Раді Вас бачити!

Ми повернулися на корабель, коли тіні від заходу сонця вже встигли заповзти на океан, перетворивши його на химерний пейзаж, де світло й темрява перепліталися в повільному танці. Повітря все ще тримало тепло мегаполісу, але з кожним кроком углиб судна ця відчутна пульсація життя зникала, поступаючись знайомій прохолоді бортових систем.

Ліе й Фурі були у піднесеному настрої після вдалого шопінгу. Їхні легкі усмішки та жарти заповнювали простір, ніби вони випромінювали власне світло. Я ж відчував, що під шурхотом пакетів, наповнених новими придбаннями, криється особлива радість, яку могли зрозуміти тільки вони.

— Ну, і як ваші покупки? — Рос, як завжди, стояв, склавши руки на грудях, із легким скепсисом у голосі.

— Неймовірно, — відгукнулася Ліе, кидаючи на стіл невеликий футляр. Її голос звучав упевнено, але очі все ж видали ту іскру задоволення, яку вона, здається, намагалася приховати.

— Тоді, може, і мені треба подумати про офіційний костюм? — з легким сумнівом запитав я, оглядаючи їх мініатюрний парад із пакунками.

— Тобі не треба, — відповів Рос, як завжди спокійний і виважений. — Кадетська форма чудово замінить будь-який костюм.

Він повернув голову до мене, і його холодний погляд пом'якшав:— Ден, ходімо, покажу, дещо.

Каюта Росса виявилася такою ж, як і він сам: стриманою, без зайвих деталей, із функціональним мінімалізмом, який ніби мовчки підказував, що тут усе має своє місце.

Він дістав невеликий сірий обруч із шухляди та простягнув мені.— Надягай.

Я обережно взяв обруч, відчуваючи, як його холодний метал ковзнув по моїх пальцях.— І це все? — запитав я з підозрою.

— Це все, — коротко відказав Рос.

Як тільки обруч торкнувся моєї шиї, я відчув легке поколювання. За мить він випустив вузькі смуги світла, що швидко обвили моє тіло, формуючи одяг. Я здивувався, як швидко й точно однострій підлаштувався під мене. Темно-синя тканина із срібними вставками відчувалася легкою, але міцною, як ніби це була не тканина, а щось значно досконаліше.

— А мені личить, — промовив я з посмішкою, роздивляючись себе у відображенні.

Рос кивнув, зберігаючи свою звичну стриманість, але підморгнув мені.— Форма личить усім чоловікам.

Я повернувся до кают компанії, де вже чекали Кук та Фурі. Як тільки увійшов, майже відразу зіткнувся з Ліе. Вона стояла біля дверей, і побачивши мене у формі, на мить завмерла. Її погляд ковзнув по моїй постаті, а вуста відкрилися, ніби вона хотіла щось сказати.

Вона була одягнена в червону сукню з витонченим орнаментом, який ніби танцював кожного разу, коли вона ворушиться. Її постать здавалася досконалою, а крій сукні підкреслював ту витонченість, якої раніше я не помічав.

На мить ми обоє завмерли, ніби не могли підібрати слів.

— Тобі пасує форма, — нарешті сказала вона, голосом трохи тихішим, ніж зазвичай.

— Ти... приголомшлива, — лише це вдалося вимовити.

Вона ледь усміхнулася, її щоки стали рум’яними.

Ми мовчали декілька секунд, але в цьому мовчанні було більше, ніж у словах.

Потім усі вчетверо — я, Ліе, Фурі й Кук— вирушили до маєтку графа Паулі Нів Третього. Нас зустріла та сама синьошкіра дівчина, яка вчора зустрічала нашу делегацію. Вона була бездоганно ввічливою, а її голос, дипломатичним.

— Вітаю вас, — сказала вона, вклонившись. — Прошу слідувати за мною.

Маєток був вражаючим. Ми увійшли до великої зали, яка, здавалося, випромінювала розкіш. Високі стелі з хитромудрими різьбленими арками підтримувалися колоннами з чорного мармуру. На стінах висіли портрети членів родини графа, а підлога із золотої мозаїки відображала світло численних канделябрів.

У центрі зали стояв граф. Він був старим, але його аристократична постава та гордий погляд видавали в ньому людину, яка колись керувала світом. Військовий мундир із численними відзнаками лише підкреслював це.

