, мов стривожені птахи. Холодний страх почав підкрадатися до мене, але я жорстоко придушив його. Зараз не час для страху.

— Дене, у вас залишилося дві хвилини сорок секунд, — сухо прозвучав голос ШІ.

Дві хвилини. Якби не симбіонт, я б навіть не дійшов до цього місця живим, мене б просто розмазало по стіні каюти. Але навіть із симбіонтом я відчував, що час грає проти мене. Мої друзі… Ліе та Кук були пристебнуті в пілотських кріслах за протоколом, і це, можливо, врятувало їх від загибелі. Але що з Росом? Чи він пережив перевантаження?

— Вони намагаються розрізати корпус у вантажному відсіку, — додав ШІ. Його голос, завжди спокійний і врівноважений, цього разу здавався ніби схвильованим. — У тебе залишилося дві хвилини десять секунд.

Моє тіло працювало швидше, ніж думки. Я мчав коридорами, сподіваючись, що інструкція по перезапуску реактора, яка спливла в пам’яті, виявиться правильною. Центральна секція. Поворот важеля вправо і на себе. Витягти квантовий стартер. Перезапуск. Повторити все у зворотному порядку. Я знав цю процедуру, ніби тренував її все життя, але це була ілюзія — я ніколи не робив цього раніше.

Інженерний відсік зустрів мене іскрами і червоним світлом аварійних ламп. Повітря тут було густе, насичене запахом гару й чогось невизначеного, що нагадувало озон. Здавалося, що сама атмосфера відсіку пручалася моїм діям.

Мої руки рухалися швидко, але всередині все кричало, що часу майже немає. Я хапався за кожен важіль, повертав його, як у сповільненому сні, хоча насправді все відбувалося блискавично. Квантовий стартер вислизнув із роз'єму з м'яким клацанням, і я майже відчув, як енергія почала повертатися в систему.

— Перезапуск виконано. Системи поступово відновлюються, — повідомив ШІ, але його тон був усе ще напруженим.

Корабель ожив. Я відчув, як вібрація двигунів почала розповзатися по металу, як серце, що почало битися знову. Спрацювала система пожежогасіння, точково заливаючи спалахи вогнища. З прихованих ніш виїхали ремонтні дроїди і почали виправляти наслідки аварії.

— Вантажний відсік, — буркнув я собі під ніс і кинувся бігти.

Коридори тепер здавалися ще довшими. Час розтягувався, кожна секунда здавалася вічністю. Нарешті я досяг шлюзу і заглянув через вікно розсувних дверей.

Але вже було пізно.

У корпусі вантажного відсіку був вирізаний отвір діаметром близько двох метрів. Краї металу виглядали, ніби їх розплавили. Серед уламків і тіней я не міг розібрати деталей, але було зрозуміло одне — хтось проник всередину.

Я вдивлявся, намагаючись розгледіти хоч щось. Відчуття небезпеки наповнювало мене до країв.

Швидко витягнув з-за плеча ПГ-Мку і первірив заряд. Система мого бойового скафандра моментально активувала шолом і захисне поле. Тепер я був готовий до найгіршого, хоча ситуація вже й так балансувала на межі катастрофи.

Двері шлюзу відкрився, в пробоїну почало витягувати повітря і мен потянуло до неї. Ші закрив шлюз, і мене зустріла хаотична картина: перевернуті контейнери, пошкоджене обладнання, і спотворений метал корпусу. Темрява вантажного відсіку, освітлена лише аварійними лампами, ховала небезпеку. Я рухався вперед, тримаючи плазмову гвинтівку напоготові. Здавалося, кожна тінь могла стати ворогом. Раптом, із-за човника, що стояв по центру вантажного відсіку, виринула тінь. Я лише напружитися, коли раптом ШІ повідомив:

— Системи безпеки відновлено. Плазмові турелі активовано.