Кук представив нас:— Графе Паулі Нів Третій, дозвольте представити мою доньку Ліе, та друзів Дена і Фурі.

Граф із легким поклоном відзначив:— Ваші супутниці, професоре, надзвичайно чарівні.

Ліе й Фурі ввічливо кивнули у відповідь.

Граф підійшов до столу й узяв голографічний планшет, який подала йому його помічниця.— Професоре Лартоне, це останній крок для завершення угоди.

Кук доторкнувся до проекції великим пальцем, і планшет видав м’яке повідомлення:— Угода завершена. Кук Лартон офіційно стає власником компанії «Імперіал Галаксі».

Граф усміхнувся:— Вітаю. Формальності завершено, тепер прошу до столу.

Великий круглий стіл був накритий зі смаком: витончені страви, які видавалися майже витворами мистецтва, напої в кришталевих келихах.

Розмови за столом плавно переходили з теми на тему. Граф, дивлячись на мене, говорив про свої молоді роки:— Ви нагадуєте мені мене самого. Молодого, амбітного, з тією жагою до життя.

Кук обережно запитав:— Графе, ви не шкодуєте про угоду?

Той зітхнув.— Мені майже 300 років. На омолодження у мене немає ні ресурсів, ні бажання. Мій час добігає кінця, профессоре. У мене немає спадкоємців.

Він на мить замовк, а потім додав:— Після того як моя дружина дізналася, що наш єдиний син загинув під час експедиції, вона наклала на себе руки. Я витратив усе, що мав, на спроби знайти його. Урешті-решт мені це вдалося — аварія на віддаленій планеті. Але це коштувало мені більше, ніж я міг дозволити.

Його слова заповнили залу тишею. Усі мовчали, відчуваючи важкість його спогадів.

Граф підняв келих і сказав:— Але зараз усе це в минулому. Сьогоднішній день — новий початок. За ваш успіх, професоре Лартоне, і за нові можливості.

Ми підтримали його тост, відчуваючи змішані емоції. Графові слова залишили в моїй душі дивний відгук, нагадуючи, що навіть у світі технологій, багатства й могутності справжні трагедії залишаються такими ж болючими, як і тисячі років тому.

***

Вечір йшов за планом, жива музика, смачні страви, танці, дзвін келихів — усе це створювало атмосферу вишуканості та спокою. Але спокій, як це часто буває, завжди тимчасовий.

Вечеря наближалася до кульмінації, коли до нашого столу підійшов капітан охорони графа — кремезний чоловік із суворим поглядом, що говорив про роки служби в бездоганній дисципліні. Він нахилився до господаря вечора і щось прошепотів.

Граф, спершу злегка роздратований, махнув рукою:

— Це може почекати, капітане. Ви бачите, я зараз із гостями.

— Ваша світлість, — наполягав капітан, голосом у якому не було й тіні сумніву, — ця інформація вкрай важлива.

Граф нахмурився, опустив келих із напоєм і, зітхнувши, вибачився перед нами:

— Дорогі друзі, прошу пробачення. Мушу на хвилинку відлучитися.

Його голос залишався ввічливим, але в тоні відчувалася стурбованість. Він підвівся й попрямував за капітаном у дальній куток залу, де розмова продовжилася.

Я сидів поруч із графом, тому мимоволі чув уривки їхньої бесіди. Але на цьому все не закінчилося. Симбіонт у моєму тілі несподівано підсилив мої органи чуття, і я раптом почав розрізняти навіть те, що мав би не чути.

— Приватний флот корпорації "НаноТех" висить на орбіті Ельдорадо, — шепотів капітан. — Десять фрегатів, два крейсери й лінкор.

— Це що, якась провокація? — голос графа звучав жорстко, хоча й приглушено. — Чому вони тут?

— Вони вимагають від оборонного флоту Ельдорадо та керівництва планети надати доступ до даних всіх жителів і відвідувачів.

Я ледве втримався, щоб не подати виду, наскільки це мене зацікавило.

— Це абсурд! — різко відповів граф. — Їхні вимоги суперечать не лише політиці конфіденційності Ельдорадо, але й усім законам Співдружності.

— Їхні дії стають дедалі нахабними, — погодився капітан. — Але, здається, це якось пов’язано з вчорашнім переполохом у їхньому центральному офісі.

Граф замовк, ніби переварюючи почуте. Після паузи додав:

— Дякую, капітане. Я сам спробую з’ясувати, що відбувається.