Із стелі виринули дві турелі, їхні дула засвітилися синім полум’ям. Вогонь спалахнув, пробиваючи морок, і потужні постріли обрушилися на невидиму загрозу, приховану за човником. Вибухи та спалахи світла освітлювали вантажний відсік. Поки тривала перестрілка я почав обходити човник, пересуваючись за контейнерами аби не виказати себе. Раптом одна з турелей замовкла — її було знищена. Я швидко зазирнув за човник і побачив їх: двометрові людиноподібні роботи, які були елітною охороною керівників корпорацій. У кожного по чотири маніпулятори в яких тримали плазмові гвинтівки, а в центрі голови пульсував хрестоподібний роз’єм, який світився червоним світлом. Енергетичні щити навколо цього монстра мерехтів, поглинаючи постріли від турелі. Один з робутів вже був знешкоджений, але другий методично розстрілював останню турель, і вона не витримала його натиску.

Швидко прицілившись, я випустив три плазмові гранати. Їхні вибухи миттєво знешкодили захисне поле робота. На автоматі, перемкнув ПГ-Мку на максимальну потужність. Постріл пробив голову робота, той завмер і за секунду впав. У цей момент я відчув різкий удар, мене охопило полум’я плазми. Захисне поле скафандра поглинуло постріл. Ледь втримавшись на ногах, я встиг сховатися за металевий контейнер, розуміючи що ворогів більше. На проекції шолома, я побачив показники. Щити десять відсотків, заряд гвинтів п'ять і помалу відновлюється.

— Дене, на зовнішньому корпусі зафіксовано ще три об’єкти, які проникають всередину, — повідомив по внутрішньому зв'язку ШІ.

Я виглянув обережно з укриття. У вирізаному отворі корпусу вже пролазили три такі ж роботи. Ситуація погіршувалася з кожною секундою.

Не вагаючись, я випустив ще три плазмові гранати у напрямку ворогів. Один із роботів похитнувся, і я скористався моментом, прицілившись у суглоб його ноги. Постріл виявився влучним: кінцівка підкосилася, але робот втримав рівновагу завдяки маніпулятору.

Я вилаявся.

— ШІ, яка ситуація з кораблем? — прошепотів в шолом, намагаючись стримати хвилю відчаю.

— Життєзабезпечення стабільне. Маршові двигуни функціонують. Навігація і зовнішні сканери активні. Протиметеоритний щит та дублюючий гіпердвигун будуть доступні через п’ять хвилин.

— Трясця! У мене немає п’яти хвилин! — вилаявся я. — Негайно активуй маршові двигуни. Починай обертати корпус на 360 градусів поперек осі. Може, це трохи їх затримає.

— Наказ виконую, — відповів ШІ.

Я відчув, як корабель почав повільно розкручуватися. Контейнери заскрипіли, рухаючись під дією інерції. Цей маневр може дати мені кілька дорогоцінних секунд, але не вирішить проблему. ШІ почав транслювати мені картинку з камер. Один з металевих контейнер полетів в роботів, але міцні маніпулятори захопили його неначе це пір'їна і відкинули в інший бік.

«Якщо це кінець, то я зроблю все, щоб він став яскравим», — подумав я, презаряджаючи гвинтівку плазмовими гранатами.

Ховаючись за контейнером, відчував, як простір довкола мене ніби вібрує від пострілів і вибухів. Шолом скафандра відфільтровував гучність, але все одно било по вухах.

Раптом у внутрішньому зв’язку пролунало:— Ден, не висовуйся, це моя битва!

Я ледь встиг повернути голову, як переді мною промайнув силует Роса. Він перескочив контейнер, тримаючи спис теріанців. Його постать рухалася з такою швидкістю, що здавалося, ніби переді мною не людина, а бойова машина.

Рос врізався в купу роботів, і його спис з легкістю пробив голову одному з них, розірвавши механізм на шматки. Від поштовху голова робота з тріском відірвалася, впала на підлогу, залишивши позаду хмару іскор і диму.

Сержант рухався, як ураган. Потужними ударами він почав розправлятися з іншими. Маніпулятори роботів хаотично металися, намагаючись завдати удару, Їхні бластери стріляли в порожнечу, сержант був занадто швидким. Кожен його рух – ідеально розрахований. Роботи падали один за одним, перетворюючись на купи уламків.