Він повернувся до столу, вибачився ще раз і оголосив, що змушений тимчасово відлучитися. Я спостерігав, як він швидко попрямував до сусідньої кімнати, зачинивши за собою двері.

Ми з Куком обмінялися поглядами, але промовчали. Через внутрішню мережу я передав всій команді почуте під час розмови графа з капітаном охорони.

— Спробуй з’ясувати, що зараз відбувається, — попросив Кук

Я кивнув і зосередився. Моя свідомість ніби ізолювалася від шуму навколо: музика, дзвін посуду, голоси гостей — усе відступило вдалину. Далі сталося щось дивне. Я не лише почув голос графа, але й побачив, що стіна між залом і сусідньою кімнатою ніби зникла, відкриваючи мені внутрішню сцену.

Граф сидів за широким столом, а перед ним сяяла голограма — худорлявий чоловік середніх років із гострим поглядом.

— Курте, я не повірю, що людина твого рівня не знає, що відбувається, — говорив граф. Його голос був спокійним, але з-під цього спокою пробивалася сталь. — Що ти приховуєш? Признавайся.

— Гаразд, Пауле, — відповів Курт після короткої паузи. — Але ми тоді в розрахунках.

Граф кивнув.

— Вчора наші сервери було зламано. Я не знаю, що саме викрали, бо доступ до тих даних обмежений навіть для мене. Але це щось дуже важливе. Ниточки ведуть до Ельдорадо.

Граф напружився.

— Отже, вони пригнали флот на орбіту? Що вони збираються робити?

— Вони вже тиснуть на Раду Співдружності, — відповів Курт. — Думаю, очікують на дозвіл, щодо повноважень на планеті. І те, як агресивно вони ведуть переговори, то дозвіл буде отримано за 10-12 годин. А потім, керівництво Ельдорадо разом з президентом, має сприяти корпорації у розслідуванні, і якщо необхідно усіх затримувати і перевіряти.

Граф обурився:

— Це безглуздя! Затримувати всіх, хто покидає планету?

Курт знизав плечима.

— Я лише передаю, що знаю. Удачі, Пауле.

Голограма зникла, залишивши графа на самоті.

Я передав почуте команді, і вже за кілька хвилин граф повернувся до столу. На його обличчі читалося занепокоєння.

— Щось трапилося? — запитав Кук, не приховуючи цікавості.

Граф поглянув на нього, оцінюючи.

— Ви чи ваші друзі маєте якісь зв’язки з корпорацією "НаноТех"?

— Ми? — Кук навіть не ворухнувся. Його голос звучав настільки спокійно, що я майже сам повірив. — Нас із корпорацією нічого не пов’язує. Скажу більше ми збираємося грати на їх території. Власне для цього нам і потрібна була ваша компанія.

Граф уважно дивився на нього, перш ніж коротко кивнути.

— Я вам вірю. Але мушу попередити: якщо ви таки маєте якесь відношення до того, що сталося, краще мені про це сказати.

Кук ухильно посміхнувся.

— Ми не маємо жодного уявлення про що ви говорите.

— Гаразд, — граф втомлено потер чоло. — Я не звинувачую вас. Знаю, що ця корпорація здатна на все. Колись вони завдали мені великих збитків. Якщо вам потрібна допомога, скажіть. Я допоможу вам залишити планету.

Його слова прозвучали як обіцянка. Мати в союзниках таку людину було б дуже корисно. Адже я вже знав: цього разу ми грали проти могутнього ворога.

***

Граф Паулі Нів Третій ще довго підтримував нашу бесіду, випромінюючи витончену аристократичну стриманість. Його манери нагадували відшліфовану кам’яну статую: кожне слово обмірковане, кожен жест сповнений величі. Проте я відчував — за цією маскою столітньої мудрості ховається глибока втома і лише до нас він виявляв неприхований інтерес. Можливо тому що ми були не з його кола, а можливо і справді йому було цікаво.

Коли вечір добігав кінця, Кук, як завжди, зберігаючи зовнішній спокій, активував внутрішній канал зв’язку. Його погляд зупинився на графі, ніби оцінюючи, наскільки цей чоловік може бути союзником.

– Рос, – повідомив він, його, хоча обличчя залишалось незворушним. – У мене питання: чи Меріан справді щось витягнув із серверів корпорації?

На іншому кінці зв’язку запанувала пауза. Здавалося, Рос обдумував відповідь.

– Ми можемо спитати його самого, він поруч, – нарешті прийшло повідомлення.

Каттер, який приєднався до розмови, виглядав мовчазним, але винуватим. Його силует у мережі був тьмяним, немов він боявся привертати до себе зайву увагу.

– Я не планував… спершу, – зізнався він. – Але в системі був баг. Захист серверів “НаноТех” мав лазівку, і я… просто не втримався. Потягнув кілька файлів.

Рос видихнув. Його звичайний спокій на цей раз дав тріщину, але він швидко опанував себе.

– Кілька файлів? Це точно? Що саме ти витягнув?

Меріан знітився..

– Ну, фінансові звіти, якісь архіви .. і… щось під назвою проект “Гармонія”.

Кук на секунду закрив очі, ніби зважував ситуацію. Його обличчя залишалося непроникним, як і завжди.

– Добре, – відповів він. – Але тепер ми повинні діяти швидко. Каттер, переведи всі кошти які ти накопичив на найближчу філію Галактичного банку. Вкажи отримувач Ліе Лартон. Скільки це займе часу?

– Пів години, не більше, – відповів Каттер.

– Чудово, – сказав Кук. Потім звернувся до Роса: – Подбай про острів. Нам не можна залишати нічого, що може навести їх на нас.

Рос коротко кивнув.

Кук перевів погляд на меріана, і його голос набув гостроти:

– Що з тілом справжнього Каттера?

– Човник впав за п’ять кілометрів від острова. Він зараз на глибині п`яти кілометрів під водою. Тіло разом із ним, – відповів той. – Я засипав усе піском, і навряд чи хтось знайде це місце.

Кук вдивлявся у мережу, аналізуючи почуте. Здавалося, він був задоволений відповіддю.

– Добре. Але тепер нам треба діяти обережно. Усе має бути бездоганно.

Через деякий час Кук підсів до нас із Ліе. Його обличчя було як завжди незворушним, але в очах я побачив напругу.

– Нам треба відвідати місцевий банк, – сказав він. – Заберемо кредити на холодному гаманці. Ліе, це твоє завдання. Ден, ти підеш з нею.

Я кивнув, не ставлячи зайвих запитань. Мені було достатньо його тону, щоб зрозуміти як це важливо.

Коли прийшов час прощатися з графом, Кук звернувся до нього з проханням:

– Ваша світлосте, чи можемо ми скористатися одним із ваших транспортних засобів? Нам треба вирішити невеликі фінансові питання.

Граф посміхнувся, легко й невимушено.

– У моєму гаражі є все що забажаєте. Думаю, ви щось вподабаєте собі.

***

Підземний гараж графа вразив мене своїм масштабом. Освітлення було м’яким, з легким синім відтінком, який підкреслював хромовані деталі транспортних засобів. Серед десятків флаєрів та іншої техніки виділявся аеробайк – справжній шедевр технічної інженерії. Зовні аеробайк нагадував класичний спортивний мотоцикл, але був трохи більшим. Замість коліс – антигравітаційні подушки, що випромінювали м’яке світіння. Обтічний корпус із чорного та сріблястого металу віддавав глибокий блиск, немов відображаючи кожен промінь світла в гаражі. Над місцем пілота та пасажира тремтів напівпрозорий енергетичний обтічник, який мав захищати від вітру на швидкості. Легкі гравітаційні імпульси, що ледь відчуваються під ногами, натякали на його потужність.

– Він розвиває швидкість вдвічі більшу за звукову, – сказала помічниця, помітивши наші погляди. – Це спецзамовлення для сина графа, але на жаль він так і не зміг випробувати його.

Вона жестом запросив мене сісти за кермо. Ліе, тим часом доторкнулася до заколки на сукні і та трансформувала сукню у практичний комбінезон. Вона сіла позаду. Її руки майже відразу обхопили мене за талію, а тепло її тіла відчувалося навіть через одяг.

– Тримайся, – сказав я, глянувши через пелче.

– Уже, – відповіла вона з легкою усмішкою.

Я активував двигун, і аеробайк тихо загудів, наче розбуджений звір. Натиснувши панель керування, я відчув, як транспорт плавно піднявся над землею. Зробивши кілька обережних маневрів, ми вибралися на відкриту повітряну трасу.