Через кілька секунд вантажний відсік опинився вкритим залишками знищених машин. Я, спостерігаючи за цим видовищем, відчув захват, змішаний із холодним жахом. Штучний інтелект корабля раптово перервав тишу:

— Активовано систему дальнього сканування. Виявлено стелс-крейсер на відстані 30 тисяч кілометрів. П’ять абордажних човнів наближаються до нашого корабля.

Рос не розгубився.— Ден, мені потрібна твоя допомога. ШІ, вирівняй корабель так, щоб отвір у корпусі був направлений на човни!

Сержант підійшов до одного з великих металевих контейнерів і ввів код на його панелі. Зсередини з механічним шумом висунулася переносна плазмова гармата. Я відйшов, побачивши зброю, яка у вмілих руках, могла знищувати навіть кораблі класу корвет. Ми разом перенесли її до отвору. Рос активував гармату — вона розклалася, трансформуючись у бойову позицію. Перед нами засвітився захисний енергетичний щит.

Рос сів за управління і крикнув:— Кадете, на тобі боєкомплекти!

Я кинувся до відкритого контейнера, схопив два енергетичні елементи й швидко доставив їх сержанту.— Мінус один! — вигукнув Рос, коли постріл гармати перетворив один із човнів на вогняну кулю.

Але ворог не стояв на місці. Я відчув, як плазмові постріли почали влучати по обшивці корабля та захисному щиту гармати.— ШІ, яка ситуація?— До активації проти метеоритного щита й гіпердвигуна залишилося дві хвилини. Вороги досягнуть корабля, через шістдесят секунд.

Рос перезарядив гармату й, не зупиняючись, продовжував стріляти:— Мінус два!

Ситуація ставала все напруженішою.— Ден, бери всіх і катапультуйтеся в рятувальних капсулах! — вигукнув Рос. — На борту їх чотири. ШІ, відстріли зараз дві капсули. Якщо ворог не відкриє по них вогонь, катапультуйтеся. У кожній капсулі є місячний запас повітря й їжі на двох. Аварійні маяки активуйте через тиждень.

— Я не залишу тебе! — відповів Ден.— Це наказ кадете, і він не обговорюється! — відрізав Рос.

Я відчув, як мене охоплює гнів і відчай:— Срав я на такі накази. Я з тобою.

Рос припинив стріляти, повернувся до мене і посміхнувся:— Ден я виграю вам час. Мені буде простіше вибратися без вас. Твоє завдання — врятувати Кука й Ліє. ШІ, телепортуй його на місток!

Раптом я відчув, як моє тіло огорнуло світло телепортації. Не гаючи часу, я переніс непритомного Кука до капсули, підключив його до автоматичного реаніматора й пристебнув ременями.

ШІ повідомив:— Рос знешкодив третій човник, але два інші примагнітилися до обшивки. Роботи пробираються через отвір у корпусі. Енергетичний щит активовано.

Я підхопив Ліє на руки, заніс її до іншої капсули й закріпив.— ШІ, яка ситуація з першими двома капсулами?— Вороги їх не атакують. Їм потрібен корабель, а не екіпаж.

— Катапультуємося! — наказав я й відчув характерний поштовх, коли капсула відірвалася від корабля. На екрані я бачив, як ми віддаляємося від нашого корабля. Мене цікавило, як корпорація дізналася про корабель, адже ми були обережні і намагалися не світити його?

В шоломі я чув як ШІ розпочав зворотний відлік до гіперстрибка:— 10, 9, 8….

Якщо корабель стрибне в гіпер, у Роса буде шанс врятуватися і підібрати нас пізніше.

І тут це сталося. Я відчув сильний сплеск енергії. Наш корабель згас, немов свічка у вакуумі. Протиметеоритний щит впав. Сопла гіпер двигуна завмерли. Це застосували ЕМІ - зброю. Я побачив, як стелс-крейсер корпорації зняв маскування й захопив наш корабель силовим променем притягуючи до себе. Все це виглядало, наче щука, що роззявила пащеку, заковтує карася.