***

Ми мчали нічним містом, і відчуття швидкості було майже запаморочливим. Повітряна траса простягалася перед нами, оточена вогнями неонових вивісок і сяйвом голографічних реклам. Аеробайк пірнав у потоки транспорту, залишаючи за собою слід світла.

Я відчував, як серце б’ється швидше. Ця швидкість, цей адреналін – це було щось знайоме й одночасно нове. Ліе притиснулася ближче, її руки міцно обійняли мене.

Шум двигуна, мерехтіння вогнів, пориви вітру, який енергетичний щит добре стримував, – усе це створювало атмосферу, яку важко описати словами. У ці моменти я забув про все. Було лише ми, ніч і безмежний простір міста, що простягався далеко за горизонтом.

Повітряні шари, крізь які ми прорізали свій шлях, здавалися водночас бар’єром і мостом до свободи. Це була втеча – коротка, але така потрібна.

Аеробайк подолав звуковий бар'єр, і повітря, яке розтинав енергетичний обтічник, здавалося майже матеріальним. Гул двигуна, низький і потужний, наповнював мене забутим відчуттям свободи. Я згадав, як колись у своєму світі катався на байку по міських дорогах. Тоді вітер обпікав обличчя, а серце розривалося від радості. Тепер це відчуття повернулося, але на зовсім іншому рівні. Ліе мовчала, її дихання було ледь чутним, але я відчував кожен її подих.

– Ти в нормі? – спитав я, по внутрішньому зв'язку.

– Так. Це неймовірно, – відповіла вона, її голос тремтів від захоплення. – Це як літати уві сні.

Я усміхнувся і направив нас вище. Байк миттєво відгукнувся, залишаючи за собою шлейф світла. Ми летіли між рівнями повітряної траси, минаючи потоки інших транспортних засобів. Час від часу знизу миготіли парки, басейни з підсвіткою, а іноді ми навіть пролітали над гігантськими відкритими ринками, які кипіли життям навіть уночі.

Міський простір змінювався, немов у калейдоскопі. Величні хмарочоси змінювалися тихими кварталами з розкішними особняками. На певний момент я майже забув, що це не прогулянка, а частина місії. Ліе, схоже, відчувала щось подібне. Її захоплені вигуки й тихий сміх змушували мене забути про всі негаразди, хоч би й на кілька хвилин.

Коли ми наблизилися до філії банку, я трохи сповільнив хід. Аеробайк легко приземлився на спеціальний майданчик для транспорту, залишаючи за собою м’який слід у повітрі. Я вимкнув двигун і повернувся до Ліе.

– Це було дивовижно, – сказала вона, трохи розгублено зітхнувши, немов прокинувшись після солодкого сну.

– Схоже ти підсіла на адреналін, – відповів я і, не втримавшись, провів рукою по її волоссю.

Ми обмінялися поглядами, у яких сховалася невимовна вдячність за цей момент.

***

Ми увійшли в приміщення банку, і перше, що вразило мене, – це абсолютна тиша. Жодної людини. Увесь простір був освітлений м’яким, холодним світлом, яке відбивалося від бездоганно білих стін і підлоги. На головній стійці, за захисним енергетичним екраном, стояла дівчина-андроїд. Її бездоганне, технічно досконале тіло було нерухоме – злегка бліда синтетична шкіра, блискучі очі, які здавалися трохи надто великими, та ідеальна симетрія обличчя.

Коли ми підійшли ближче, вона ніби ожила. Її голова плавно піднялася, і тонкі губи склалися в бездоганну усмішку.

– Вітаю у філії Галактичного банку, – проспівала вона солодким голосом. – Чим я можу допомогти вам сьогодні?

– На моє ім’я Ліе Лартон, має бути переказ, – відповіла вона, впевнено зустрічаючи погляд андроїда. – Я хочу забрати усе, на холодних гаманцях.

Я спостерігав за обміном, думаючи про те, що знаю про холодні гаманці. Це була одна з найбільш зручних альтернатив готівці в цьому часі. Невеликий диск, розміром із сірникову коробку, матового золотого кольору. На ньому було невелике поглиблення – коли торкаєшся його, перед тобою у повітрі виникає голограма із сумою, яка на ньому зберігається. Особливість таких гаманців полягала в тому, що вони не були прив’язані до жодного банківського рахунку. Вони існували поза системою, дозволяючи власникові розраховуватися де завгодно і будь з ким. Гаманець можна було захистити ДНК-блокуванням, що унеможливлювало використання сторонніми, але якщо власник залишав його без захисту, будь-хто міг скористатися кредитами.