Мене охопило розчарування і безпорадність. Важкість усвідомлення ситуації тиснула на мене з усіх боків, як вакуум космосу. У голові все кричало: "Ти не можеш просто собі сидіти тут! Рос там сам, а ти просто тікаєш?!" Я вже був готовий повернути рятувальну капсулу й повернутися до нашого корабля. Хотів втиснути себе назад у цю пекельну битву, щоб хоч якось виправити ситуацію, але в цей момент помітив щось неймовірне.

Наш корабель, що майже повністю зник у вантажному відсіку стелс-крейсера корпорації, несподівано почав розчинятися в срібному вирі. Це було схоже на ланцюгову реакцію: спершу хвилі сріблястого пилу накрили наш корабель, але за секунду вони плавно, мов повільний, смертоносний танець, поглинули задню частину стелс-крейсера. Металевий корпус почав руйнуватися, наче був зроблений із крихкого скла.

"Невже це…" — мої думки завмерли, коли я зрозумів, що саме відбувається. Рос активував "Судний День". Останній, незворотний захід. Ця зброя могла перетворити будь-який об'єкт на хмару наночастинок, але її використання означало одне: кінець для всього живого в епіцентрі. Рос вирішив пожертвувати собою, щоб знищити корабель корпорації, їхню команду, їхню можливість захопити нашу технологію.

Це усвідомлення підкосило мене. Жах побаченого змішався з безпорадністю та люттю. Я впав у крісло капсули, відчуваючи, як слабкість проникає в кожну клітину мого тіла. Сльози наверталися на очі, але я стискав кулаки, намагаючись стримати емоції.

На екрані залишався лише срібний вир, що колись був крейсером корпорації. Ще кілька секунд – і вся гігантська структура остаточно зникла, розпавшись на блискучі частинки, що розсипалися у світлі зірок. Тепер ця хмара бойових нанороботів буде притягнута магнітною силою найближчої зірки та поглинута її розпеченим ядром. Забравши з собою смертоносну силу та знищені кораблі.

Мені хотілося кричати. Від болю, від люті, від відчаю. Життя сержанта Роса, його відвага і рішучість згоріли в цьому вогні разом із ворогами. Він дав нам шанс вижити, але ціна цього шансу була занадто високою.

Крізь мерехтіння зірок у ілюмінаторі я побачив, як срібна хмара поступово зникає. Я сидів, дивлячись на те, як усе закінчується, і відчував, як мене розриває біль. Цей вибух, ця самопожертва були водночас трагічними й величними.

Я більше не міг дивитися. Закрив очі, спробував приглушити біль, але він нікуди не зник. Переді мною було лише одне питання: чи була ця жертва вартісною?

Ліє поворухнулася. Її тихий стогін повернув мене до реальності. Я обернувся до неї і побачив, як вона повільно розплющує очі. Її погляд був слабким, але коли вона побачила мене, її губи злегка, торкнулась усмішка.

— Що сталося? — запитала вона тихо, її голос був таким слабким, але я відчув у ньому життя.

Я глибоко вдихнув. Було важко зібратися, але я змусив себе говорити.

— Все гаразд, ми у безпеці. — ковтаючи комок в горлі, відповів їй. — Пізніше все розповім. Відпочивай.

Я намагався звучати впевнено, хоча кожне слово тремтіло, злітаючи з моїх уст.

Перевіривши показники здоров'я Ліе, вколв їй снодійне і суміш для відновлення мозку, після крововиливу. Зараз треба протриматися поки нас віднайдуть. Скільки це займе часу мені було невідомо. Ми були далеко від торговельних шляхів і очікувати на швидку допомогу не варто. Хіба будемо сподіватися, що якісь контрабандисти оминаючи патрулі зазирнуть в цю систему. Цікаво що з Куком, Як його стан? Я налаштував приймач на частоту його капсули і спробував викликати його. Але відповіді не було.

Я глянув на панель капсули і активував аварійний маяк. Перед нами відкривався нескінченний космос. Які ще випробування він нам готує?

???? Шановний читачу!

Якщо тебе захопила книга із серії "Ключ до майбутнього", додавай до Бібліотеки, став лайк і слідкуй за новими публікаціями!

Це допоможе стежити за оновленнями та стане чудовою мотивацією для мене, як автора, продовжувати писати.

Дякую за підтримку! ????