Андроїд уважно прослухала Ліе, її очі засяяли м’яким світлом, поки вона перевіряла інформацію.

– Так, сума вже переведена і ви відмічені як отримувач, – повідомила вона, плавно нахиливши голову. – Як ви бажаєте отримати кошти?

– На два гаманці, рівними сумами, – відповіла Ліе.

Андроїд кивнула й жестом запросила Ліе прикласти долоню до сканера для ідентифікації. Ліе, не вагаючись, простягнула руку, і пристрій одразу ожив, пробігаючи зеленими хвилями світла по її долоні.

– Процес завершено. Одну секунду, будь ласка, – сказала андроїд.

Енергетичний екран перед нами на мить розтанув, створюючи отвір. Вона простягнула через нього два золоті диски. Ліе взяла їх із легким кивком, подякувала і заховала один у кишеню. Інший вона передала мені.

– Тримай, – сказала вона, дивлячись мені просто в очі.

Я заховав гаманець, але водночас, не міг позбутися відчуття, що за нами хтось спостерігає. Це відчуття було настільки сильним, що я несвідомо обернувся, щоб перевірити, чи хтось не стоїть у темряві банківського холу. Але там було порожньо.

Тим часом андроїд, ніби не помічаючи моєї тривоги, продовжувала:

– Ми також пропонуємо вигідні кредити, іпотеку та інші фінансові послуги. Якщо вам потрібна допомога з інвестиціями, я з радістю…

Ми з Ліе вже розвернулися, і її слова розчинилися у нас за спиною. Вона не наполягала, просто ввічливо побажала нам гарного вечора:

– Дякуємо за візит! Гарного вечора, і нехай ваші фінанси завжди будуть у безпеці.

Ми вийшли з банку, і нічне повітря здалося дивно важким. Ліе йшла поруч, а мене не покидало відчуття небезпеки.

Коли ми повернули за ріг, я побачив їх. Біля нашого аеробайка стояли три постаті. Їхні фігури були приховані тінями.

– Не подобається мені це, – прошепотів я до Ліе, підходячи ближче до незнайомців

Троє постатей стояли біля нашого аеробайка, мов мисливці, що чекали на здобич. Їхні силуети ледь висвітлювались жовтуватим сяйвом вуличного ліхтаря. Я відразу зрозумів: це не випадкові перехожі, а проблеми, які чекали нас із Ліе, бо хтось повідомив про наші справи у банку.

Ті троє мовчали, але коли ми підійшли ближче, один з них, що спирався на наш байк і паралельно крутив в руках якийсь предмет, що дуже нагадував іграшку йо-йо з мого дитинства, заговорив.

– Шановні відвідувачі нашої чудової планети, – розтягнув він слова, насолоджуюсь кожним складом. Його голос був низьким, із легкою хрипотою, і кожна фраза звучала так, ніби він грав у театрі для одного глядача – себе. – Ви забули сплатити за парковку. Але не переймайтеся, ми можемо це виправити. Ба більше, ми із задоволенням проведемо вам екскурсію по найзатишніших місцях нашого курорту. І все, що вам треба зробити – це щедро нам за це заплатити.

Ватажок, невисокий і жилавий, вийшов уперед. Його рухи були занадто розслабленими для такої ситуації. Цей чоловік явно звик до того, що контроль завжди на його боці. У руці він крутив йо-йо – яскраво-біла нитка якого світилася, як розпечена спіраль жарівки.

Його посмішка була холодною, а погляд – впевненим і зухвалим. За його спиною стояли двоє гігантів, представників раси ксентаріанців. Три метри заввишки, вони виглядали справжніми монстрами. Їхня шкіра нагадувала застиглу лаву, покриту тріщинами, які ледве виднілися у тьмяному світлі. Руки були довгими і масивними, більше схожими на лапи горил, аніж на людські кінцівки.

Гіганти мовчали. Їхнє завдання було зрозуміло без слів – паралізатори у великих лапах вже були спрямовані на нас.

Я ковзнув поглядом до Ліе, що стояла поруч. Її обличчя залишалося незворушним.

– А що буде, якщо ми відмовимося від таких... послуг? – запитав я, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині все було напружене, як струна.

Відповідь була очевидною, але я тягнув час. Усе, що мені потрібно, – це слушний момент.

Ватажок знову усміхнувся, але цього разу його усмішка більше нагадувала вовчу.

– О, ми знайдемо спосіб вас переконати, – сказав він і кивнув своїм поплічникам.

Паралізатори клацнули, і я відчув, як все навколо пливе. Запаморочення вдарило раптово, ніби мене накрило хвилею у спекотний день. Мої ноги стали ватними, а перед очима попливли кольорові плями. Але я встояв.

Ліе цього зробити не вдалося. Її тіло почало падати, я встиг підхопити її, перш ніж вона вдарилася об бетон, і обережно опустив на землю. Кинувши погляд на гігантів, я побачив, як вони замешкались. Ксентаріанці явно не очікували такої реакції на паралізатор. Це був мій шанс.

Я стрімко кинувся до найближчого ксентаріанця. Бази з рукопашки Роса спливли в пам’яті, мов давно забутий рефлекс. Я вже знав, де слабкі місця у цих кам’яних велетнів. Один швидкий рух – і я опинився за спиною першого. Удар під коліно, і гігант гепнувся на землю зі стогоном, що нагадував гуркіт валуна. Другий отримав удар у ті ж точки – і полетів за ним.

Раптом я відчув різкий порив небезпеки. Інтуїція закричала, і я пригнувся. Над моєю головою просвистіла світлова нитка. Я побачив, як вона зрізала шматок передка флаєр, залишаючи на металевій обшивці, розжарений слід. Це прокляте йо-йо було небезпечнішим, ніж я уявляв.

Різкий випад, і ватажок опинився на землі. Другий удар у голову, і той знепритомнів, світлове йо-йо впало поруч, і я, не довго думаючи, забрав його.

Два гіганти позаду вже намагалися піднятися. Я схопив паралізатор, що випав із рук одного з них, і вистрілив у потилицю спершу одному, а потім другому. Я знав, що цей пристрій не вимкне їх повністю, але значно уповільнить нервові імпульси їх організму.

Вони почали рухатися, мов у сповільненій зйомці. Їхні масивні руки намагалися знайти опору, але кожен рух був надто повільним.

Я не став чекати. Підхопив Ліе на руки, швидко посадив її на аеробайк і сам застрибнув за кермо. Однією рукою притримуючи її перед собою, в моменті запустив двигун і вилетів з парковки.

Місто промайнуло повз нас у вихорі світла. Повітряні траси злилися в розмиті лінії, а ніч здавалась нескінченною. Я відчував, як кожна клітина тіла напружена до краю, але не зупинявся.

Через кілька десятків кілометрів я звернув у вузький провулок і зупинився біля алеї з деревами. І припаркував аеробайк.

Обережно зняв Ліе з сидіння і поклав на траву. Її обличчя було спокійним, а пульс ледь чутним, мене хвилювало що вона досі не прийшла до тями.

Аптечки не було. Це була помилка, яку я собі не пробачу. Але зараз я міг лише чекати і сподіватися, що її організм впорається з дією паралізатора.

Я схилився над Ліе. Її обличчя блідо виділялося у м’якому світлі ламп, що сяяли вздовж вулиці. Її подих був ледве чутним, а тіло залишалося нерухомим, наче застигло в часі. Щось стискало мене зсередини, але панікувати не було коли. Замість паніки прийшов холодний розрахунок. Інтуїтивно я приклав долоні до її скронь. Закрив очі і уявив, як промовляю до неї:

– Прокинься. Чуєш мене? Вставай...

Слова звучали як наказ і водночас як благання. У момент, коли я сконцентрувався, сталося щось дивовижне. Перед моїм взором наче з забуття з'явилися потоки кольорової енергії, яскраві, мов сонячні промені, що вирували навколо, тоненьким струмочком почали проступати крізь мої руки. Вони переливалися, пульсували, мов живі істоти, тягнучись до голови Ліе. Це не був звичайний фізичний прояв – я вже бачив цю енергію раніше, під час медитацій, коли моя свідомість виривалася за межі тіла. Тепер енрегія наче жива, текла крізь мене, заповнюючи тіло.

Ліе здригнулася, ніби її вдарило струмом, і різко вдихнула. Її очі розплющилися, проте погляд залишався розгубленим. Вона вивчала мене, наче не впізнавала, намагаючись збагнути, що відбувається.

– Тобі трохи перепало, – сказав я, промовляючи якомога лагідніше. – Ми тепер у безпеці, хоча не знаю, як надовго. Маю досі відчуття, що за нами шпигують.

Її губи злегка здригнулися, але відповіді не прозвучало. Вона важко піднялася, опираючись на мене, і зробила кілька кроків, притискаючи руки до голови.

– Скільки я була непритомна? – запитала вона, її голос був слабким, але вже впевненішим.

– Достатньо, щоб я встиг злякатися, – я спробував пожартувати, хоча в голосі залишалася напруга.

Ліе підійшла до аеробайка, оглядаючи його пильним поглядом. Її рухи ставали дедалі впевненішими, а в очах з’явився звичний блиск. Вона нахилилася, обстежуючи повітровідводи, і раптом витягнула щось маленьке.

– Кажеш, хтось стежить за нами? – її голос звучав беземоційно.

Я кивнув. Вона стиснула маячок у долоні й із силою жбурнула об дорогу. Металевий пристрій розлетівся на шматки.

– Тепер як? – запитала вона, пильно вдивляючись у моє обличчя.

– Трохи краще, але відчуття небезпеки залишилося.

Слова тільки-но встигли зірватися з моїх губ, як у провулку стало чути гудіння двигуна. Мені не треба було обертатися, щоб зрозуміти, що це. У світлі ліхтарів винирнув флаєр – той самий, частину якого раніше було пошкоджено світловим йо-йо. Але це ніяк не вплинуло на функціонал флаєра. У бічному вікні з’явилося знайоме обличчя ватажка банди. Його очі палали злістю, а на губах застигла самовдоволена посмішка. У руках він тримав ЕМКу, прицілюючись.

Коли нас розділяло не більше ста метрів, він відкрив вогонь. Знайомий звук пострілу розсік повітря, кулі засвистіли над нашими головами. Я миттєво відштовхнув Ліе в бік і перекотився через плече, водночас вихоплюючи з кишені світлове йо-йо.

Флаєр різко наближався, тримаючись усього на метровій висоті. Його двигуни гуділи, а фари заслілювали нас.

За секунду він порівнявся зі мною, я різким рухом знизу до верху розгорнув йо-йо. Нитка засвітилася, як розпечений метал, і розсікла флаєр навпіл, наче гарячий ніж масло. Гравітаційні подушки згасли, і обидві частини корпусу важко вдарилися об землю, продовживши ковзати вперед за інерцією, ще з десяток метрів. Вогонь спалахнув у місцях розрізу, піднявши у повітря дим та іскри.

Я не став перевіряти, чи залишився хтось живим у середині. Ми одночасно з Ліе кинулися до нашого алеробайку.

Коли вона міцно вхопилася за мене, я увімкнув двигун і зірвався з місця. Аеробайк ревів, як дикий звір, коли ми мчали вузькими провулками, залишаючи позаду хаос і уламки.

Вулиці міста злилися в розмиті лінії, ліхтарі перетворилися на довгі смуги світла. Я втиснув акселератор до межі. Транспорт підскочив на повітряній подушці й прорвав звуковий бар’єр, а енергетичний вітрозахист перед нашими тілами засяв яскравіше.

Незабаром у далечині з’явився маєток графа. Його високі башти піднімалися над деревами, мов маяк у морі. Ліе увімкнула внутрішню мережу й зв’язалася з Куком.

– Паркуйтесь біля корабля, – коротко відповів він.

Коли ми підлетіли, усі уже чекав біля трапа. Граф і Кук обмінялися рукостисканнями.

– Дякую, за те, що ваш диспетчер зміг так швидко організувати наш відліт, – сказав Кук, потискаючи руку графу.

Я помітив, як у вантажний відсік заходив флаєр Роса. Уже на містку Кук глянув на сержанта, який телепортувався до нас, за мить до старту. Він коротко кивнув, даючи зрозуміти що все гаразд.

Кук дав команду ШІ, вивести корабель на орбіту та розрахувати гіперпросторовий стрибок до астероїда теріанців, де він знайшов машину часу.

Як тільки ми покинули атмосферу, надійшло повідомлення з флоту корпорації НаноТех:

– Негайно зупиніться й очікуйте подальших інструкцій.

Ми не відповіли. Як і десятки інших суден, проігнорували їхні вимоги. Коли розрахунок завершився, двигуни перейшли в режим стрибка, і ми залишили Ельдорадо позаду, занурюючись у яскраве сяйво гіперпростору.